+2 Київ
Президент хворіє. Глава Офісу президента хворіє теж, як і два його заступники. Захворів спікер. І віцеспікер. Хворіють міністр фінансів, міністр оборони, напевно, хтось іще з високого начальства, усіх не перерахуєш, за всіма не встежиш. Хворіє влада, хворіє країна.
З іншого боку, не так уже й хворіють, правда? Володимир Зеленський не став нікому передавати своїх повноважень, рулить, як може, перемагаючи біль у суглобах і головний біль, по Zoom і по телефону. І не сказати, що якось помітна різниця між правлінням онлайн, офлайн і відсутністю правління взагалі.
Поки коронавірус не може пробратися в організми прем'єр-міністра і міністра МВС, і уряд видав розпорядження про "карантин вихідного дня", за дотриманням якого повинна стежити поліція. Але Львів, Мукачево, Черкаси, Тернопіль, Краматорськ, Слов'янськ, Рівне, Житомир і Маріуполь відмовляються вводити обмежувальні заходи, передбачені урядом, а в Харкові, Запоріжжі, Черкасах та Кременчуці пройшли протестні мітинги проти посилення карантину. Тобто влада начебто і є, але як би й ні. Україна, де виявлений добовий приріст захворювання COVID-19 майже 12 тис., а число померлих неухильно зростає, начебто і хворіє, але відмовляється рахуватися із цією обставиною.
Горезвісна гібридність, здається, пронизує всі процеси, що відбуваються в Україні. Іде війна, але за межами передової цього не помітно. Начебто перемир'я, але продовжують гинути й отримувати поранення люди. Начебто Росія – агресор, а одна з найвпливовіших фракцій у Верховній Раді – відкрито проросійська, як і провідні інформаційні канали.
Після 2014 року влада заявляє про святість майданних цінностей і працевлаштовує на високі посади вбивць цих цінностей. Українці горді своєю нетерпимістю до владного свавілля і цивільного приниження, але ковтають свавілля і приниження, не пискнувши.
У нас не Білорусь, і демократії стільки – хоч експортуй, але при всіх цих виборах влада все одно залишається в Ріната Ахметова і судово-прокурорської мафії за підтримки численних мусорів. Нові тут же відтворюють звичаї старих, тільки ще потворніше, а в питаннях управління – ще безпорадніші. З одного боку, начебто люди дорослі, з іншого – злі розпещені діти. Інфантильна влада, інфантильні громадяни.
Стільки розмов про національну культуру, але в суспільстві розквітає космополітичний пострадянський маскульт на російській заквасці. Це батьківщина давно мертвого Василя Стуса і чудово живих Оксани Марченко і Ольги Полякової.
І за географією, і за декларованим курсом країна європейська, а практика управління, господарювання та й побутування – ну чисто Азія, причому скоріше Центральна.
Часом усе це дико смішно, і зовсім не випадковість, що президентом обрали коміка. Але сміється Україна більше для того, щоб весь час не плакати, адже кача пливе й пливе, а ні те ні се залишається центральною системоутворюючою ідеєю. Ні, навіть не ідеєю, ідея має на увазі свідоме прийняття, а так, даністю.
Цю глузливу й одночасно трагічну гібридність, яка вшита в наше повсякденне життя, не можна подолати простим вибором на користь однозначності. Узагалі велике питання, чи можна її подолати в наявних обставинах. Але кроком до дорослішання, яке тільки й дасть подальше рішення, буде хоча б не робити вигляд, що її не існує.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
