-3 Київ
Битва двох Україн.
У 2001 році Микола Рябчук опублікував статтю "Дві України". У цій статті він констатував, що існує дві України: одна – українська (націоналістична), до якої, у першу чергу, відносяться колишні підконтрольні Польщі території, і друга – радянська, де фактично життєдіяльність і функціонування територій облаштував Радянський Союз. Цей простий і очевидний поділ Рябчука визначав українську політику впродовж іще 18 років, і саме протистояння двох Україн блокувало будь-який розвиток держави.
Однак у 2019 році відбувся злам цього традиційного поділу. Уперше новий президент отримав підтримку 73% і монобільшість у парламенті. Уперше вибори не відбувалися за традиційним поділом двох Україн. Однак якщо старий поділ зник, то на його місці утворився новий. Власне, що сталося і що виникло – далі.
100-річний гештальт.
Поділ на дві України виник не в 1991-му, а в 1917 році. Саме тоді, на розвалах російської імперії, уперше почали політично формуватися "українська" і "радянська" України, тоді ж вони вперше і вступили в битву.
"Українська" Україна формувалася на основі німецького розуміння нації як "одна мова – одна нація – одна держава". Така модель, звісно, не була єдина, і гетьман Скоропадський намагався продемонструвати ефективність іншої, більш близької до британської, коли нація – це, у першу чергу, громадяни і влада інституцій. Утім його поразка тільки додатково закріпила саме перший варіант. У подальшому тривале протистояння з "радянською" моделлю багато в чому сформувало основи "української" моделі.
Так, радянська окупація і повне знищення будь-яких проявів державності змусили "українську" Україну піти в підпілля. Тому на перше місце у цій моделі вийшли саме фактори мови, історії та культури, оскільки це були єдині інструменти розпізнавання свій – чужий. І хоча мова абсолютно не обов’язковий інструмент формування нації, у цій конкретній ситуації вона була інструментом політичного протистояння. Ще одна набута риса – це постійна оборона і підпілля як єдина форма існування "української" України. Ці риси виявились домінуючими й після отримання незалежності. Оскільки політичні представники цієї моделі постійно щось захищали, оборонялись, декомунізовували – Ленінів міняли на Шевченків і тому подібне. Однак робили це все ще радянськими інститутами і бюрократією.
"Радянська" Україна також формувалася з нуля. Це була модель залежності від спільного простору з Росією, індустріальний шовінізм і постійна експансія. Ці риси сформували уявлення про велику державу, могутність і можливість повернутись до цього. Однак у нашому випадку це була колоніальна форма, залежна від центрального планування у Кремлі. Без "центру" ця модель утрачала зміст. Проблема виникла в тому, що 70-річне домінування на території України призвело до того, що існуючі інститути влади й суспільства були створені саме "радянською" Україною, які з розвалом СРСР утрачали свої основні функції через розрив із "центром".
Закритий гештальт.
У період із 2014-го до 2019 року обидві ці моделі України були закриті. "Українська" Україна була прапором Петра Порошенка. Треба віддати йому належне, що він виявився досить успішний у її реалізації. При ньому була проведена декомунізація, введені жорсткі квоти і прийнятий закон про українську мову, томос, фестивалі вишиванок, культура патріотичного виховання тощо. Однак ця модель виявилася абсолютно нежиттєздатною. Усі ці кроки зовсім не зміцнювали нашу державу, яка чудом вистояла у війні із РФ. Ми росли жалюгідні 3% у рік, реформи виявились інформаційною ширмою, корупція процвітала, як і раніше. Петро Порошенко закрив гештальт "української" України, ця модель виявилася неефективною для вирішення тих проблем, із якими ми стикнулись.
Натомість Путін закрив гештальт "радянської" України. Виявилося, що об'єднання з Росією – це не про відновлення могутності, а про кров, терор та інтереси росіян. Путіну виявився непотрібним індустріальний потенціал Донбасу, і замість російських інвестицій він відправив мародерів. Спростував він і тези про братні народи та російську мову, убиваючи російськомовних на Донбасі. Модель "радянської" України також виявилася непридатною для вирішення наших проблем.
Зеленський і новий розлам.
Перемога Зеленського підвела риску під протистоянням двох Україн у термінах Рябчука. Він отримав перемоги як на "націоналістичному" заході, так і на "радянському" сході. Водночас результати виборів створили новий поділ – на Україну минулого і Україну майбутнього.
Україна минулого – це справжня країна, яка сформувалася за роки незалежності. Це олігархи, які контролюють економіку і медіапростір. Це бюрократія, яка звикла протистояти будь-яким новаціям. Це місцеве самоврядування, яке звикло просто бездумно витрачати мізерні бюджетні кошти на соціалку. Це населення, яке очікує субсидій і зниження тарифів. Це бізнес, який звик "рішати" і швидко "підніматися". Усе це не просто проблеми, які можна вирішити, це все організовано у спосіб нашого життя, і одним указом чи законом це не викоріниш.
Україна майбутнього – це очікування змін. Сьогодні це абсолютно не визначена реальність, на яку багато людей проєктують свої проблеми. Для когось це Польща, для когось це нові технології (діджиталізація), завершена війна на Донбасі, зарплата 700 євро тощо. Високі очікування породжують значне розчарування. Тому, незважаючи на тріумф Зеленського у 2019 році, уже незабаром Україна минулого буде відвойовувати свої позиції.
Битва двох нових Україн, скоріше за все, буде визначати українську політику в найближчі 10 років. Справа в тому, що Україна минулого – це вже реальність, із якою доведеться мати справу, а Україна майбутнього – поки що проєкт, і той не детально розроблений. Найбільший ризик цього протистояння полягає в тому, щоб майбутнє не протистояло минулому у вигляді гасел проти діючих інститутів, бо за таких обставин шансів на перемогу першого практично не буде.
Найважливіше завдання для нового президента і команди – це розбудова нової організації суспільства. Спочатку організація, а потім вже "діджиталізація" і все інше. Без нових ефективних інститутів не вдасться втілити жодне із запланового. Безперечно, що побудова нових організацій – це складний, тривалий процес, але тільки в такому випадку можна забезпечити успіх майбутньої України. Бо зрештою не мова і не культура визначають, чи нація стає успішною, а виключно її організація.
Джерело: Victor Andrusiv / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
