+3 Київ
Як ПАРЄ висміяла версії вбивства Бориса Нємцова від ФСБ, Кремля, ПНК і підтримала розслідування [активіста] Ігоря Мурзіна.
В обговоренні попереднього поста в цьому блозі й авторському Facebook деякі коментатори поспішили висловити свої нерозуміння, здивування, образу, заперечення щодо головної тези того матеріалу – про те, що комітет із правових питань та прав людини ПАРЄ переконливо продемонстрував неспроможність версії вбивства Бориса Нємцова, запропонованої офіційною російською владою, яку загалом поділяють сім'я та адвокати сім'ї Нємцова, а також підтримав розслідування убивства, проведеного російськими громадськими активістами і насамперед Ігорем Мурзіним.
Незадоволені коментатори почали шукати прізвище "Мурзін" у текстах доповіді [депутата від Литви] Емануеліса Зінгеріса і проекту резолюції ПАРЄ і, не знайшовши його, стали скаржитися: "Проте ні в доповіді Зінгеріса про проект резолюції, ні в його пояснювальній записці немає ані найменшої згадки про розслідування Мурзіна. Звідки ви це взяли, пане Ілларіонов?", "Дивні речі і висновки ви публікуєте. Навіщо приплели Мурзіна?".
Такі зауваження свідчать лише про те, що деякі громадяни, які вже навчилися писати незадоволені коментарі і скарги, на жаль, ще не навчилися читати й розуміти тексти, які тут розміщують, навіть тоді, коли вони не дуже складні, і навіть тоді, коли запропоновано їх переклади російською мовою.
Через це вважаю можливим попросити вибачення у шановних читачів, які вже зрозуміли й оцінили значущість обох документів, і звернути ненадовго увагу інших на трохи детальніше роз'яснення надзвичайності події, що сталася 28 травня. Для того, щоб усвідомити масштаби події, у цих текстах не слід шукати прізвище "Мурзін" і на підставі його наявності або відсутності робити якісь далекосяжні висновки. Слід звертати увагу на інше – на те, які обставини подано в цих документах як неспроможні, а які заслуговують серйозного розгляду та підтримки.
Як відомо, за час, що минув із моменту вбивства Бориса Нємцова 27 лютого 2015 року, у публічному просторі виникло й закріпилося чотири основні версії трагедії, які дають – кожна по-своєму – відповіді на головні запитання: хто саме, за чиїм наказом, із яких мотивів скоїв цей злочин. Ці версії найкраще позначити за іменами їхніх авторів:
- версія ФСБ;
- версія Кремля (Путіна);
- версія ПНК (Прохорова – Нємцової – Кара-Мурзи);
- версія ГАМ (низки громадських активістів, серед яких найсуттєвіший внесок у розслідування убивства своїми численними, детальними, логічно бездоганними публікаціями зробив Ігор Мурзін).
Розглянемо коротко зміст цих версій.
Версія ФСБ
Історично першою (що, звичайно, і не дивно) з'явилася версія ФСБ. Короткий її зміст зводиться до наступних основних положень:
1. Хто скоїв убивство? П'ятеро (чи шестеро, якщо вважати [обвинуваченого в убивстві Нємцова Беслана] Шаванова, убитого під час спроби його захоплення) чеченців. Слід звернути увагу на те, що із найпершого вкидання у публічний простір цієї версії її автори іменували підозрюваних/обвинувачених у вбивстві винятково за їхньою етнічною належністю – чеченці, тобто не військові, не мусульмани, не чоловіки, не військовослужбовці внутрішніх військ тощо. Чому саме так – стане зрозуміло нижче.
2. Хто безпосередній убивця? За першого варіанта цієї версії було ретельно вибрано й ідеально підходив (із погляду розробників) на цю роль Беслан Шаванов (брав участь у бойових діях не тільки на Кавказі, але і в Україні), отже, його можна було б відрекомендувати громадськості як не тільки етнічного чеченця, але й агента СБУ. Проте щось пішло не так, і Шаванов або підірвав себе гранатою, або його убили під час спроби його захоплення спецпризначенцями ФСБ, і тому довелося терміново шукати йому заміну. В умовах цейтноту рольову функцію вбивці довелося "передати" Зауру Дадаєву, нещастя якого полягало, схоже, лише в тому, що він виявився близьким товаришем убитого Шаванова.
3. Хто замовник? Наказ на виконання злочину група чеченців одержала за ланцюжком від своїх вищепоставлених командирів у силових структурах Чечні з Рамзаном Кадировим на чолі.
