0 Київ
Історія п'ята. Микола Гринько. (Дон Кіхот і його Дульсінея).
Середина 90-х, напередодні Нового року. Ми з дружиною накриваємо стіл, готуємося святкувати. За стіною, у сусідній квартирі, закінчує приготування до новорічної ночі Айше – дружина Миколи Григоровича.
– Айшенько, – телефоную я їй, – ну що ви там сама? Приходьте до нас, зустрінемо разом, відсвяткуємо. Ми на вас чекаємо.
– Ігорю, спасибі велике. Але я ж не сама, я із Гринею. От із ним зустріч, а потім підійду, добре?
Це було пізнє кохання. Вони кохали одне одного так, як уже кохати не вміють. І навіть у новорічну ніч вона накидала на плечі його піджак, накривала стіл на двох і зустрічала Новий рік зі своїм НіГрі.
У середині 80-х я нарешті отримав житло в Києві. Зі своєї однушки, придбаної 10 років тому, я перебрався в будинок на Гоголівській. Він відрізнявся від усіх київських будинків і архітектурою, й аурою. Достатньо сказати, що моїми сусідами стали приголомшливі режисери – Роман Балаян і Віктор Гресь, актор Микола Олялін, ректор консерваторії Олег Тимошенко, соліст оперного театру, народний артист Радянського Союзу Анатолій Кочерга та багато інших талановитих людей.
Але найбільша несподіванка чекала мене на поверсі. Виходячи з квартири, я біля ліфта зіткнувся з Миколою Григоровичем Гриньком! Він височів наді мною, як величезна тополя! І з висоти свого зросту ввічливо сказав своїм тихим голосом із неповторною хрипотою: "Ну здрастуйте, Ігорю. А ми з дружиною знаємо вас! І дуже радий, що ми тепер сусіди. Давайте знайомитися? Микола! Можна Коля".
Я обімлів – він знав мене! Це його знали мільйони глядачів у всьому Союзі! Його знали всі хлопчики й дівчатка. Він був тим самим актором, за яким бігли зграйки дітей і кричали: "Тато Карло! Тато Карло!" Він знявся в усіх фільмах Тарковського! Це він – неперевершений Чехов! Це я його знав! І ми стали дружити.
"І скільки це триватиме? Ти знущаєшся з мене? Здавайся!" Ішла друга година катувань шахами – нашої традиційної шахової партії. Партію ту я програв давним-давно, виграти або звести її до нічиєї в мене не було ані найменшого шансу, я це розумів, але не здавався! Я думав, пересував фігури, розуміючи, що все безглуздо, а Гринько сидів, підперши голову кулаком, і дивився на мої муки, періодично заганяючи мене в усе нові пастки.
– Ігорю! Ну досить! Усе. Програв!
Боротися з ним було неможливо, він володів мистецтвом гри в шахи досконало! Гросмейстер! А я... Ні, я граю непогано, але точно гірше за нього. Але як здатися? Це не в моєму характері.
Гуркіт був жахливим. Вискочила Айшенька:
– Боже! Що у вас коїться?
– Нічого, Шишо, усе гаразд, – не підвищивши ані на пів тону голос, відповів чоловік. – Я виграв! Як завжди!
А на підлозі в безладді валялися шахи! Микола Григорович просто підняв дошку і кинув її на підлогу. Партія закінчилася цілковитою його перемогою!
– Ідемо пити чай? Шишо. Накривай, ми закінчили нарешті!
Того ранку ми зібралися на риболовлю. Він був "теоретиком", а я – "практиком" риболовлі! Увесь вечір він сидів зі снастями у ванній кімнаті, готував спінінги, занурював їх у воду, щось там майстрував, налагоджував. Треба сказати, що снасті у нього були чудові, не те, що в мене – бамбукові вудки-поплавчанки. Він просто "уболівав" новими рибальськими штучками-дрючками! Привозив їх звідусіль – із відряджень, із зарубіжних поїздок.
Коли на 60-річний ювілей Айше подарувала чоловікові 61 білий тюльпан, він урочисто пообіцяв їй: "Шишо! У день твого 60-річчя я подарую тобі 60 вудок! Обіцяю".
І от ми на озері. Мені завжди видавали дозвіл на ловлю в тому місці. І я попередив Миколу Григоровича: "Якщо підійдуть, скажіть, що дозвіл у Поклада, я недалеко буду".
Ми розсілися в різних "вікнах" з очерету на березі озера. Я пішов готувати свої вудки, а Гринько витягнув свої – унікальні – японські. Ближче до обіду я підійшов, час був перекусити. Картина, яку я застав, збила мене з пантелику. Він сидів над спінінгами з величезними "бородами" і розплутував волосінь. От як закинув о сьомій ранку, як намотав волосінь у клубок, так і розплутував до обіду. Досвіду для поводження з таким дивом техніки, як японський спінінг, у нього було обмаль. Риболовля не вдалася. Довелося ділитися своїм уловом!
– Вас тут не смикали? Усе гаразд? Ви сказали, що дозвіл є?
– Мене? Узагалі-то мене впізнали і здивувалися, побачивши тут. Тож усе нормально.
