Іронія в тому, що якщо ти прийдеш у військкомат сам і нормально поспілкуєшся з військкомом, то шанси потрапити в потрібне місце різко зростають

Здається, уже писав, але ще напишу.

У силах оборони України служить, за різними оцінками, від 700 тис. до 1 млн осіб.

Серед них на фронті – меншість. Є в ЗСУ цілі частини, які були під обстрілами менше, ніж середній мешканець Києва, не кажучи про Харків. Але при цьому всі потрібні, усі тягнуть свою лямку й усі встигають "заколебатися".

У ЗСУ потрібні не тільки стрільці й гранатометники, а юристи, кухарі, водії, графічні та відеодизайнери, сисадміни, журналісти, програмісти й ще довга низка спеціальностей. Про медиків узагалі мовчу.

Тому дуже дивно чути: "Ой, не піду в ЗСУ, я стріляти не вмію". По-перше, це в принципі не вроджена навичка, а по-друге, ти хоч питав, може, те, що ти вмієш, треба більше, ніж стріляти? Може, такий, як ти, десь потрібніший за стрільця?

Окрема ж іронія ситуації полягає в тому, що якщо ти прийдеш у військкомат сам і нормально поспілкуєшся з військкомом, то шанси, що потрапиш саме в потрібне місце, різко й сильно зростають. А якщо ще й попередньо знайдеш собі частину і влаштуєш відношення – то майже до 100%. Я це ще вісім років тому перевірив.

А от якщо тебе в армію спеціально навчений кокер-спанієль із ТЦК за яйця тягнутиме – тоді різко збільшується ризик, що зрештою ти таки станеш стрільцем у піхотному підрозділі й твоїм найкращим другом стане мала піхотна лопата. Хай ти навіть геній відеомонтажу чи механік рівня Гаєчки.

Такі справи.

Джерело: Victor Tregubov / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора