Повернення беркутівців Росії на її вимогу – прямий доказ, що саме РФ стояла за розстрілом Майдану

Не падайте духом, пані та панове. Він вам ще знадобиться.

І, звичайно ж, повернення беркутівців Росії на її вимогу – це прямий доказ, що саме РФ стояла за розстрілом Майдану. А якщо піти далі, то й доклала руку до його запуску через свої проксі, використовуючи Януковича та інших олігархів, граючи на їхніх протиріччях для того, щоб ці дурники запустили процес дезінтеграції, каталізуючи соціальні конфлікти. І в цьому досягла успіху.

На жаль, Українська держава виявилася такою імпотентною, а її еліта такою жадібною, що протягом шести років не змогли цю версію зробити розкритою справою. Тому розстріл Майдану ніколи вже не буде розкрито, а ця держава в територіальних межах 1991 року втратила здатність до здійснення своїх функцій. Це не катастрофа. Турки за підсумком Першої світової війни втратили 80% територій Оттоманської імперії. Австрія в 1919 році була маленьким недогризком колишньої слави Австро-Угорщини. До речі, мало хто вірив, що цей недогризок виживе як окрема держава. В історії часто велика імпотенція є прологом до великого потенціалу малих величин.

Тому не треба ридати через кінець України 1991-го. Вона була мертвонародженим дитям випадковості і жадібності місцевих комуністів, які боялися втратити маленькі гешефти з хаосу в Москві. Власне, тому вся історія Другої української республіки тривала під прапором маленьких гешефтів. Із них вона почала, ними ж і завершила. Гешефт-республіка, чиїм девізом стало вічне "дурні, бо бідні, бідні, бо дурні".

І під завісу рядки з Германа Гессе "Щаблі":

Як в'яне цвіт, і молодість минає,
І губить сонце промені останні,
І мить за миттю вічність поглинає, –
Так все минає, навіть неминуче! –
І сталість є лиш в цьому проминанні.
Чи ти людина в світі, чи трава ти, –
Не можеш сам себе перетривати.
Це вища мудрість, і тому нещадна.
І в кожну мить, що має вже промчати,
Готовий будь навіки до прощання,
Щоб стрепенуться й наново почати.

Хай кличе нас дорога невідома,
Хай не спиняють радощі й осмути,
Бо, якщо десь відчуєм, що ми дома,
Як тільки звикнем, – можна і заснути.
Тож переходьмо простори і межі,
Ніде не зупинившись на порозі,
Бо обрій моря тільки в безбережжі,
Бо обрій духу тільки у дорозі.

А може, й смерть, ота межа остання, –
Новий щабель нового існування,
А може, й він несе яку загадку, –
Ну що ж, прощайся і почни спочатку!

Джерело: Юрий Романенко / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора