ГОРДОН
 
 
Павло Казарін

Журналіст, оглядач проекту "Крим.Реалії" та ведучий телеканала ICTV.

Україна згадала, що в неї є Крим, у той момент, коли його втратила. Але саме ця трагедія відкрила для материка кримських татар

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою

Шостий рік поспіль Росія відмовляється обговорювати тему Криму. Шостий рік поспіль Росія намагається вручити Україні Донбас. Різниця між регіонами дуже проста. Півострів умонтовано в російське колективне несвідоме. А український схід – ні.

Ментальна карта будь-якої країни нерідко важливіша від офіційних кордонів. Особливо якщо йдеться про нещодавню імперію, жителі якої ніяк не звикнуть до нової реальності. Ментальні карти провокують ностальгію, ностальгія створює політичний запит, запит породжує політичну пропозицію. Якби росіяни протягом усіх пострадянських 23 років не вважали півострів своїм – його доля мало б чим відрізнялася від долі Херсонської області. А тому тепер тест на ментальну карту час складати Україні.

Якщо ментальна карта більша від політичної – це породжує запит на вторгнення. Метою стає той регіон, який випав за межі країни після останнього проведення кордонів на карті. Якщо ж ментальна карта менша від політичної, тоді якийсь регіон країни випадає із загального тіла. Стає чимось у форматі +1. Його виносять за дужки, і він не має емоційного відгуку.

Долю Криму вирішували не в лютому 2014-го. Російська присутність там не слабшала протягом усіх пострадянських років. Москва ніколи не відпускала цей регіон "назовсім", тому що він був умонтованим у її колективний міф.

У межах російського міфу Крим – це місце хрещення Русі і дві оборони Севастополя. Літня резиденція російських царів і "чорноморська Ніцца". Останній притулок Білої армії напередодні виходу в Бізерту – і пушкінський "Бахчисарайський фонтан". Асоціативний ряд побудовано і забетоновано. Він із крові й кості російського самовідчуття, а тому здатний резонувати і провокувати ностальгію. Його вмонтовано в імперське несвідоме завдяки "Севастопольським оповіданням" Толстого і аджимушкайським каменярням. Кримській війні і Чорноморському флоту. Ялтинській конференції і південнобережним палацам.

Російський міф про Крим міцний і сталий. І, як будь-який міф, його неможливо перемогти фактами. Можна скільки завгодно розбирати етнічний склад полків, які воювали під Севастополем у Кримській війні, доводити їхнє українське коріння і посилатися на походження матроса Кішки. Але все це ситуації не змінить. Тому що якщо Кримська війна не входить у парадну історіографію України, якщо Київ не приватизував цієї історії, то й міф про ті події залишається в безроздільному користуванні Москви.

Міф можна розбирати на деталі. Оскаржувати цифри. Спростовувати інтерпретацію подій. Але все це не становить для міфу загрози. Тому що він живе у свідомості людей, які його сповідують. Його нематеріальність ріднить його із простором віри. І те, й інше сприймають за замовчуванням – і доказів не потрібно. А тому й логічна десакралізація міфу не загрожує.

Справедливості заради варто сказати, що російський міф про Крим – радше радянський. Звична нам редакція народилася після депортації кримських татар. Серед іншого міф був потрібен ще й для того, щоб витіснити кримськотатарський концепт півострова – і виправдати виселення корінного народу.

Тому що будь-яка імперія живе на чужих територіях. Будь-яка імперія існує завдяки підкореному. Будь-яке завоювання супроводжує "перепридумування" здобутого – і від корінних жителів у найкращому випадку залишається топоніміка. А у Криму кримським татарам відмовили навіть у цьому.

Депортація викреслила їх із пам'яті і карти. Задля виправдання власного злочину імперія вибудувала багаторівневу систему захисту. Нова міфотворчість мала дати відповідь на запитання – що роблять на території півострова всі ті люди, які опинилися там після 1944 року.

Кримськотатарський концепт півострова – головний суперник російського міфу. Усередині нього – історія про вкрадену батьківщину. "Розтоптаний мусульманський рай". Сторіччя власної державності в межах Кримського ханства. Це історія про корінне населення, яке після депортації замінили приїжджими і привезеними. Про довоєнний Крим із загальними багатонаціональними дворами і кримськотатарською мовою – як мовою ринкового, а отже, побутового спілкування.