Я зам'явся... І справді – сидить рибалка, людина, чиє обличчя знають у країні всі, а я зі своїм дозволом.
Іноді ми збиралися ввечері, розмовляли, я слухав його спогади про Висоцького і Марину Владі, із якими вони з Айше подружилися під час зйомок "Сюжету для невеликого оповідання". До речі, із цим фільмом пов'язана цікава історія. Гринько був неймовірно, фантастично схожим на Антона Павловича Чехова. Навіть зріст такий самий – під два метри! Коли актору Юрієві Яковлєву показали реальні знімки письменника і Гринька у гримі, попросивши вказати, хто є хто, той впевнено тицьнув пальцем у фото Гринька – ось, мовляв, Антон Палич. А режисер Сергій Юткевич говорив: "Ви схожі на Чехова більше, ніж сам Чехов!"
Зі смертю Висоцького дружба між сім'ями не припинилася. Вони часто спілкувалися з удовою актора Мариною Владі, а вже після смерті Миколи Григоровича вона дуже серйозно і постійно підтримувала Айшеньку в ті важкі 90-ті роки. Вони листувалися практично до останнього дня... І допомагала їй Марина до останнього дня.
Ми прожили поруч усього кілька років. Я постійно працював. Вони з Айше пропадали на зйомках, ми рідко бачилися. Я пам'ятаю, що великий Андрій Тарковський не розпочинав нового фільму, якщо Гринько був зайнятим в іншому, чекав. Микола Григорович, за визнанням режисера, був його талісманом, а Айше – янголом-хранителем. Скрізь, у всіх своїх картинах, він знаходив хоч крихітну роль для нього! Навіть у "Солярісі" придумав героя, якого не було у Станіслава Лема.
Але була у Гринька мрія. Із молодості... Він чекав на одну роль – Дон Кіхота. І от наприкінці 80-х йому надійшла телеграма: "Миколо Григоровичу, запрошуємо вас на кінопроби. Знімаємо Дон Кіхота". Знімав Резо Чхеїдзе. Усі розуміли, що другого такого Дон Кіхота годі й шукати! Ну немає такого типажу в Радянському Союзі! Але сам Гринько сказав дружині: "Шишо... Я не буду зніматися. Пізно. Не в моєму віці й не з моїми болячками скакати на коні дев'ять серій. Резо просто подарував мені шматочок мрії і ці три дні. Спасибі..."
А потім він зліг. Як злягли майже всі актори, які знімалися поряд із ним у тому знаменитому "Сталкері". Вони йшли один за іншим. Зі схожими симптомами і хворобами.
У мене тоді був пес – дивовижної краси шоколадний ірландський сетер Черрі. Він завжди мчав у сусідню квартиру до Гринька, знаючи, що його там люблять і пригостять чимось смачненьким. Але в ті дні, коли Микола Григорович лежав у лікарні, він стояв сумним біля дверей і поглядом показував: пустіть мене до Айше! І я пускав.
Айше написала чоловікові записку: "Зараз я сиджу у кріслі. Біля моїх ніг, опустивши свою кошлату голову на мої коліна, сидить Черрік. І дивиться своїми сумними очима мені в очі. Миколко, він плаче, уявляєш? А я уявляю, що це я сиджу біля твоїх ніг і дивлюся у твої очі. Повертайся!"
Але він не повернувся. Їхній будинок спорожнів. Айше пережила чоловіка на довгі 23 роки.
Я не знаю жодної жінки у цьому світі, яка так трепетно зберігала б пам'ять про чоловіка. Здавалося, він і не йшов нікуди – у холі їхньої квартири висіли його знамениті капелюхи, на стінах – портрети і кінопроби, на тумбочці стояла крихітна шкатулка зі слонової кістки – пара тієї, яку зберігають у будинку-музеї Чехова в Ялті (неймовірний збіг, містичний). Вона витратила практично всі кошти на те, щоб поставити гідний пам'ятник чоловікові на Байковому кладовищі, а вандали двічі відпилювали парасольку, на яку спиралася рука. І вона відновлювала знову і знову... А потім такі самі виродки вирішили відпиляти руку в барельєфа, встановленого на нашому будинку, але їх відігнали перехожі.
Айше написала чудову книгу спогадів і назвала її зворушливо "Дотик". Я радий, що мені пощастило прочитати її ще в чернетках...
Вона пішла в той самий день, який майя оголосили "кінцем світу". Погода в Києві тими днями була близька до того, що можна назвати кінцем світу – кінець 2012-го, снігу було по пояс. Ішла вона тихо і спокійно. Вона не просто не боялася йти, вона чекала на цей день. "От уже незабаром. І ми знову будемо разом..."
Я впевнений, вони разом! І їм там добре! Вони молоді і знову щасливі, як були щасливими на Землі.
А мені залишається сказати ще одне дякую долі за те, що ці двоє людей були в моєму житті. А Миколі Григоровичу – за те, що він приніс стільки добра і світла в усі ролі, за які брався!
Світла пам'ять! І бережи вас Господь, Дон Кіхот і його чарівна Дульсінея!
Джерело: Незабутні - Незабываемые / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
