-1 Київ
Президент Порошенко, побувавши в Баку в 2016 році, порівняв кримську проблему з карабаською та зробив заяву про неприйнятність статус-кво (тобто фактично закликав Азербайджан якомога швидше почати нову війну проти карабаських вірмен).
І це, зауважмо, водночас із тим, що фактично весь світ давно визнав право карабаських вірмен на самовизначення. Офіційна формула, яку озвучує Захід, зокрема Держдеп, полягає в тому, що карабаське питання треба вирішувати мирним шляхом з урахуванням обліку права на самовизначення та непорушності кордонів.
Як реально бачать розв'язання цієї задачки на квадратуру кола та чи бачать його взагалі – у цьому випадку неважливо. Важливо, що підхід цивілізованого світу до конфлікту містить визнання права вірмен на самовизначення та неприпустимість військового вирішення питання, і саме з цього виходить його політика: невизнання невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки де-юре з елементами визнання де-факто.
Ототожнення ж кримської, донбаської та карабаської проблем – це палиця на два кінці. Чим займається путінська пропаганда, як не таким ототожненням, доводячи, що в Криму та "Новоросії" відбулося загальнонародне повстання проти національного гноблення та геноциду?
Тому що Карабах якщо реально і має щось спільне з Кримом і Донбасом, так це те, що в Криму та Донбасі Луб'янка та Стара площа почали фейково копіювати карабаські зразки. Між іншим, у Нагірному Карабасі в 1988 році почався рух, який реально був загальнонародним, національно-визвольним та антиімперськии, і почався він із загального страйку. У цьому, до речі, була різниця між карабаським рухом та іншими тогочасними рухами національних меншин і національних автономій (Абхазія, Південна Осетія, Придністров'я), які апелювали до імперського центру.
Вірменський Карабаський рух, що почався в лютому 1988 року та став рішуче антирадянським після Сумгаїтського погрому вірменів у Баку (якому відверто потурала Москва) та відмови Москви виконати вимоги про перепідпорядкування Карабаху, був узагалі першим великим антиімперським рухом на території СРСР; рух у Прибалтиці виник на кілька місяців пізніше. Звідси вірменський анекдот про останні слова Чаушеску, які він нібито сказав перед розстрілом: "Будь проклятий цей Карабах! Із нього все почалося!".
Тема "геноциду російськомовного населення" та "розіп'ятих хлопчиків у трусиках", на жаль, також мала цілком реальні зразки в Карабаському конфлікті. Нижче наводжу уривок з інтерв'ю баронеси Керолайн Кокс, тоді віце-спікера британської Палати громад, що побувала у вірменському селі Марагі через кілька днів після нападу на нього азербайджанських сил:
"Те, що ми побачили там, не можна описати. Село було абсолютно зруйноване, точніше – розгромлене. Люди ховали загиблих, точніше, те, що можна було ховати: останки розрубаних і розпиляних на шматки тіл, спалених живцем і замучених. На кадрах, зроблених у ті дні в Марагі, відображені свідоцтва жахливої різанини, що сталася тут: обезголовлені та розчленовані тіла, останки дітей, закривавлена земля та шматки тіл у тих місцях, де азербайджанці розпилювали живих людей. Ми бачили гострі серпи із запеченою кров'ю, які використовували для розчленування".
Ще кілька пунктів відмінностей між кримською та карабаською ситуаціями. Вірмени є в Карабасі (по-давньовірменськи – "Арцах") корінним народом, який безперервно проживає на своїй землі понад два тисячоліття: уже перші описи Вірменії у Страбона та Птолемея, зроблені на рубежі нашої ери, згадують "Орхистену" (Арцах) як вірменську провінцію. Вірмени реально зазнавали дискримінації та витіснення в Радянському Азербайджані: якщо у 1939 році їх у НАКАО (Нагірно-Карабаська Автономна область) було 88%, а азербайджанців 9%, то в 1970 році 80% проти 18%, а ще через 9 років – 75% проти 23%.
Звідси видно, яких набирав темпів процес в останні десятиліття СРСР. Із 1988 року в Азербайджані просто почалися етнічні чистки вірмен, до яких у 1991 році приєдналась і радянська армія, яка депортувала вірменські села Північного Карабаху (за межами автономії). Далі, до початку конфлікту не існувало жодного міжнародного-правового документа, який визнавав би вірмено-азербайджанський кордон, і Вірменія ніколи не підписувала нічого, що могло би бути витлумачено як визнання за Азербайджаном права на Нагірний Карабах.