4. Мотив? Мотивом злочину було названо особисте неприязне ставлення Кадирова до Нємцова і бажання чеченського лідера догодити своєму головному патрону (Путіну) через фізичне усунення одного з найпослідовніших путінських критиків і одного з лідерів російської опозиції.
Версія Кремля
Під час розпочатого розслідування Путін досить швидко виявив, що до вбивства Нємцова ні Кадиров, ні взагалі чеченці не причетні. Однак до того часу публічна античеченська кампанія досягла (як і у випадках вибухів будинків у вересні 1999 року і вбивства Анни Політковської 7 жовтня 2006 року) чергового крещендо. У цих умовах путінська потенційна спроба захистити непричетних до вбивства чеченців обійшлася йому дуже дорого. Але найголовніше – у цьому випадку слідство могло б піти іншим (можливо навіть, що правильним) руслом, що означало б неминуче завдання дуже болісного удару і, не виключено, одержання абсолютно неприйнятного збитку для основної опори самого путінського політичного режиму – ФСБ.
Зіткнувшись, імовірно, із найсерйознішою кризою за час життя свого режиму – зі смертельною сутичкою одна з одною двох своїх основних силових опор – ФСБ і Кадирова (із [главою Росгвардії Віктором] Золотовим, який долучився до цього ще раніше), Путін не зміг дозволити собі ні стати на чийсь бік у цьому конфлікті, ні дозволити [главі ФСБ РФ Олександрові] Бортникову знищити ненависного їм Кадирова.
Після певних роздумів (які запам’яталися громадськості рідкісною тривалістю паузи у своїх появах на публіці) Путін ухвалив так зване соломонове рішення. З одного боку, він подав публічний сигнал (насамперед, силовикам), що Кадирова він не здасть, нагородивши того 9 березня 2015 року орденом Пошани. З іншого боку, платою за політичне виживання Кадирова стало принесення у жертву ФСБшникам п'ятьох непричетних до вбивства рядових чеченців, які вже потрапили в жорна ФСБшного слідства. Кадиров, звичайно, здобув індульгенцію на необмежену кількість публічних заяв про невинуватість, патріотизм, героїзм Дадаєва і його товаришів за нещастям, але не право на зміну їхньої долі. В іншому разі йшлося б уже про голову не Дадаєва, а самого Кадирова.
У світлі ухвалених Путіним політичних рішень кремлівська версія убивства Нємцова у своїй основі неминуче мала спиратися на базову ФСБшну заготовку, але тепер уже гарячково виправлену в дрібних, часто абсолютно безглуздих, деталях:
1. Хто скоїв убивство? П'ятеро чеченців.
2. Хто безпосередній убивця? Таким безпосереднім убивцею оголосили Дадаєва, необхідне зізнання з боку якого одержали внаслідок тортур, що тривали понад дві доби, і цілком переконливої обіцянки в разі його відмови повторення із ним долі Шаванова.
3. Хто замовник? Ланцюжок тих, хто передав наказ на вбивство вищепоставлених командирів у силових структурах Чечні на чолі з Кадировим, довелося відразу ж обрізати і переспрямувати на оголошеного замовником злочину якогось Мухудінова, водія заступника командира батальйону "Восток" Геремєєва (звичайно, його не знайшли); йому приписали надання знаряддя убивства – пістолет (його, звичайно, не виявили), а також автомобіля (звичайно, його не виявили).
4. Мотив? Мотивами вчинення злочину було названо помсту Нємцову нібито за образу ісламу після теракту проти журналістів паризького журналу Charlie Hebdo (якої – образи – звичайно, не було), а також виконання комерційного замовлення на вбивство у розмірі 15 млн руб. (грошей, звичайно, також не виявили).
Версія ПНК (Прохорова – Нємцової – Кара-Мурзи)
Прохоров, який раніше виконував обов'язки адвоката Нємцова, а після його загибелі став виконувати обов'язки адвоката Нємцової, із самого початку став наполягати на версії вбивства, скоєного нібито саме чеченцями, які підпорядковувалися Кадирову. Цю версію також підтримала Шоріна в розмові зі слідчим буквально через пару годин після вбивства, в ніч із 27-го на 28 лютого. "Чеченську" версію першої ж доби після вбивства почав енергійно відпрацьовувати [опозиційний політик] Ілля Яшин.
