Киянка Хорошунова в щоденнику 1944 року: Думка, що я нічим не відрізняюся від дезертира, який тікає із поля бою, була тоді найсильнішою G

17 квітня 1944 р., понеділок

Я більше не працюватиму в операційній. Це сталося раптово. І тепер, зовсім розгубившись від подій останніх днів, сиджу вдома. Хоча зараз ще зовсім світло і потрібно було би бути в госпіталі. Хочу записати все. Але спочатку про найголовніше. А вже потім про себе.

Позавчора, 15 квітня, Галя пішла на фронт. Ще 13-го вона зарахувалася добровольцем в ансамбль 70-ї гвардійської дивізії 38-ї армії, яка звільнила Кам'янець, замінивши вбитого баяніста. Ніхто нічого не міг заперечити проти такого рішення. Тільки Агафія Хрисанфівна плакала, а Нюся захворіла. Перед Нюсею знову з усією силою, як це було в жовтні, постала необхідність вибору: повернутися до Києва, де залишилося все – консерваторія, дім, друзі, куди мала за першої можливості добиратися я, або йти з Галею на фронт. Адже дуже страшно відпускати одну дівчинку 17 років на війну. Трохи підбадьорює тільки те, що разом із Галею йшов також у складі цього ансамблю композитор Герман Жуковський. Він обіцяв піклуватися про Галю. А Нюсі він вручив рукопис своєї опери "Честь", написаної ним в окупації, із проханням передати у Спілку композиторів у Києві.

Так от, хвилювання цих днів призвели до того, що Нюся захворіла і не вийшла на роботу. І, можливо, тому в її палаті помер поранений. Це був молодий червоноармієць, важко поранений у живіт. Йому не можна було пити, а він постійно просив води. Йому не можна було вставати, а він постійно рвався встати. Коли була Нюся, їй удавалося заспокоювати його.

Вона змочувала йому губи і весь час терпляче умовляючи, утримувала його від спроб устати. А вчора її не було. І він весь час кричав, кликав сестру. Потім, коли сестри і санітарки були далеко від палати, він встав і вийшов у коридор. І майже одразу ж упав. До вечора він помер. Це була друга смерть у нас на поверсі за ці дні. І якось усе збіглося разом, від чого тяжкий настрій.

Сьогодні Нюся на роботі, а я от сиджу вдома. Днів за два після прибуття госпіталю в моїй меншій палаті біля вікна поклали пораненого розривною кулею в коліно. Це був красивий великий чоловік, українець. Звали його Василем. Веселий, він цілий день розважав палату жартами і всякими українськими "дотепами" – примовками. Та все співав українських пісень. Щоб мати можливість самому сідати, він прив'язав пояса з мотузкою до спинки ліжка і підтягувався на ньому, супроводжуючи цю вправу щоразу вигуком: "Го-го-гоп! Готовий!"

Привезли його 6-го пізно ввечері. Уранці 7-го взяли на перев'язку. Покликали Іванову, яка в цей час готувалася оперувати пораненого в голову. Вона подивилася, сказала обробити рану і після невідкладних черепних і порожнинних операцій принести його. Це вийшло тільки 9-го вранці. Коли його поклали на стіл, розбинтували ногу, Іванова раптом запитала пораненого:

– Ти чого смієшся?

– Я не сміюся, – відповів він.

– Ти усміхаєшся, – сказала лікар.

– Та що ти, лікарю, чого б мені усміхатися, – розсердився поранений. Іванова відвернулася до сестри і тихо сказала: – Негайно сироватку. Це – правець.

Поки сестра вводила сироватку, Іванова розпитувала Василя: де був поранений, хто перев'язував, чи робили йому уколи?

Він розповів, що був поранений у бою біля одного з найближчих до Кам'янця сіл. Упав і, очевидно, знепритомнів. Коли отямився, відчув сильний біль у нозі, і чобіт був повний крові. А взвод пішов уперед. Хотів перев'язати ногу, але в цей час поряд розірвався снаряд, і його присипало землею. За якийсь час підповзла сестра. Вона наклала пов'язку, і поповзли удвох, бо він великий, сестрі його не підняти. Потім підібрали його санітари і донесли на носилках у санбат, який містився в клуні на краю села. Туди його не занесли, бо всередині було вже багато поранених. Якраз вийшов начальник санбату, почав питати, хто куди поранений. А в цей час з'явився фашистський літак і на поземному польоті обстріляв санбат. Начсанбату і ще двох поранених на місці вбило.

