-3 Київ
30 вересня 1943 р., четвер
Учора ми згадували трагічну дату 29–30 вересня 1941 року. А люди, перелякані вже вкрай, казали, що всіх нас зженуть на околиці міста й переб'ють, як євреїв. Звичайно, від німців можна будь-чого сподіватися. Але хай їм буде не до нас. Зараз враження, що перебивати нас поки що не збираються. Але якщо поженуть із міста, буде нам погано. Уже зараз у багатьох закінчуються залишки продуктів, а якщо доведеться йти, то кинемо й те, що є.
Для мене найстрашніше те, що, крім невідомості про загальну нашу долю, мучить повна невідомість про моїх і безмежний страх, що їх німці можуть убити — щохвилини. А позавчора повз нас провезли машини з німцями, закутими в кайдани, – є і такі. Із базару йду до Дунечки на сьомий поверх.
Чоловіки всі сидять, бояться виходити, а жінки вирушили до Голосієва по картоплю. Там поля якогось німецького господарства. На них тепер люди копають картоплю. Чоловіки дивляться у вікно і кажуть, що вже дві доби поїзди від Києва не відходять.
Мої сили тануть. Температура тримається вище за 37,5. І мучить мене нестерпний страх за своїх і за Галю, яку тримають німці майже як заарештовану і можуть будь-якої хвилини заявити, що її відвозять. Що тоді буде? Нюся має їхати за нею. А я? Це нестерпний стан. Що я тоді робитиму? Поїхати не зможу. І знову, незважаючи на близьку перемогу, божевілля до мене підбирається.
Попередній запис у щоденнику від 29 вересня. Наступний запис – 2 жовтня.
Про особистість автора мемуарів – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику та журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.