Надалі лави прихильників "чеченсько-кадировської" версії поповнили дочка загиблого Жанна Нємцова, її близький соратник Володимир Кара-Мурза, багато відомих публіцистів і діячів так званого сислібного табору. На першу річницю вбивства Нємцова опублікували доповідь про Кадирова, яка за стилем нагадує ФСБшну записку, підписану Яшиним, і статтю в "Новой газете". В обох матеріалах уперше, причому одночасно, було названо, щоправда, без будь-яких обґрунтувань, ім'я Золотова як особи, нібито причетної до вбивства Нємцова. Важко запідозрити в організації цього фейкового зливу через "сислібні" канали кого-небудь, крім безпосередньо ФСБ.
За підсумками численних виступів, інтерв'ю, запитів основні положення версії ПНК мають такий вигляд:
1. Хто скоїв убивство? П'ятеро чеченців, за ймовірним винятком із цього списку одного з них, Хамзата Бахаєва, який, незрозуміло, чи то винуватий, чи то невинуватий. Але ПНК не дуже наполягають на останньому пункті. Варто звернути увагу на те, що автори цієї версії, так само як і ФСБ, у публічному просторі використовують іменування підозрюваних/винних винятково за їхньою етнічною належністю – чеченці. Це та сама позиція, що й у ФСБ, й у Кремля.
2. Хто безпосередній убивця? Автори ПНК повністю згодні з ФСБ і Кремлем у тому, що безпосереднім убивцею оголошено Дадаєва.
3. Хто замовник? Наказ на виконання злочину група чеченців, очевидно, одержала за ланцюжком від своїх вищих командирів у силових структурах Чечні на чолі з Кадировим. Саме тому ПНК наполягають на допиті високопосадових чеченців, а відмову влади від проведення таких допитів інтерпретують як непряме підтвердження їхньої винуватості. Це та сама позиція, що й у ФСБ.
4. Мотив? Мотивом злочину називають особисте неприязне ставлення Кадирова до Нємцова. Також роблять натяки на бажання чеченського лідера догодити своєму головному патронові (Путіну) через фізичне усунення одного з найпослідовніших путінських критиків і одного з лідерів російської опозиції. Це та сама позиція, що й у ФСБ.
Неважко побачити, що версія ПНК практично повністю (за винятком дрібних деталей, на яких ПНК, до речі, і не дуже наполягають) збігається із версією ФСБ. Так вийшло, що в публічному просторі Росії і за кордоном головну роль популяризатора ФСБшної версії передано від прес-служби ФСБ до ПНК і їхніх прихильників.
Треба визнати, що незважаючи на засудження п'ятьох чеченців Московським окружним військовим судом і, в такий спосіб, втілення в офіційному просторі саме кремлівської версії вбивства, ПНК не залишають спроб зберегти у свідомості громадськості свою/ФСБшну версію. Наприклад, виявивши, що в лютому 2012 року [чеченський політик у вигнанні] Ахмед Закаєв одержав інформацію про плани Кремля щодо проведення спецоперації про вбивство "одного з лідерів опозиції як так звану сакральну жертву, Прохоров організував одержання про це офіційних свідчень як Закаєва, так і Піонтковського. З одного боку, ці свідчення, здавалося б, проливали світло на зловісні плани влади. Але з іншого, вони об'єктивно працювали на закріплення у суспільній свідомості "чеченсько-кадировської" ФСБшної версії. І невипадково, що Прохоров доклав непересічних зусиль для їх здобуття.
Версія ГАМ (громадських активістів – Мурзіна)
У численних публікаціях низка громадських активістів і, насамперед, Ігор Мурзін змогли переконливо продемонструвати, що як версія Кремля (Путіна), так і версія ФСБ – ПНК є неспроможними, оскільки не підтверджуються ні наявними фактами, ні логічними обґрунтуваннями.
Під час громадського розслідування, зокрема, було встановлено, що:
- немає жодних підтверджень про участь засуджених у вбивстві Нємцова п'яти осіб;
- у згаданих п'яти (шести) осіб не було фізичної можливості, технічних засобів для скоєння убивства Нємцова на Великому Москворецькому мосту, а також будь-яких мотивів для цього;
- оголошений безпосереднім убивцею Заур Дадаєв фізично не міг зробити шість пострілів за приблизно дві секунди;
- оголошений безпосереднім убивцею Заур Дадаєв має стовідсоткове алібі, оскільки під час убивства перебував за 20 км від нього;
- постріли в Нємцова зробили як мінімум із двох пістолетів, із різних позицій, за різними напрямками, з різної відстані, як мінімум два різні стрілки;
- скоєння такого вбивства вимагало більшої кількості учасників з іншим рівнем стрілецької та технічної підготовки, із зовсім іншим рівнем логістичного та інфраструктурного забезпечення, що в цьому місці Москви чеченським військовослужбовцям зробити неможливо;
- приховування і знищення важливих обставин злочину (матеріали відеоспостереження, відмова від опитувань свідків, приховування численних підозрюваних) здійснювала не чеченська, а федеральна влада.