Кам'янець-Подільський. Весна 1944 року. Фото: reibert.info

Кожна хвилина у доктора Іванової була порахована. Однак вона зосереджено слухала пораненого і не переривала його. У санбаті розгубилися всі. Але тут показалися машини з нашими бійцями, і сестри почали просити відвезти поранених до шпиталю. Так він потрапив до нас. Зробили операцію. Віднесли його в палату. Оскал на якийсь час зник. Лежав він тепер тихо, майже нічого не говорив. У перерві між операціями Іванова кликала мене, і ми підходили до нього. Часом він спав. А до вечора оскал знову з'явився. Іванова сама ще двічі ввела йому сироватку. А вночі він почав марити. Спочатку він тільки бурмотів щось нескладне, немов розмовляв уві сні. Потім затих і, здавалося, спав.

Коли після нашого нічного невеликого перепочинку підійшла до нього, він дивився широко відкритими очима, і оскал до невпізнання спотворив його обличчя. Спочатку він мовчки дивився на мене. Потім його наче підкинуло на ліжку. Він підвівся, наскільки дозволяла поранена нога, і закричав голосно, грубо, зі злістю. Це був град жахливих лайок, які він немов випльовував мені в обличчя. Спроби заспокоїти його не допомагали. Усі поранені прокинулися і з острахом дивилися на нього. Приголомшена, не розуміючи, що робити, я стояла над ним.

Хвилин за 15 він так само раптово стих, як до того розлютився. Потім він попросив пити. Обличчя набрало своєго колишнього виразу. Здалося, що він заснув. І, зробивши все необхідне в палатах, я повернулася до операційної. Там мені доктор Іванова сказала, що нічого зробити не можна. Занадто пізно. "Ми безсилі", – сказала вона.

– Невже неминучий смертельний результат?

– Боюся, що так, – відповіла вона.

Пораненому ставало дедалі гірше. Періоди конвульсій ставали частішими. Він майже нічого не їв, сам процес ковтання ставав для нього все болючішим. До кінця дванадцятого числа гримаса вже рідко сходила з його обличчя. У палаті стояла напружена тиша, бо поранені помітили, що напади конвульсій у Василя частішали від необережного стуку або голосно сказаного слова. Тепер це були напади найсправжнісінького божевілля. Він рвався з ліжка і гарчав, очевидно, від болю в нозі. Поранені, які піднімалися з ліжка, намагалися укласти його, але він метався, як поранений звір, якось неприродно вигинаючи спину. І лаявся, лаявся зі збожеволілими очима тієї самою грубою, базарною лайкою.

До кінця 12-го числа у нього підвищилася температура. Із жахом дивилася на термометр, на якому був 41°. Увечері доктор Іванова відправила мене з операційної, і ми з Нюсею по черзі або разом сиділи біля нього. Незважаючи на таку температуру, обличчя його зблідло, величезні чорні плями розповзлися від очей по щоках. Проміжки спокою були дедалі рідшими.

Ніколи не забути мені цю ніч. Перед нами лежав могутній красень. У моменти, коли трагічна гримаса зникала з його обличчя, воно було облагороджене стражданням і було по-справжньому красивим. І ніякими словами не можна передати того пекучого бажання врятувати молодого чоловіка, якому вже ніщо не могло допомогти. А його чекали вдома четверо дітей. І якби ми могли молитися, ми молилися б. Але ми зовсім позбавлені віри в бога. А якби вірили, то вкотре прокляли б його за його невмолиму жорстокість і безмежну несправедливість. Перед лицем цієї близької трагедії ми думали про сотні тисяч цих до жаху несправедливих смертей, які принесла війна. І ще думали про те, що ніколи в найсуворіших повідомленнях про тисячі закатованих і загиблих не можна з такою силою відчути весь жах смерті, як коли ти перебуваєш з нею віч-на-віч і гранично безпорадний перед нею. І знову, укотре у цю війну, у глибині душі піднімалося підсвідоме почуття сорому, що ось людина вмирає, а ти живеш.

Після чотирьох годин ночі почалися неймовірні судоми. Нюся покликала доктора Іванову. Вона відправила нас із палати. До ранку він помер. І його забрали до мого повернення в палату.

Ось такі події були в останні дні, які завершилися для мене сьогодні.

З ранку почався звичайний операційний день. Годині о десятій мені потрібно було винести на двір відпрацьовані операційні матеріали. Я бігла бігцем у халаті й фартуху, забрудненому кров'ю і гноєм, із мискою в руках. Не збагнула навіть, що на ганку стояла група військових. І раптом почула:

– Товаришко Хорошунова, чому ви тут?