Кримськотатарський і російський концепти відрізняються не тільки наповненням. Вони відрізняються ще й ступенем універсальності. Імперський міф приречений бути інклюзивним – його частиною можна стати, розплатившись за вхідний квиток національною ідентичністю. Присягою на вірність слугує згода з російською версією історії і кремлівською оцінкою реальності. А кримськотатарський концепт виявився вимушено ексклюзивним. Він за природою своєю є оборонним і спрямований на збереження кордонів групи, а не на їхнє розширення.

Це закономірно – кримські татари після повернення з депортації опинилися на півострові в чисельній меншості. Їхнє завдання полягало в пошуку самих себе заново, вони намагалися не допустити власної асиміляції та розчинення. І концепт, який давав змогу більш-менш чітко визначити межі "свого" і "чужого", допомагав їм у цьому. Але в цьому і криється проблема – складно стати частиною цього міфу, якщо ти не належиш до цієї етнічної групи. А тому всі пострадянські роки цей концепт відмобілізовував не тільки своїх прибічників, але й супротивників. Аж до 2014 року.

А потім сталося важливе. Анексія Криму змусила Україну згадати про півострів. Вона вписала його в ментальну карту країни – на зміну тріаді "море – гори – дорожнеча" прийшла історія про вторгнення й удар у спину. І в цій новій реальності було потрібно про півострів говорити вголос. Пояснювати собі і світу значущість регіону. Виникла потреба в мові опису – тій самій, який вплітає півострів у простір "нашого". І в цей момент виявилося, що українського міфу про півострів фактично немає.

60 "українських" років життя Криму – це спорудження Північно-Кримського каналу, налагодження постачання, створення інфраструктури. Господарсько-побутова розповідь – бюргерська за своєю сутністю, але саме тому – свідомо менш захоплива порівняно з військово-завойовницькою або історико-релігійною. Українській історії Криму надзвичайно складно конкурувати як із пафосом "руського Єрусалима", так і з історичною пам'яттю корінного народу. А всі сучасні спроби розширити український міф про півострів завдяки батальним епізодам на кшталт кримського походу Болбочана (1918 рік) – навряд чи здатні прописатися в серцях заднім числом.

Концепт був потрібен. Юридичні норми легалізують владу з погляду закону, але тільки міфологія здатна цю владу легітимізувати. Тому що легітимність – це історія не про право, а про згоду людей із владою, про добровільну підлеглість. І немає нічого дивного в тому, що в підсумку Україна почала використовувати саме кримськотатарський концепт.

Коли Київ говорить про півострів – він згадує про кримських політв'язнів, більшу частину яких становлять саме кримські татари. Він говорить про корінний народ і його права. Про російську заборону Меджлісу і дискримінацію. Кримських татар і українців Київ оголосив носіями спільної долі і спільного майбутнього. А кримськотатарський прапор фактично став для України новим прапором півострова – замість колишнього кримського триколора. Який російська влада після анексії без змін вписала у власну геральдику.

Відверто кажучи, саме кримські татари виявилися тією ниткою, яка пов'язує півострів із материком. Тим чинником, що актуалізує в очах України тему повернення регіону. Тим явищем, яке не дає Москві змоги говорити про простір тотальної одностайності у Криму.

Прийняття кримськотатарського концепту дарує Україні сильну етичну позицію. Вона опиняється у становищі сторони, що захищає слабкого від сильного. У ролі правозахисника, який оберігає корінний народ. У ролі тієї країни, яка мислить не тільки власними інтересами, але й інтересами ближнього.

Але для закріплення всього цього Україні слід перестати обмежуватися словами. Києву час визначитися зі своєю етнонаціональною політикою. Вписати Меджліс і Курултай у правове поле. Ухвалити закон про статус кримськотатарського народу. І навчитися відповідати прямо на запитання про перспективи національно-територіальної автономії кримських татар. Йому час зробити все те, що нарешті переведе ці "вільні стосунки" у формат "шлюбного контракту".

Україна згадала про те, що у неї є Крим, у той момент, коли вона його втратила. Але саме ця трагедія відкрила для українського материка кримських татар. Тих самих, що привозили заблокованим військовим частинам їжу і речі. Тих самих, що приїздили на Майдан у Київ – і виходили на вулиці кримських міст з українськими прапорами. Тих самих кримських татар, які сьогодні опинилися наодинці із країною, яка намагається викреслити їх з історії півострова.

І якщо Україна хоче появи півострова на своїй ментальній карті, то без кримських татар їй не обійтися.

Джерело: "Крим.Реалії"

Опубліковано з особистого дозволу автора

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 
 
 
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 

Свіжі блоги