Щоб не відтворювати навіть у стислому вигляді колосальний обсяг напрацьованих матеріалів, зведемо основні елементи версії ГАМ до таких положень:
1. Хто скоїв убивство? Група професійних убивць, яка є або частиною російських спецслужб (ФСБ, ГРУ, ФСТ), або ж підкоряється їм.
2. Хто безпосередній убивця? Безпосередніх убивць як мінімум двоє. Але засуджений Заур Дадаєв не є одним із них.
3. Хто замовник? Замовником злочину, найімовірніше, є керівництво однієї з російських спецслужб (можливо, ФСБ).
4. Мотив? Мета спецоперації – використати групу чеченців, найнятих заздалегідь для стеження за Нємцовим, як прикриття убивства, скоєного іншими особами, для того, щоб обвинуватити в його організації керівництво Чечні на чолі з Кадировим і тим самим сприяти радикальній зміні балансу сил у межах чинного політичного режиму на свою користь. У сприятливому разі скористатися цим приводом для реваншу силовиків і щодо кадировського режиму, і загалом Чечні.
Позиція ПАРЄ
Обидва документи, опубліковані ПАРЄ 28 травня, досить докладно відтворюють дві основні версії, запропоновані з боку влади, – як версію Кремля (Путіна), так і версію ФСБ – ПНК. Ба більше, записка Зінгеріса нагадує, що він заслухав свідчення авторів версії ПНК – ФСБ: Прохорова, Нємцової, Кара-Мурзи. Ні записка, ні проект резолюції жодного разу не згадують імені Мурзіна і взагалі того факту, чи ознайомлені автори обох документів ПАРЄ із матеріалами Мурзіна та інших громадських активістів. У такий спосіб, під час поверхневого читання обох документів може скластися хибне враження, ніби документи ПАРЄ відтворюють (підтримують) версію ПНК – ФСБ.
Однак детальніше знайомство з вмістом обох документів не залишає жодних сумнівів – їхні автори послідовно, детально і не без елегантності спростовують (можна навіть сказати, висміюють) базові положення як кремлівської версії, так і версії ПНК – ФСБ.
Це стосується усіх тих положень, які неодноразово розглядали під час громадського розслідування, проведеного впродовж останніх років цивільними активістами з головною участю Мурзіна:
- відсутність підтверджень про участь засуджених у вбивстві Нємцова п'яти осіб ;
- відсутність у згаданих осіб фізичної можливості, технічних засобів для скоєння убивства Нємцова на Великому Москворецькому мосту, а також мотивів для цього;
- неможливість вчинення Зауром Дадаєвим шести пострілів із різних позицій, із різної відстані, за різними напрямками за 2,4 секунди, до того ж за наявності ще й паузи між першою і другою серіями пострілів;
- наявність у Дадаєва алібі;
- вчинення пострілів у Нємцова як мінімум із двох пістолетів, із різних позицій, із різної відстані, за різними напрямками, очевидно, двома різними стрілками;
- скоєння убивства за допомогою великої кількості учасників із якісно іншим рівнем стрілецької та технічної підготовки, з іншим рівнем логістичного та інфраструктурного забезпечення;
- приховування і знищення важливих обставин злочину (матеріали відеоспостереження, відмова від опитувань свідків, приховування численних підозрюваних), неможливе без прямої участі російських спецслужб.
Згадані документи ПАРЄ звертають увагу на те, що в обох версіях, запропонованих із боку російської влади, відсутні три найважливіші елементи, необхідні для підтвердження винуватості засуджених осіб, – наявність у них мотивів, фізичної можливості, матеріальних доказів. З іншого боку, всі ці три елементи є в четвертій (ГАМ) версії злочину.
Отже, опубліковані 28 травня матеріали й ухвалене комітетом із правових питань та прав людини рішення не тільки демонструє неспроможність як кремлівської версії, так і версії ФСБ – ПНК, але і вперше переводить громадське розслідування, що проводили впродовж останніх років цивільні активісти на чолі з Мурзіним, у розряд офіційного документа, схваленого в межах Парламентської асамблеї Ради Європи.
Джерело: aillarionov.livejournal.com
