-1 Київ
Пізно ввечері в цей підвал прийшла ДРГ, вони забрали телефони в людей, злили дизель із генератора, пошкодили свердловину, яка подавала воду, убили охоронців, хоча ті були неозброєні
– Костянтине, як сталося так, що ви опинилися в Бучі напередодні гарячої фази війни?
– Коли я тільки-но приїхав в Україну, жив у Гостомелі. Мені сподобалося місце – передмістя, комфортно, прекрасна природа, красиве українське життя без галасу й метушні. Восени торік я винайняв квартиру в Бучі в житловому комплексі "Гран бурже". І тут мене застала війна.
– Напередодні війни кілька місяців тему російського вторгнення постійно обговорювали. Ви побоювалися?
– Інформаційна війна триває давно. Я це розумію. Було зрозуміло, що війна неминуча, але я сподівався, що здоровий глузд є принаймні в оточення цього ненормального Путіна. Але виявилося, що там усе настільки погано, настільки розікрали гроші, влиті в армію, що, мабуть, просто побоялися йому сказати. Тепер він усе знає.
– Ваш перший день війни яким був?
– Я прокинувся від вибухів. Перша думка – у когось свято, це феєрверки. У мене панорамні вікна в бік Гостомельського аеропорту. Я підвівся, підійшов до вікна і побачив, як висаджується російський десант. Було 24 лютого, приблизно 4.30.
Дивний стан: очі бачать, а мозок не може прийняти цієї інформації. Я на автоматі пішов заварив каву. Потім зрозумів, що треба щось робити. Зателефонував своїй хорошій знайомій, яка займалася військовополоненими, Гайді Різаєвій (ми познайомилися, коли були січневі події в Казахстані) і сказав: "Що я можу зараз робити для людей? Дай мені спрямування". Вона припустила, що я зможу евакуйовувати людей, які опинилися на зайнятій росіянами території в напрямку Вишгорода.
У мене свій електрокар. На парковці біля будинку вже паніка – бігали люди з валізами. Я спробував проїхати через Гостомель і Романівку – це найпростіший шлях. Коли я в'їхав у Гостомель, назустріч вийшли українські військові, сказали: "У жодному разі туди їхати не можна, розвертайся і їдь іншим шляхом". Так я поїхав Варшавкою у бік Вишгорода. Рано-вранці. Затори, багато аварій, узбіччям їхала військова техніка.
Я доїхав до Вишгорода за три з половиною години. Довго шукав сім'ю, яку мав вивезти. Знайшов. Попросив їх позбутися всіх документів, тому що росіяни мене кілька разів зупиняли й обшукували. У них не було ще стаціонарних постів, але була техніка, яка пересувалася і зупиняла цивільні автомобілі. Ми домовилися, що вони назвуться моєю сім'єю, мовляв, вибираємося в Київ, щоб виїхати з країни. Сценарій спрацював. Нас зупинили й вимагали документи. Я сказав, що в будинок влучив снаряд, дякувати Богу, врятувалися, документів немає, крім моїх. Це мої дружина й діти. Тоді в них, певне, було інше завдання, їм було не до цивільних, які в цій метушні намагалися кудись поїхати.
Того самого дня я евакуював ще одну сім'ю кримських татар із маленькими дітьми з Межигір'я і забрав їх до себе в Бучу, бо більше не було куди їхати.
Бої тривали всю ніч. Ми були у квартирі, не спускалися в підвал. Уранці дізнався, що пізно ввечері в цей підвал прийшла ДРГ, забрали телефони в людей, злили дизель із генератора, пошкодили свердловину, яка подавала воду, убили охоронців, хоча ті були неозброєні.
До речі, серед диверсантів були й люди, які останні пів року проживали в нашому ЖК, орендували квартири. Я бачив цих чоловіків. Відмітна ознака цієї ДРГ – червоні кросівки, щоб їх "свої" не повбивали.
Тоді ще працював зв'язок, і я всю ніч шукав нагоди переправити цю сім'ю. Ми знайшли конвой із Києва до Європи. Мені треба було відвезти людей на Житомирську трасу поблизу Капітанівки. Сусіди розповідали, що на виїздах із міста вже стоять блокпости, і росіяни стріляють по машинах, які намагаються виїхати. Залишатися далі в Бучі було небезпечно. Я шукав можливість проїхати через блокпости.
Я дуже цікавий, хоч де я живу, знаю всі маленькі доріжки навколо, багато часу проводжу за кермом, вивчаю місцевість. Така звичка. І ось під час війни мені це знадобилося. Я знав дорогу через цвинтар і Забуччя. Так ми й вибралися. Я дочекався конвою, передав цю сім'ю, а сам сів у машину. Мені не було куди подітися, і я поїхав до себе додому. Але вже не тією дорогою, якою виїжджав. Думав, якщо у мене казахські документи, я один, то всі російські блокпости я проїду.
