0 Київ
Дзвонить сьогодні тітка з Полтавщини. Дружина маминого троюрідного брата. Ми в політичній сварці все життя. Практично не спілкувалися останні 30 років.
Вони засуджували нас із часу студентського голодування 1990-го, обох Майданів, голосували за соціалістів. Дядько – голова колгоспу, тітка – бухгалтерка. Це сільська інтелігенція, антизахідники, читачі газети "Сільські вісті" часів Івана Бокия, прихильники Бориса Олійника й Мороза.
Наші стосунки з родичами більш-менш налагодилися з початком війни, коли обох їхніх синів мобілізували. Один – на передовій, на запорізькому напрямку. Інший теж мобілізований, готується на один із найгарячіших напрямків. І от сьогодні відбувається з тіткою така розмова.
– Ти не уявляєш, Славочко, як я ненавиджу цього Путіна. Щоб узяти й таке наробити, посварити братні народи, так розбити вікову дружбу людей.
– А ви бачили, скільки росіян підтримує Путіна, що вони кажуть, як радіють бомбардуванню наших міст? (І далі по тексту, усі аргументи.)
– Так оце ж я й кажу. Узяв і зробив із друзів – ворогів. Убила б його. Вони не винні, це Путін одурманив і жене на забій.
– Виходить, що у вашого Юру стріляють зараз не вороги, а просто заблукалі "друзі"? Як ви можете таке казати? У вас узагалі немає претензій до росіян?
– Ну а тобі легко взяти й отак одним махом закреслити роки, коли ми щасливо жили в одній дружній сім'ї, коли всі любили одне одного?
– Та це ж пропаганда, брехня.
– (Плаче.)
– Валю, ви оце зараз плачете за дружбою народів чи за чим?
– Ні… Я просто не переживу, якщо мою дитину вб'ють…
Цілий день думаю про цю розмову. І про те, у скількох головах пробують примиритися врослі у свідомість радянські міфи й реальність. Сьогоднішня розмова – це екстремальний вияв, звісно, є набагато м'якші, ефірніші вияви, але не менш тяжкі.
Ми поки що не дуже охоче говоримо про постколоніальний синдром (із багатьох причин, я зараз про інше). Часто обмежуємося просто фіксацією ось таких розмов. Але справа складніша і глибша.
Думаю, багато наших дискусій останнього року навколо лайтовіших форм постколоніального синдрому (музей Булгакова, "хороші росіяни" в українських медіа, "Батьківщина-мати") – усе це якраз про "банальний колоніалізм" і його наслідки. Ці наслідки для нашої ідентичності влучно описує Микола Рябчук як "травмовану колоніальним синдромом хворобливу розщепленість".
Коли колонізований засвоює колоніальні стереотипи, приймає нав'язані моделі мислення, привласнює символи імперії, монументи, знаки, її культурні коди, оцінює себе очима інших, сприймає все це як частину своєї тотожності. І навіть на тлі вже очевидної геноцидної війни колишньої метрополії проти України не може позбутися цієї залежності.
Деколонізація свідомості, відхід від пострадянського роздвоєння, такої певної шизофренії – це неприємно й боляче, як і кожне віддирання по-живому чогось врослого під шкіру. Думаю, із цим пов'язаний високий емоційний градус дискусії, знецінення й навіть образи на адресу одне одного. Це, звичайно, неправильно. Бо без спокійної, чесної розмови, проговорення й осмислення таки не обійтися.
Джерело: Мирослава Барчук / Facebook
