+5 Київ
За словами Данілкіної, рішення вступити до ЗСУ вона ухвалила "за два-три місяці" після того, як розпочалася повномасштабна війна Росії проти України. Порадившись із матір'ю – теж військовослужбовицею, – вона вирушила з рідної Одеси до Запоріжжя. Там тоді служила мати Данілкіної.
"Приїхала до Запоріжжя, зустріла матір, наділа форму: дуже підійшла, мені сподобалася. І одразу ж цього дня почала виконувати свої обов'язки. Мене одразу взяли у зв'язківці: в інформаційно-телекомунікаційний вузол зв'язку. Відрядили до кадрів. Оскільки мій зв'язок уже був на лінії, мене відрядили до кадрів і я виконувала роботу, яку мені давав мій начальник. Тобто всю паперову роботу, яку мені довіряли", – розповіла Данілкіна.
По роботі, за словами військовослужбовиці, їй потрібно було їздити на першу лінію фронту. Уперше туди вона потрапила приблизно за тиждень після початку служби.
"Так [було страшно]. Але дуже цікаво", – згадала Данілкіна.
За словами військовослужбовиці, уже після першої поїздки вона зрозуміла, що хоче служити на передовій.
"Після приїзду я підходжу до матері й кажу: "Я хочу на першу лінію". Я одразу якось це зрозуміла. Мене ситуація не налякала. Так, було гучно, було оглушливо від цих вибухів, але якось одразу така, знаєте, думка: "Моє. Якось у місті нудно. Папери – ні, не хочеться взагалі. Папери не люблю, не моє, ні. А ось там – я думаю, так". Я ж була зв'язківицею, але відряджена до іншого відділу", – пояснила Данілкіна.
Наступного приїзду на передову вона запитала комбата, чи може залишитися з ними, він не заперечував, але сказав насамперед звернутися до безпосереднього начальника – його позивний Бук.
"Я підходжу до начальника, кажу: "Можна?" Він каже: "Ні". Одразу категоричне "Ні". Ми тут із пацанами впораємося. Тобі не можна сюди". Я кажу: "Будь ласка. Бук, прошу". Він: "Ні". Я їду. Кажу матері: "Я хочу". Вона не сказала: "Біжи туди". Але вона не була проти. Вона сказала: "Це твоє життя – тобі вирішувати". Вітчим сказав те саме. Брат сказав: "Ні, нехай сидить у місті". Я все одно телефоную, кажу: "Бук, будь ласка, візьміть". – "Ні, не візьму". Я вже плакала, коли закінчувала розмову з ним. Мені було дуже прикро. Я дуже хотіла", – розповіла Данілкіна.
За її словами, переконати Бука вдалося лише після третьої поїздки на передову.
"Уже, напевно, раз третій приїжджаю, підходжу до нього і кажу: "Будь ласка, я вас дуже прошу". Він каже: "Ось як тебе візьмуть заміж, якщо з тобою щось трапиться? Ось як я спатиму?" Я допросилася, і він сказав: "Зробиш ось роботу, приїдеш із флешкою – тоді залишишся". Я їду щаслива, роблю все впродовж трьох днів – і приїжджаю одразу з речами", – розповіла Данілкіна.
Вона сказала, що загалом на першій лінії фронту вона пробула вісім місяців, ще місяць – "на нулі". Потім із запорізького напрямку їхній підрозділ перевели до Херсона.
"Скільки часу я пробула на запорізькому напрямку і стільки небезпек було поряд – і все було гаразд. А, щиро кажучи, у Херсоні я відчувала, що щось станеться", – сказала вона.
У Херсоні автомобіль, у якому була Данілкіна, потрапив під артилерійський обстріл. Військовослужбовиця зазнала тяжких травм, унаслідок яких втратила ногу. Наразі вона проходить реабілітацію і готується до протезування.
19-річна українська військова Данілкіна, яка втратила ногу на фронті: Вибухи, машину пробиває. Розплющую очі – штанина розірвана, я тримаю кістку. Кричу товаришу по службі: "Що там?" Він повертається – і в нього течуть сльози. Повний текст інтерв'ю
