+5 Київ
Особливості українського правосуддя, бізнесу й політики в контексті однієї судової справи.
Днями, після перемоги київського "Динамо" у футбольному Суперкубку України 2020 року, почув від одного добре інформованого вболівальника історію про проблеми, які виникли для славного футбольного клубу після націоналізації "ПриватБанку". Пошукав в інтернеті і знайшов багато додаткової та ще цікавішої інформації.
Історія ця мені здалася дуже яскравою і повчальною ілюстрацією особливостей нашого правосуддя, бізнесу й політики в їхньому тісному й суперечливому взаємозв'язку. Тому я вирішив поділитися із читачами своїми роздумами щодо цього.
Зазвичай вважають, що основними сторонами конфлікту у протистоянні щодо націоналізації "ПриватБанку" є колишні основні власники цього банку – Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов, з одного боку, і Українська держава, точніше, Нацбанк і Кабінет Міністрів України, що представляють її інтереси. Але насправді від цього конфлікту серйозно постраждали й виявилися втягнутими в судову тяганину ціла низка інших юридичних і фізичних осіб, зокрема пов'язаних із фінансуванням футбольного клубу "Динамо" (Київ).
І ось що характерно. Футбольний клуб "Динамо" (Київ) у спорі з націоналізованим "ПриватБанком" виграв уже у трьох судових інстанціях. "ПриватБанк" навіть звернувся до Конституційного Суду, але йому було відмовлено. Однак жодного судового рішення так і не виконали. Епопея правових конфліктів у цій справі триває. Водночас міністр юстиції ще до судового засідання заявляє на своїй сторінці у Facebook, що він і не буде виконувати чергового судового рішення. І як тоді ставитися до української правової системи, зокрема і потенційним іноземним інвесторам? Із таким міністром юстиції й таким ставленням до судових рішень жодні "інвестняні" не допоможуть.
Чому футбольний клуб "Динамо" (Київ) постраждав від бізнес-політичних розбірок і правових конфліктів, пов'язаних із націоналізацією "ПриватБанку"? На мою думку, він став непрямою жертвою цих конфліктів, оскільки його фінансування відбувалося через депозити сім'ї та компаній керівників клубу – братів Григорія та Ігоря Суркісів, а також у зв'язку з тим, що футбольний клуб визнали "пов'язаною особою" із "ПриватБанком". Власне, сімейство Суркісів і низку їхніх компаній також визнали "пов'язаними особами" із "ПриватБанком". Унаслідок визнання групи фізичних і юридичних осіб "пов'язаними" із "ПриватБанком" їхні кошти в цьому банку мали примусово обміняти на акції додаткової емісії (це називають процедурою bail-in) під час націоналізації фінустанови, надалі їх викупила держава за 1 грн. Простіше кажучи, їхні кошти фактично конфіскували, а потім обнулили для погашення боргів і фінансових дірок "ПриватБанку".
У цій історії емоційно я переживаю за київське "Динамо", що стало одним із найвідоміших національних брендів і частиною міжнародного іміджу України, по суті – спортивним надбанням країни. Сім'ю Суркісів, яка втратила особисті депозити в цьому конфлікті, я теж розумію. Можна, звичайно, зловтішатися: мовляв, так вам і треба, поганим олігархам. Але уявіть, що забирають ваш банківський вклад. Як ви будете реагувати? Будете боротися за свої гроші. Що вони і роблять.
Як політолога мене більше цікавлять політичні та інституційні особливості цієї справи, оскільки вони мають суспільне значення.
Чому було завдано удару не тільки по власниках "ПриватБанку" (Коломойському і Боголюбову), а й по братах Суркісах? Вони просто потрапили під гарячу руку у процесі націоналізації "ПриватБанку" як власники великих сум на рахунках цього банку? Чи були інші мотиви і причини для втягування їх у цей конфлікт?
І якщо пошукати, то в цій справі починають виявлятися політичні мотиви. 16 січня 2020 року "Дзеркало тижня" опублікувало новину про те, що "Суркіси вимагають від Порошенка $140 млн у Лондонському суді". За даними журналістів, Порошенко 2015 року хотів викупити у Суркісів 25-відсоткову частку телеканала за $140 млн із купівлею на виплат на вісім років, але після укладення контракту передумав. "Потім, після націоналізації "ПриватБанку" у 2016 році та конвертації грошей Суркісів у капітал уже державного банку, Порошенко нібито запропонував за посередництва Олександра Грановського повернутися до угоди й заплатити їм їхніми ж грошима із "Привату". Суркіси відмовилися", – зазначило ДТ. Після цього й почалися їхні пригоди.
