Музику революції треба вчасно почути, інакше вас знову виїпуть

Любі мої москвичі. Я дуже не люблю ваших порад, як нам тут жити, і вам порад не даю. Але, мабуть, поділюся спогадом.

Тут позавчора в Москві менти побили дітей. Так от, три роки тому в Києві менти теж побили дітей. А тут я такий. Дізнаюся про це з інтернету. Наступного дня жодних акцій не заплановано наче. А я вдома. У мене діабет, гіпертонія та печінка. Мені не можна солодкого, жирного, мучного та сильних фізичних навантажень. Я не вмію битися. І ще я взагалі не герой. Я дуже сцикливий. І люблю спокій і комфорт. Але тут мені стає дискомфортно. І я йду в центр. А там багато народу. І я дізнаюся, що від Майдану всі перемістилися до Михайлівського монастиря. А там у соборі на спальниках урятовані діти.

Деякі перев'язані. І ченці б'ють у набат. Середньовіччя таке. А ще в цей час піст. І в піст у монастирському подвір'ї гарні дівки тоннами ріжуть хліб, сир, ковбасу та сало. На бутерброди. Усіх напувають чаєм і годують. А на пам'ятнику княгині Ользі трибуна. Мене запросили шось сказати, і я поліз. А під трибуною дорослі дядьки в камуфляжі і тільниках висмикували молодих пацанів і збирали за спиною пам'ятника.

А внизу на Майдані "Беркут" із щитами і в шоломах. А пацани навіть без бит, і жодних касок і оспіваних ростіві каструль на головах. І ось я такий, сцикливий, піднімаюся на трибуну й кажу: "Якщо зловимо Януковича, не треба його одразу вбивати. Треба його роздягнути й відфоткати зонівські наколки. Щоб діти й онуки знали, кого не можна обирати у владу. А Янукович іще президент, і в нього "Беркут", а в нас тільки бутерброди й чай. А я не політик, і в мене купують картини ті, хто якщо шо, відразу перестануть, щоб не палитися. І з цієї трибуни я вперше закричав "Слава Україні!", і площа відповіла "Героям слава!"

І там було багато людей, і ці тисячі людей прийняли кожний своє рішення самостійно. Без погоджень. Ні з вождями, ні з ментами. Ніхто з них ні в кого не питав, виходити чи ні. Ну, телефонували один одному: "Ну шо, напевно, треба йти?" – "Та ніби треба" – "Так ти підеш?" – "Ну, напевно, піду" – "І я, мабуть, піду. Так шо, побачимося" – "Та так..."

А коли я зійшов із трибуни, то дядьки в тільниках уже вишикували пацанів і почали розучувати з ними, як діяти проти "Беркута". І вже ніхто нікуди не йшов. А хто йшов, той повертався. Отаке.

Але тільки, пліз, не сприймайте це так, шо я вам розказую, який я крутий. Так, мені було цікаво, але, якщо чесно, все одно страшно. Просто музику революції треба вчасно почути, інакше вас знову виїпуть. Ну, нехай щастить.

Джерело: Олександр Ройтбурд / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора