0 Київ
Вихід блискучого інтерв'ю Навального журналу Spiegel і самовикривальна реакція на нього Володіна, Пєскова й інших російських посадовців спровокували в інтернеті бурхливі дебати щодо питання про те, чиїм "проєктом" є Олексій Анатолійович. Основних версій, зрозуміло, дві: за почесний статус конкурують західні спецслужби і Кремль – але, як це часто у нас відбувається, усі "теорії змови" лише заважають зрозуміти причини того, що відбувається.
На мою думку, більше ніж очевидно, що жодного "західного сліду" в усій історії Навального не видно. Його діяльність із викриття російської корупції, якби вона мала наслідки і приводила до вичищення із влади найодіозніших фігурантів, могла б сприяти лише зміцненню нинішньої системи і підвищенню її ефективності. Саме безпрецедентна лояльність Путіна до нерозбірливого збагачення в будь-який спосіб вітчизняного чиновництва робить Росію країною, небезпечною для Заходу тільки риторикою, але нездатною кинути йому ні економічний, ні технологічний, ні геополітичний виклик.
Так, поширення російської корупції світом – серйозна неприємність, як, імовірно, і горезвісні втручання у функціонування західних демократій, але припинити їх цілком під силу самому Заходу, і розповіді про "могутність Путіна" тут є контрпродуктивними. Нарешті, самі західні країни стали приділяти Навальному серйозну увагу не дуже давно (і зі зрозумілих причин, із яких традиційно цікавляться опозиційними політиками всюди у світі), а нинішній сплеск уваги зрозумілий і зовсім без усяких посилань до конспірології.
Не менш очевидним є і те, що Кремль (і навіть у ширшому сенсі – російська влада) не був зацікавленим у "проєкті Навальний". Діяльність Олексія Анатолійовича породжує страшну ненависть до нього з боку десятків високопосадовців і близьких друзів президента, та й сам Путін поводиться щодо опозиціонера неймовірно боягузливо й ніяково, роками боячись навіть назвати його ім'я (що на тлі останніх подій має просто комічний вигляд). Сукупна шкода, якої завдає Навальний прогнилому режиму, у сто крат перевершує всі можливі вигоди, які той здатний дістати зі свого "творіння", а самостійність дій опозиціонера ні раніше, ні тим більше зараз не викликає особливих сумнівів. Хочеться це комусь визнавати чи ні, але зараз Навальний став знаковою політичною фігурою міжнародного масштабу і залишиться нею на тривалий час, навіть незважаючи на те, що, цілком імовірно, не є людиною, здатною об'єднати всіх незадоволених режимом і трансформувати наявний у російському суспільстві потенціал розчарування в енергію масового протесту.
Однак, незважаючи на сказане, Навальний багато в чому є підсумком "проєктної діяльності" російських еліт – але не очікуваним, а радше ненавмисним. У його історії сфокусувалися всі комплекси, вади і самовдоволення нашої влади, які щоразу множилися на її дрімучу некомпетентність. Як можна говорити про те, що Олексій Анатолійович є агентом західних спецслужб, якщо "Единая Россия", а зовсім не ЦРУ чи MI5, наказала своїм статистам висунути його 2013 року в мери Москви? Що, крім бажання Собяніна пропіаритися на "вільних" виборах укупі з невмінням оцінити свої та супротивника шанси, зробило Навального відомою політичною фігурою?
На наших очах Лукашенко повторив цей самий прийом, прийшовши до сумнішого фіналу. Спроби посадити Навального, фабрикуючи на нього найфантастичніші кримінальні справи, вказували на сервільність російської судової системи краще, ніж будь-які його викриття. Ніколи не розслідувані провокації проти нього красномовно свідчили про наявність в арсеналі влади інструментів позасудових розправ. Нарешті, постійні коливання (посадити чи дати умовний строк, перетворити умовний на реальний через формальні порушення чи ні, випустити за кордон із судимістю чи відмовити тощо) остаточно підтверджували, що закону у країні немає від слова "зовсім" – є тільки рішення окремих посадовціів та їхніх друзів.
Отруєння Навального (а з його тезою про те, що його підготували на найвищих поверхах російської влади і навряд чи воно могло відбутися без інформування Путіна, я абсолютно згоден) стало апофеозом усього, що відбувалося з ним раніше. У ньому злилися непрофесіоналізм виконавців, нерішучість замовників, невизначеність, що панує всередині "вертикалі", і, нарешті, брехливість кожного зі значущих учасників процесу, зокрема і президента, яка стала вже патологічною. Навальний як новий актор світового рівня став результатом бездарності, дурості і боягузтва російської еліти – і не варто сумніватися, що він і далі користуватиметься цими її родовими чеснотами.
Бажаючи Олексієві Анатолійовичу здоров'я і бадьорості духу, я можу сказати лише одне: його діяльність – блискуче підтвердження імпотенції влади, яка живе за безсмертною максимою Черномирдіна "хотіли як краще, а вийшло як завжди". Ніхто не є більш відповідальним за успіхи Навального, ніж Кремль – і вся історія, що розгортається перед нами, якщо і свідчить про щось, то тільки про те, наскільки роз'єднаним і невмілим є російське керівництво...
Джерело: "Эхо Москвы"
Опубліковано з особистого дозволу автора
