+19 Київ
29 вересня 1943 рік, середа
Ми все ще сидимо в Gerdtelager, і поки просвіту не видно. Можливості вирвати Галю поки немає. І, крім того, є надія, що цей поїзд вирушить із Києва саме у бік Кам'янця-Подільського. А туди, звичайно, дуже хочуть Нюсині старі, і там швидше можна серед своїх сховатися Галі і Нюсі. Загалом, поки нам непогано. Хоча нас помістили в дуже брудній кімнаті. Вона простора, світла і є навіть якась шафа для одягу. Усі ми спимо на соломі, але на ліжках, є на чому сидіти. Набагато краще, ніж усе інше, де розмістилося зараз вигнане зі своїх будинків міське населення.
З ранку я була в місті. Жахливе враження справляють переселенці. Уздовж усієї забороненої зони протягнуто дріт по краю тротуару. На вулицях Кузнечній, Паньківській, Тарасівській, Караваєвській, крім виритих ровів, через усю вулицю звалені товсті дерева і разом з кроною зображають загородження. На вулиці Урицького жваво, як у свято на Хрещатику в радянський час. Солом'янський базар повен усього. Є все за неймовірними цінами: сало – п'ять тисяч, соняшникова олія – чотири тисячі, хліб – 700 рублів буханець. Продають більше, ніж купують.
По незабороненому боці вулиці Саксаганського стоять жителі, окремо, групами або натовпами. На кожному кроці знайомі, усі поспішають повідомити про свої поневіряння. Немає вже жодної квартири, яку б не було розкрито, якщо не розграбовано.
День почався вдало, знайшла Дунечку і Павлушу. Вони на Саксаганського у 131-му номері на сьомому поверсі. Дізналася адресу моїх житомирських друзів – вони на Кузнечній у 110-му. Дунечка і Павлуша в сім'ї робітників, і їм там непогано. До сьогодні сиділи чоловіки з бородами, а сьогодні поголилися. Їх управдом обіцяє заховати на випадок облав. Сказала Дунечці, що в нас украли всю картоплю. Вона обіцяла піти на город, подивитися, чи залишилася хоч та дрібна, яка була зарита в яму. Звідти вирішила спробувати пройти в заборонену зону в бібліотеку. Її доля дуже турбує. За наказом потрібно було з'являтися на роботу до 28-го числа. Сьогодні 29-те вже, і не знала, чи зможу пройти. На Безаківській жодної загорожі. Ідуть по ній війська рідкими групами, переважно українці в німецьких формах, і кілька містян, за зовнішнім виглядом теж без пропусків. До бульвару дійшли спокійно. Там сидять і стоять, видно, що йдуть із фронту. Цивільних перехожих немає майже зовсім.
Пішла до консерваторії. Ще здалеку здалося, що двері відчинено навстіж. Відкрито вікна на першому і другому поверхах. Двері дійсно відчинено, вирвано. Серцевина замка назовні. У вестибюлі все розкидано, ящики стола назовні, перевернуто стільці. Класи розкрито, у них усе зрушено з місця, на столі в одному з них друкарська машинка і якісь папери. Розорено їдальню, кухню, кімнату, де були продукти, бібліотеку. У бібліотеці все розкидано, бандури валяються на столах. Моторошне й тужливе почуття. Хто розкидав? Німці? Наші?
Стан напруженого очікування ніяк не змінився. Нічого невідомо. Люди в місті повні страхів через незрозумілу і досконалу тишу
З нашою бібліотекою все гаразд. Ішла до неї зі страхом, що знайду те саме, що і в консерваторії. Там наказ про конфіскацію бойовим комендантом. І хоча в ній немає ні душі, її не сміють чіпати. Вхід до неї заборонено. У дворі університету німецький вартовий.
До Кузнечної нікого, жодної душі. Проти воріт нашого будинку якийсь підозрілий тип. Ворота, парадно навстіж. У квартирі, мабуть, не чужі були. Там огидно, нежило скриплять підлоги. Квіти полито достатньо. Як людину, шкода Лелину пальму.
За квартал від 107-го номера побачила вантажну машину з бочками і мішками, а поруч німця, який приходив на концерти в консерваторію. Підійшла, щоб запитати, чому він ще тут, а він замість відповіді запропонував мені взяти мішок пшона. Вийшло це зовсім як манна небесна. Довіз і скинув мені у будинку, де тепер живе Елеонора Павлівна в Анатоля, мішок пуда у два пшона. Назустріч якраз Елеонора Павлівна і Тамара.
Втягли мішок у кімнату. Вийшли разом з Елеонорою Павлівною, а назустріч нам Кравчуки, ідуть без адреси шукати Елеонору Павлівну і сестру Олександри Георгіївни. Сказала їм адресу, пішли разом. Людям дуже тісно. Сплять на підлозі або вчотирьох на постелях. Житомирським жителям пощастило: у них на чотирьох окрема кімната і є де варити. У квартирі Елеонори Павлівни гірше. Їх п'ятеро в одній кімнаті і маса речей.
У кімнаті Василя Кириловича на 24 метрах 11 осіб і троє тварин. Хліба у людей немає. У декого є сухарі і пшоно. Потім Елеонора Павлівна йшла зі мною в Артшколу до Нюсі. Почувається вона погано. Ідемо коротшою дорогою – залізничними коліями. Ніхто по них не їздить, ніхто нічого не говорить, ходити не забороняють. Потім ходили на Скобелевську. Там у порожній кімнаті живуть, як на бівуаку, наші члени Андріївської комуни, залишки її: Анна Юхимівна варить на всіх їжу, з балкона дивляться на край міста. Живуть на підлозі, без єдиного столу і стільця, розклавши свої речі з валізи №1. Пригостили нас гарячим чаєм, за яким ми неабияк скучили.
Стан напруженого очікування ніяк не змінився. Нічого невідомо. Люди в місті повні страхів через незрозумілу і досконалу тишу. Нічого не зривають, ніде не стріляють, і, головне, жодних звісток із фронту. Ні газет, ні радіо. І люди розцінюють цю тишу як зловісний початок якихось страшних подій. Зрозуміти, як і раніше, нічого не можна.
Попередній запис у щоденнику від 28 вересня. Наступний запис – 30 вересня.
Про особистості автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікують у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику і журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.
