+4 Київ
Найближчими днями, згідно з укладеною між Пашиняном та Алієвим за посередництва Путіна угодою, вірменські сили мають передати контроль над Кельбаджарським, Агдамським і Лачинським районами, які вони утримували з 1994 року, Азербайджану. Я можу собі уявити – про те пише багато медіа – яка величезна людська трагедія стоїть за цим кроком. Я можу погодитися і з тим, що значущу роль у військовій поразці Вірменії відіграли участь у конфлікті Туреччини і нейтралітет Росії. Однак мені здається, що більшість аналітиків, які оцінюють підсумки нещодавньої другої карабаської війни, навмисне уникає торкатися в цьому контексті розвитку ситуації в самій Вірменії, виводячи проблему мало не на рівень конфлікту цивілізацій або щонайменше серйозної геополітики.
Тим часом ведення війни за межами власних міжнародно визнаних кордонів і утримання суміжних територій протягом тривалого часу потребує великих зусиль – економічних, політичних і військових. Вірменію нерідко порівнюють з Ізраїлем, і на те є підстави: найдавніші народи розсіяні по світу, мають діаспори, які переважають населення своїх країн; перебувають у ворожому оточенні; пережили у ХХ столітті два страшні геноциди. Однак на цьому схожість завершується і починаються відмінності. Основну з них я бачу в економіці – якщо 1960 року ВВП Ізраїлю становив 52% від сукупного ВВП сусідніх країн (Єгипту, Сирії та Йорданії), то 2019-го – уже 116%; однак ці самі цифри для Вірменії (під час порівняння з Азербайджаном і Туреччиною) були на рівні 1,4% 1990 року і 1,5% – 2019-го. Водночас відношення населення Ізраїлю до кількості жителів сусідніх недружніх країн лише вдвічі перевищує вірменський показник (7,11% проти 3,22%), а якщо зарахувати до ворогів єврейської держави й Іран, то виявиться практично таким самим.
Однак Ізраїль, оточений ворогами і не маючи природних ресурсів, став високоінноваційною глобалізованою економікою, що виробляє зокрема й найсучасніші озброєння (він є 10-м у світі експортером зброї), котра практично ідеально скористався потенціалом як власного населення, так і діаспори.
Вірменія на цьому тлі має зовсім інший вигляд: вона залишається однією з найбідніших республік колишнього Союзу за однієї з найбагатших діаспор; нових виробництв у республіці практично не створюють; 20% робочої сили зайнято в сільському господарстві; країна перебуває поза будь-якими транзитними шляхами й орієнтується на Росію – державу, яка не може забезпечити обороноздатність союзників (достатньо згадати, скільки воєн, які вели радянською і російською зброєю, було програно в різний час і на різних континентах).
На відміну від успішних глобалізованих економік, Вірменія – гранично мононаціональна країна, яка сподівається на розвиток міжнародного співробітництва в умовах, коли навіть офіційна економічна статистика практично недоступна жодною мовою, окрім вірменської. Достатньо подивитися на Єреван і на Баку, порівняти вічний недобуд Великого Каскаду з Баштами полум'я і Центром мистецтв Гейдара Алієва, щоб зрозуміти, яка із країн розвивається, а яка – ні.
Будучи членом ЄАЕС і маючи статуси найбільшого сприяння в торгівлі з ЄС і США, Вірменія торгує з Росією лише трохи більше, ніж Киргизія. Іноземні інвестиції у країну торік становили $255 млн – у шість разів менше, ніж перекази від вірмен, які емігрували за кордон. Водночас особливі надії покладають не на життєво необхідну "індустріалізацію, що наздоганяє" з опорою на іноземний (причому явно не російський) капітал, а на створення якихось привабливих для світового бізнесу офшорних фінансово-інвестиційних центрів і, прости Господи, туризм (про вигляд провінційних вірменських міст я тут просто промовчу).
Поразка у війні з Азербайджаном, сподіваюся, підведе риску в пострадянському періоді в розвитку Вірменії та відкриє шлях до нового періоду, у якому буде якийсь реальний зміст, а не тільки відсилання до "пост-" чогось. В історії відомо багато прикладів того, як країни, що не мали очевидних конкурентних переваг і природних багатств, після епічних військово-політичних катастроф ставали економічними і технологічними лідерами: Японія, Німеччина, Корея, Тайвань, та й той самий Ізраїль. Навіть Кіпр, частину якого окупувала Туреччина рівно цими днями 37 років тому, після тієї трагедії знайшов у собі сили перетворитися із сонної сільської провінції на країну, що динамічно розвивається, із міжнародно визнаною освітою, якісною охороною здоров'я і прекрасною інфраструктурою.
Сьогодні треба розкрити очі і визнати, що війна, на жаль, і у XXI столітті залишається засобом урегулювання політичних суперечок і що міжнародне право (хоча в цьому випадку апеляції до нього з вірменського боку мають щонайменше двозначний вигляд) не завжди може допомогти врегулюванню конфлікту. Усе це – сумна реальність наших днів. Але ще сумнішим буде відсутність спроби Вірменії після військової поразки тверезо проаналізувати її причини і спробувати вирватися зі стану failed state на основі рецептів і правил, давно і добре відомих усьому іншому світу.
Джерело: Владислав Иноземцев / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
