+16 Київ
Quo Vadis, Європа?
"Європа теперішнього часу, уся цілком, – писав у середині позаминулого століття Джузеппе Мацціні, – як ізраїльтяни в пустелі шукає невідому досі землю обітовану, шукає нову ідею, новий лад, оскільки старий лад себе вже вичерпав". Прочитавши, я подумав, що це співзвучне моєму розумінню Європейського союзу не як факту, а як процесу.
Незалежно від того, розуміють це в Брюсселі чи не розуміють (і зовсім точно не розуміють у нас), ЄС утілює не тільки ідею миру в Європі, не тільки ідею множення продуктивних сил за допомогою зняття бар'єрів на шляху кооперації та торгівлі, що, на мою думку, очевидно, а щось більше.
Думаю, він утілює дух Європи, певну її якість, завдяки чому вона і знайшла те місце, яке вона по праву посідає. Європа мала лише одну перевагу порівняно з іншими – те, що вона кілька разів за свою історію знаходила в собі сили скинути старий політичний одяг і кинутися, образно кажучи, на спині бика Зевса хвилями часу до нових незвіданих берегів, до нового буття.
Європа робила це для себе. Потім зі зробленого нею для себе виростав новий світоустрій. У ХХ столітті, жахнувшись зробленому нею – двом світовим війнам, вона стала знову шукати інший шлях для себе. Але швидко вона переконалася в тому, що в "стиснутому" світі вже немає шляхів "для себе", є тільки загальний шлях – шлях для всіх.
ЄС за це критикують, напевно, обґрунтовано, але хіба він не довів, що можливий світ без кордонів, без митниць, без незліченних обмежень свободи праці, думки, пересування, спілкування?! І потім, назвіть мені інший досвід співіснування у світі інтернету, у світі машин, що виробляють усе необхідне людям уже майже без їхньої участі, в абсолютно новому невідомому нам світі, який уже стоїть на порозі та стукає в наші двері!
Я іншого такого прикладу не знаю. Є у світі цілком успішні спільноти, але вони за старою звичкою шукають добробуту лише для себе. Наприклад, США в поданні президента Трампа. Але я сумніваюся, що на цьому шляху вони його знайдуть. Світ став занадто малим, щоб у ньому могли спокійно співіснувати гедонізм і відчай, навмисне багатство і безпросвітна нужда. Європа це вже відчула з напливом мігрантів, із якими не знає, що робити.
У зв'язку із цим, поділяючи прагнення більшості громадян України в їхньому прагненні "повернутися до Європи", мені хочеться зрозуміти, чи достатньо адекватно уявляють вони собі те, до чого насправді хочуть приєднатися.
Чи вони готові відмовитися від звички "звужувати" світ до національних рамок? Чи не бачать вони Україну пасторальним хутірцем, острівцем щастя на руїнах Вавилонської вежі? Якщо вони так уявляють собі Європу, їх чекає розчарування. Їм належить кинутися "навздогін" за іншими народами.
Наздогнати їх, якщо вистачить сил і терпіння, і приєднатися до відчайдушної спроби вирватися з поля тяжіння старого світу у світ новий, небезпечний і незвіданий. Я цього не знаю, але після критики, яка звалилася на мене після першого мого виступу в блозі, через "разом з іншими народами, зокрема, зрозуміло, і російським", я в цьому дуже сумніваюся.
Але, можливо, саме тому так приваблює і кличе за собою все живе і здорове в Україні ця Європа, яка йде в невідоме, що саме "українство" є неприборкане прагнення до волі, незламний, якщо хочете, авантюризм українських козаків у пошуку не обмеженого нічим простору для вільного життя і праці. Ця якість є найближчою і найдорожчою для мене в моєму народові.
Але потрібно пам'ятати, що часи змінилися, і знайти цей омріяний край уже не вдасться ні в межах Запорізької Січі, ні в кордонах національної держави, про яку писав Мацціні і яка, звичайно, поки що абсолютно необхідна, а у важкій і небезпечній "загальноєвропейській справі", яка, у разі успіху, забезпечить Європі ту роль, яку вона все-таки непогано відігравала у всесвітній історії, а Україні в ній гідне її місце.
Джерело: "ГОРДОН"