Повстання вірмен у Нагірному Карабасі всі, хто стикався з ним, однозначно сприймали як сповнене високого етичного пафосу – повстання народу за свободу. Не дарма його підтримали всі антиімперські та демократичні сили, на чолі з Андрієм Сахаровим та Оленою Боннер. Нинішні потуги російської пропаганди спрямовані саме на те, щоб перенести емоційну підтримку, яку природно викликав карабаський рух, на фейкові "визвольні" руху в Криму та "Новоросії".
Люди, не знайомі із ситуацією, нерідко впевнені, що карабаську війну інспірувала та реально вела Москва, тобто судять про неї за зразком нинішньої "гібридної" війни. Насправді ж Москва була однозначно проти вірмен у 1988–91 роках і займала дуже двозначну позицію в 1992 році (так, катастрофічний для вірмен літній наступ азербайджанців став можливим тільки тому, що уряд Гайдара передав Баку озброєння радянської армії раніше, ніж вірменам).
Москва стала на бік вірмен лише на останньому етапі війни, стала, зрозуміло, зі своїх "геополітичних" міркувань, але це вже зовсім інше питання. Так чи інакше, хоч і завдяки перемозі в Москві неоімперських сил, а стародавню вірменську область не тільки врятували від різанини й етнічної чистки, але й дали їй можливість успішного економічного розвитку (нинішня економічна ситуація в НКР більш ніж сприятлива). Можна засуджувати вірмен за те, що вони заради національного виживання оперлися на допомогу московських фортець? А чи можна засуджувати людей, які жили у часи Другої світової війни, за те, що вони заради національних цілей були змушені спиратися на допомогу чи Гітлера, чи Сталіна?
Припустімо, це так, скаже читач, але мені не цікаво, чому Вірменія робить те, що робить, мені цікаво, що вона робить. Політика є політика, Порошенко – політик, а не Далай-лама та не папа Римський. А Вірменія – відданий сателіт Росії та голосувала проти Кримської резолюції в ООН, а Азербайджан – ворог нашого ворога. Отже, неможливо дорікати президенту України за те, що він проводить політику, яка відповідає національним інтересам.
Отже, політика – це голий інтерес без ознак моралі? Продовжимо ці міркування. Адже і Вірменія ганебно проголосувала проти кримської резолюції не з ненависті до українського народу, а із суто прагматичних інтересів – Росія є її єдиною, хоч і сумнівною, гарантією проти реваншистських намірів Азербайджану. Вона підтримала агресію Путіна... яку теж було здійснено не з якихось ірраціонально-злісних міркувань, а виходячи з певного розуміння національних інтересів Росії.
Ті на Заході, хто вимагає скасування санкцій проти Росії та співпраці з нею в "боротьбі з тероризмом", урешті теж апелюють саме до національного інтересу. Дарвінівський світ, побудований на голому "інтересі", світ вільного полювання сильного на слабкого – це саме те, що носить в уяві Путін під ім'ям "багатополярного світу". Боюся, що в України в такому світі просто немає шансів: адже за його законами хто не хижак – той жертва.
Однак я зовсім не вважаю, що президент України повинен був знехтувати реальними інтересами своєї країни та своїх виборців заради якихось моральних принципів. Звичайно, союз з Азербайджаном об'єктивно необхідний Україні. Але чи обов'язково цей союз передбачає підспівування Азербайджану у всіх його реваншистських фантазіях?
Від політика нерозумно вимагати, щоб він дотримувався моралі там, де це суперечить інтересам його країни; але від нього можна вимагати, щоб він не виступав на явно несправедливому боці, навіть якщо це відповідає прагматичним інтересам його країни. Одна справа – повторити побиту формулу про непорушність кордонів і мирне вирішенні питання, і зовсім інша – підтримати Азербайджан у його намірі збройною рукою вигнати вірмен з їхньої древньої землі (а ніхто не сумнівається, що "рішення карабаського питання" за рецептами Баку полягає саме в цьому). Погодьтеся, це далеко не одне й те саме.
Джерело: "ГОРДОН"
