Немов бажаючи показати, що Майдан зазнав остаточного краху, Путін відправив в Україну кума, і той нині – упливова величина в українській політиці

Через п'ять років після початку Майдану склалися свої групи тих, хто виграв і хто програв від процесу, який був запущений у листопаді 2013 року й незабаром різко пішов на зростання. Придивившись, швидко переконуєшся, що часто це взагалі одна й та сама група, до переможців нерідко помилково зараховують себе ті, хто ганебно програв. Ще є вбиті, багато вбитих. Смерть начебто свідчить про остаточний програш, але це не завжди так, є й смерті-перемоги. Залежить же усе, як і раніше, від невеликої групи тих, хто вперто відмовляється здаватися.

Як, власне, й очікували, після спадання революційної хвилі на головних висотах опинилися спритні хлопці, які знали, що робити зі щастям, яке випало на їхню долю, й навіть війна, що почалася, не зашкодила примножити кількісну складову щастя, а комусь і сильно допомогла. Чи виграли вони в підсумку? Як сказати. Тотальна самодискредитація українського керівного класу – один із головних підсумків минулих п'яти років, цінне знання, із яким обов'язково потрібно щось робити. Не можна сказати, що неелітна якість еліти стала якимось прозрінням, але убогість і нахабство виявилися все-таки разючими. Тим більше, що Майдан якраз був відчайдушним способом виперти попередніх, здавалося, чемпіонів з убогості й нахабства. Претензії до мародерів і бездарного керівництва у воєнний час особливі, і їх ще належить пред'явити.

Чи виграли ті, хто з переляку перед шинами, що палали, або просто в розрахунку на вищу копійку рвонув обійматися з російськими найманцями, контрактниками та строковиками? Жителі "народних республік" із неприхованою заздрістю дивляться на кримчан, які пішли під триколор, ті, зі свого боку, так само дивляться на іншу Росію, а Росія вже сама дедалі сильніше сумнівається, що тоді щось виграла: екстатичний прихід давно пройшов, ціна ж виходить зовсім безглуздою.

Україна за ці п'ять років звикла до смерті й взагалі дуже спростилася, цінності виживання сильно потіснили високі мрії. Це страшний відкат назад, неминучий, напевно, в умовах безперервної війни, яка ніби й стихла, але від того не перестала творити свою підступну справу, підточуючи життєві сили країни. Відкат був би меншим і не таким болючим, якби керівний клас тримав планку історичного вибору, що стоїть перед Україною, й проводив осмислену політику відповідного рівня. Не тримає й не проводить. Інтереси виживання женуть українців геть із країни, і це найбільш убивчий результат минулого п'ятиріччя: у той час, коли багато хто помер і продовжує вмирати за Україну, інші просто не хочуть і не можуть тут жити. Ті, хто живе, живуть більше інерцією, ніж перспективою.

Немов у мстивому бажанні показати, що Майдан зазнав остаточного краху, Путін відправив в Україну кума, і той нині – упливова величина в українській політиці. Однак це якраз свідчення краху політики й політиків та повної правоти Майдану, який виявив їхню нікчемність, просто вилікувати цю біду не зміг.

Поставлене тоді завдання нікуди не поділося, лише загострилося: щоб Україну не засмоктала воронка пострадянського негідництва, яке так розгулялося на російських просторах і позбавляє країну майбутнього, нею мають керувати зовсім інші люди, із тіста, що не має нічого спільного з медведчуками та януковичами. Шкода, що минуло ще п'ять років, щоб у цьому переконатися, й попереду ще невідомо скільки часу, щоб усунути причину. І цей час не нескінченний, якоїсь миті буде просто надто пізно.

Але навіть якщо Україна, до нашого нескінченного сорому, не вибереться, кожен із тих, хто загинув на Грушевського та Інститутській, залишиться переможцем. Кулі їх не зупинили, просто перевели в режим вічності.

Джерело: "Слово і Діло"

Опубліковано з особистого дозволу автора