+1 Київ
Про різницю між участю й індульгенцією.
Одна з найбільших проблем нашого часу – це рівняти всіх під одну гребінку. Якщо військовий – то герой, якщо виїхав у Європу – то зрадник. Насправді серед військових купа різних покидьків, які можуть утекти, украсти набої й убити поліцейського на блокпості, а серед тих, хто виїхав, купа тих, хто купляє машини, дрони, донатить тощо. Однак ці полярності знищують і знецінюють багато хорошого й правильного з обох сторін.
Жінка в Польщі кричить: "Чого мій чоловік має служити? Сама, бл...дь, служи", і ми всі обурюємося цим фактом. І разом із цим відразу знецінюємо всі ті мільйони доларів наданої допомоги нашими людьми в Європі. Ще більше важливо було, коли тисячі українців виходили на мітинги й тисли на іноземні уряди з наданням допомоги. Навесні 2022 року, коли в нас практично запасів снарядів було не більше ніж на 10 днів, це зіграло особливу роль у переломі війни. То ж де та межа, по якій можна судити?
Для мене цією межею є різниця між участю й індульгенцією. Так, не всі можуть стати штурмовиками чи пілотами. Зрештою, не всі можуть стати військовими, хоча в ЗСУ точно знайдеться місце для кожного. Однак абсолютно всі можуть брати участь і робити свій внесок у нашу перемогу. Повірте, вам будь-який військовий скаже, що сьогодні волонтер, який привозить десятки FPV, – не менш цінний, ніж піхотинець на позиції. Вам будь-який волонтер скаже, що людина, яка донатить не менше ніж 10 тис. грн на місяць або просто 40–50% свого доходу, – не менш цінна, ніж волонтер, який об’їжджає передову і привозить FPV. Тому знайти своє місце у війні – це брати в ній участь, наближати перемогу, хай навіть не в пікселі.
Участь – це про жертву, про обмеження себе в чомусь. Мій знайомий айтішник продав автомобіль, задонатив усю суму на ЗСУ, бо прийняв рішення до завершення війни відмовитися від авто. У 2022 році в нашій ініціативі "машини для фронту" одним із найактивніших водіїв була Анастасія Бурмістрова, яка щотижня брала із собою сина й відвозила автомобіль на фронт. Тому, якщо кожен із нас почне в чомусь себе обмежувати і брати участь, наші можливості виростуть у десятки разів. Зрештою, можливо, рано чи пізно багатьом доведеться ухвалити рішення стати військовими. Не всі, хто взяв до рук зброю в лютому 2022-го, зробили б це, якщо б орки поперли тільки на Авдіївку.
Утім, коли людина кричить: "Хай депутати воюють", "Мені країна нічого не дала", "Досить того, що я плачу податки", – це про індульгенцію. Людина придумує аргумент, щоб виправдати своє боягузтво, замість того щоб знайти своє місце у війні. Така людина не збільшує наші шанси на перемогу і, що найсмішніше – не збільшує свої шанси на нормальне життя. Коли я бачу, як радіє якийсь ухилянт, що втік у Європу, – я йому відверто співчуваю, бо чудово бачив життя європейських іммігрантів. Життя на задвірках бандитських районів, робота вантажника або в полі, усе життя не мати шансів на власне житло. Бути безправним у країнах, де перемагають ультраправі з антимігрантською риторикою, – це огидне життя. У ньому більше шансів залишитися живим, але дуже мало нормально жити.
Держави ще із часів давніх греків створюють громадяни, які беруть на себе відповідальність за участь у їхньому існуванні. Кожен із нас визначається сьогодні в найважчий час для нашої держави, чи є він громадянином, чи ні. І це визначення буде працювати не тільки на цей момент, а й після війни, у якій так чи інакше існування нашої держави ми вже відстояли.
Джерело: Політика Андрусіва / Telegram
Опубліковано з особистого дозволу автора