Знову-таки, якщо визначати цю ситуацію простими термінами, то все це схоже на шантаж одного з міноритарних акціонерів телеканала "1+1". Хтось навіть може це назвати спробою рейдерської операції. Як то кажуть, нічого особистого, тільки бізнес-політичні інтереси.
Процес націоналізації "ПриватБанку" був об'єктивно необхідною акцією, відповідав державним інтересам, але присутність у цій операції (судячи з інформації "Дзеркала тижня") особистих бізнес-політичних інтересів тодішнього президента Петра Порошенка стала великою "ложкою дьогтю". На жаль, це дуже яскрава ілюстрація звичаїв української "бізнес-політики", коли державний статус використовують для просування особистих політичних та бізнесових інтересів.
А тепер про "пов'язаних осіб". Зізнатися, раніше я не був знайомим із цим специфічним терміном. Але почитавши деякі публікації у справі футбольного клубу "Динамо" і сімейства Суркісів (по суті, вони взаємопов'язані), я дійшов висновку, що цим терміном і пов'язаною з ним процедурою (згаданою вище процедурою bail-in) можна маніпулювати і для усунення бізнес-конкурентів або для тиску на них, до речі, і для політичного тиску також, як продемонструвала ситуація братів Суркісів. Отже, створено вкрай ризикований і небезпечний прецедент на майбутнє.
У публікації LIGA.net "Зв'язані однією кров'ю" (від 13 березня 2020 року) справедливо зазначають, що судова епопея за позовом Суркісів – "важливий понятійний спір". І від нього залежить не тільки оцінка процедури націоналізації "ПриватБанку" (на що звертає увагу абсолютна більшість коментаторів цієї теми), а й перспектива численних бізнес-конфліктів, пов'язаних із банківськими активами й депозитами (та іншими вкладами). Образно кажучи, це "ящик Пандори", який необережно відкрили в Національному банку наприкінці 2016 року.
У чому суть створеної проблеми? У випадку із сімейством Суркісів визначення "пов'язаності" із "ПриватБанком" відбувалося в ручному режимі й вибірково. Про це свідчить той факт, що деякі члени сім'ї Суркісів набули статусу "пов'язаних осіб", а інші – ні. Водночас незрозумілі критерії, за якими одних членів цієї сім'ї наділяли статусом "пов'язаних осіб", а інших – ні. Наприклад, пов'язаною особою визнали колишню дружину Григорія Суркіса – Поліну Ковалик, шлюб із якою офіційно розірвано понад 40 років тому. Однак не визначили "пов'язаною особою" дружину Ігоря Суркіса. Аналогічно, "пов'язаною особою" визнали старшу дочку Ігоря Суркіса – Марину Суркіс, зате молодшу дочку – Яну Суркіс – "пов'язаною особою" не визначили.
Під час націоналізації "ПриватБанку" всі кошти Ігоря Суркіса, Марини Суркіс (дочки Ігоря Суркіса) списали як кошти "пов'язаних осіб", однак грошей Григорія Суркіса й Рахміля Суркіса (батька братів Суркісів), яких теж можна вважати за тодішньою логікою керівництва НБУ "пов'язаними особами", не списували. Незрозуміло і як до переліку "пов'язаних осіб" потрапила дочка Григорія Суркіса Світлана, у котрої відібрали рахунок, відкритий для дітей дев'яти і 13 років. Ці кошти свого часу відкладав її покійний чоловік – бізнесмен Стасом Стукальський, який загинув у ДТП 2014 року й не мав жодного стосунку до "ПриватБанку". Конфіскація рахунку на дітей взагалі має блюзнірський і цинічний вигляд. Водночас у сина Григорія Суркіса Слави у "ПриватБанку" також лежали гроші, але їх не списали. Жодних пояснень такої ситуації неоднакового застосування закону не надають ні НБУ, ні "ПриватБанк", ні Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
Друга проблема, про яку вже йшлося, – політичні мотиви, які, схоже, фігурували під час зарахування сімейства Суркісів у коло "пов'язаних осіб". І ручний, вибірковий режим визначення "пов'язаних осіб" побічно підтверджує цю версію.