Я оторопіла від несподіванки. А коли підняла очі, то побачила серед офіцерів, що стояли, генерала, колишнього свого начальника з Дому партійної пропаганди Київського військового округу, у якому я працювала саме до трагічного червня-липня 1941 року. Начальник госпіталю відповів за мене, що я працюю санітаркою.

– А де ваша сім'я? – запитали мене. Я розповіла.

– Що можна зробити для вас? – Усі дивилися на мене, а я дедалі більше розгублювалася.

– Допоможіть мені якомога швидше дістатися до Києва.

Тоді генерал обернувся до начальника госпіталю і сказав:

– Прошу допомогти.

Це було так несподівано, так нереально, що я й досі не вірю собі. Незбагненно, як генерал упізнав мене і запам'ятав прізвище. Але факт, який був сьогодні вранці.

А потім було останнє, що мене доконало. У моїй великій палаті лежить хлопчина 22 років. Звуть його Сашком. Він із невеликого села середньої смуги Росії. У нього відморожені обидві ноги. Обмороження третього або четвертого ступеня.

Його привезли 4-го числа, і він розповів, що вони були в обороні в останні дні березня, коли все розвезло і в окопах стояла рідка грязюка. Одяг та взуття на бійцях намокли, обсушитися не було жодної можливості. У ніч із 31 березня на 1 квітня вдарив раптовий мороз, а потім уже повалив сніг. Уже написала про це. Сашко був одним із багатьох обморожених, яких везли і везли 3-го і 4-го числа. Але він один із найважчих. Він дуже страждав від болю. Йому накладали жирові пов'язки, але ніщо не допомагало. Обидві стопи, майже до середини гомілки, зовсім чорні. А час минав. Не один раз, коли його приносили на перев'язку, лікарі заклопотано радилися, самі робили різні уколи, змінювали призначення.

Хорошунова: У ніч із 31 березня на 1 квітня вдарив раптовий мороз, а потім уже повалив сніг. Уже написала про це. Сашко був одним із багатьох обморожених, яких везли і везли 3-го і 4-го числа. Фото: reibert.info

І ось вчора було вимовлено фатальне слово "ампутація". Сьогодні Сашу принесли і поклали на стіл. Доктор Іванова сказала йому про майбутню операцію. І ось тоді почалося неймовірне. Поранений учепився в руку Іванової й почав страшно кричати, що він ні за що не дасть відрізати ноги. – Що він без ніг?! – кричав він і плакав. А доктор терпляче його вмовляла. Але він не заспокоювався, кричав, плакав, нарешті почав страшенно лаятися. Здавалося, що це ніколи не скінчиться.

Нарешті доктор Іванова сказала йому, що вона капітан медичної служби, старша за чином, вимагає, щоб він замовк. І, коли він трохи заспокоївся, сказала йому, що операція неминуча. Інакше він дуже скоро загине від гангрени. Він ще схлипував, коли наклали маску. Потім він затих.

Мені, як і раніше, належало тримати ногу під час ампутації. Але того разу, коли чорна кривава стопа опинилася у мене в руках, усе всередині звела болісна судома, і великої праці коштувало утриматися від блювоти. Коли ж, обробивши куксу однієї ноги, Іванова взялася за іншу, раптом стеля і стіни операційної перекинулися і поїхали на мене. І більше я вже нічого не пам'ятала.

Прокинулася на лавці в кутку операційної. Сашу виносили на ношах. Він ще спав. До мене підійшла лікар Іванова і запитала, чи можу я піти додому. Я подивилася на неї. Мені здалося, що вона відразу постаріла на кілька років. Глибокі скорботні зморшки пролягли біля губ, і важкою свинцевою втомою були наповнені її зовсім молоді красиві очі. Я сіла. Мені було соромно підвести очі на лікарів і сестер, які стояли біля мене. Думка, що в цей момент я нічим не відрізняюся від дезертира, який тікає із поля бою, була тоді найсильнішою. Я уявляла собі, із яким презирством думають про мене зараз ці мужні жінки, яким десятки разів на день потрібно бути жорсткими, як камінь, щоб бути милосердними.

– Вам не доведеться більше працювати в операційній, – неголосно сказала Іванова. – Ми додамо вам плати. А зараз ідіть додому.

Потім, немов вона вгадала мої думки, додала:

– Там теж дуже потрібні люди.

Вони повернулися на свої місця, а я попленталася додому. От і все.

Попередній запис у щоденнику від 9 квітня. Наступний запис від 28 квітня 1944 року.

Про особистість автора мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте в розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікуємо у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику і журналісту Олександрові Зінченку.