Зв'язок Суркісів із "ПриватБанком" та Коломойським обґрунтовують, як правило, тим, що брати Суркіси були бізнес-партнерами Коломойського в низці компаній, зокрема у структурі власності телеканала "1+1". Але бізнес-партнерів у Коломойського багато, із багатьма з них він опинився у конфліктних стосунках, а з деякими навіть судився, як, наприклад, із Віктором Пінчуком. Щодо телеканала "1+1", точніше щодо медіахолдингу, до складу якого входять телеканали "1+1", "2+2" та ТЕТ, Ігор Суркіс є опосередкованим власником акціонерної частки приблизно 8%. А згідно із законом, суттєва участь у власності – понад 10%. Найголовніше, бізнес-партнерство в інших компаніях (спільно з Коломойським) не означало впливу на кредитну політику "ПриватБанку" у приватних інтересах сім'ї Суркісів. І якщо у НБУ були такі підозри щодо Суркісів, то їх треба було підтвердити й обгрунтувати. Але нічого такого не зробили, що також дає привід для припущень про політичну мотивацію рішення щодо "пов'язаності" Суркісів і футбольного клубу "Динамо" із "ПриватБанком".
Якби це був звичайний судовий спір про неправомірне рішення за банківським вкладом, то впливове сімейство Суркісів точно його виграло б. Однак Суркіси виявилися заручниками надзвичайно драматичної політико-економічної ситуації. Справу за їхніми позовами (включно зі справою за позовом футбольного клубу "Динамо" (Київ) стали розглядати як "ключ" (вирішальну умову) щодо визнання правомірності самої процедури націоналізації "ПриватБанку". Численні коментатори стверджували, що якщо суди ухвалять рішення на користь Суркісів, тоді буде оскаржено саму процедуру націоналізації, і держава буде змушена заплатити 30 млрд грн усім позивачам, названим "пов'язаними особами", а не тільки Суркісам.
Як це не парадоксально, але така позиція в оцінюванні "справи Суркісів" вигідна одночасно і представникам держави в цьому спорі, і колишнім власникам "ПриватБанку". Це логіка за принципом "все або нічого". Держава в такий спосіб мінімізує для себе ризики у спорі з іншими "пов'язаними особами" й у протистоянні з Коломойським, який має зовсім інше юридичне підґрунтя, ніж "справа Суркісів". Ну а для Коломойського з'являється шанс (але далеко не гарантований) оскаржити саму процедуру націоналізації "ПриватБанку".
Мені ця логіка здається дещо сумнівною. По-перше, "пов'язаність" Суркісів із "ПриватБанком" не має прямого характеру, як, наприклад, у представників колишнього менеджменту цього банку, не кажучи вже про компанії колишніх власників "ПриватБанку". По-друге, у випадку із Суркісами, оспорюють не саму процедуру націоналізації "ПриватБанку", а необґрунтовану конфіскація фінансових активів конкретних фізичних і юридичних осіб.
Так чи інак, Суркіси і футбольний клуб "Динамо" (Київ) стали заручниками певних приватних проблем процедури націоналізації "ПриватБанку". Їхні приватні права, найімовірніше, порушили. Але визнання неправомірною самої процедури націоналізації "ПриватБанку" стало б руйнівним рішенням для всієї фінансової системи країни.
Думаю, що саме із цієї причини виник ступор у судовій системі у "справі Суркісів", особливо після рішення Верховного Суду. З одного боку, очевидні порушення майнових прав сім'ї Суркісів, з іншого боку, є ризики для державного "ПриватБанку". От і доводиться шукати "соломонове рішення".
Боюся, що такі інституційні конфлікти, в яких локальні процедурні порушення (що вже сталися в минулому) можуть створювати проблему існування й нормального функціонування для цілого державного інституту, будуть повторюватися. Навіть більше, вони вже відбуваються. Приклад – рішення Конституційного Суду про те, що президент Порошенко перевищив свої повноваження, призначаючи Артема Ситника на посаду директора Національного антикорупційного бюро.
І що робити в таких ситуаціях? На перспективу – треба уникати навіть дрібних процедурних порушень. Доцільні політичні рішення необхідно оформляти в юридично бездоганному вигляді. Але якщо приватні, локальні порушення вже сталися, то не треба боятися визнати таке порушення. Водночас не можна створювати проблеми для функціонування відповідного державного інституту. У цьому і має полягати не тільки мистецтво державної політики, а й мудрість справжнього правосуддя.
Джерело: "Українська правда"