Зустрів блокпост біля Ворзеля, росіяни подивилися мої документи, розпитали, куди я їду. Я показав жетон від ЖК і поїхав. У цей момент розпочався обстріл. У машину ззаду влучив снаряд, пробив корпус авто та встромився в електробатарею. Снаряд не розірвався, але мене контузило. Не пам'ятаю, що було далі, – просто все згасло в очах. Опритомнів у Гостомелі в якомусь готелі. Як я розумію, там було багато військових і цивільних, багато поранених. У мене жахливий шум у вухах, я не зміг піднятися на ноги. Пробув там ніч. А наступного дня знайшов телефон і написав своєму другу. Він організував мою евакуацію в Київ. Це колишній військовий, він знав, як поводитися з контуженими, і мене виходив.
Приїхали старші офіцери. Мене догола роздягли й оглядали. Я не розумів тоді для чого, думав: "Збоченці якісь, а не армія"
– І після цього ви знову почали вивозити людей?
– Я давно підписаний на Дмитра Гордона – ще коли в Казахстані жив. 10 березня у стрічці прочитав його допис, що у Ворзелі в підвалі свого будинку перебувають народний композитор із дружиною та її мамою, у них закінчується їжа й ніхто не може їх урятувати. Мене це вразило, бо я великий поціновувач музики. Вирішив спробувати – раптом у мене вийде. Зателефонував до свого друга, який тримав таксопарк, і попросив машину. Він сказав, що таксі не працює, на стоянці є авто, бери й допомагай людям.
Увесь вечір я вивчав карту, як проїхати, розумів приблизно, де блокпости, і знайшов дорогу, якої на карті немає – поблизу греблі біля Генеральських озер. Я там два роки тому був із другом на риболовлі. І вирішив, що це найбезпечніший шлях.
Рано-вранці взяв машину і поїхав. Наші українські військові на блокпості у Шпитьках не хотіли мене пропускати. Пояснював їм: "Я розумію всі ризики, розумію, що мене можуть убити, але дозвольте це зробити". Вони по рації з кимось радилися і за півтори години мене випустили. Обстріл не припинявся ні на хвилину. Я доїхав до дамби, зірвав замки з воріт, розтягнув машиною блоки і поїхав.
Перший раз я зіткнувся з росіянами на блокпості біля в'їзду в Рубежівку. Орки всі вийшли подивитися, як вони сказали, "що за хер приїхав". Я сказав, що я правозахисник, громадянин Казахстану, друзі попросили допомогти людям похилого віку, які в дуже поганому стані. Вони, звісно, сказали: "Жодних коридорів немає, війна, тебе можуть убити". Я відповів, що все розумію.
Вони вийшли на когось по рації, і бойовою машиною десанту (БМД) приїхали старші офіцери. Мене догола роздягли й оглядали. Я не розумів тоді для чого, думав: "Збоченці якісь, а не армія". Тепер уже знаю, що шукали наколки та сліди від бронежилета. У мене все життя два телефони – казахські зв'язки та окремо українські. У будь-якій ситуації я завжди показую казахський телефон. Його й забрали, мовляв, по дорозі назад забереш. Запитали, чи я знаю, куди їхати? Я показав карту, яку заздалегідь накреслив, от кажу, бо я ніколи у Ворзелі не був, як і ви. Вони відпустили і сказали, якщо зверну кудись із дороги, розмовляти зі мною більше ніхто не буде.
Приїхав на вулицю Композиторів, 7. Усе зачинено. Переліз через паркан і почав ходити навколо будинку, стукати в усі вікна. На кухні піднявся ролет, я побачив дружину Ігоря Дмитровича Світлану і сказав одразу, що я від Дмитра Гордона, щоб напевно повірили. Вони швидко зібралися, узяли собак, і ми виїхали. Це було 11 березня і перша евакуація, яку я провів після контузії.
Костянтин Гудаускас і композитор Ігор Поклад. Фото: Svetlana Kievljanka / Facebook
А потім завдяки публікації Гордона наступного дня я прокинувся, а в мене у фейсбуці 3 тис. повідомлень. Люди просили допомоги. Мені зателефонувала Світлана і сказала, якщо я згоден допомагати далі, вона модеруватиме повідомлення. Щоб люди зі страху не відмовлялися від допомоги, вона запропонувала запитувати в родичів імена, які знали лише їхні рідні. І це добре спрацювало. Я приїжджав і говорив, наприклад: "Мене скерувала ваша донька Марійка, вашого собаку звали Боня". І люди розуміли, що це їхні близькі організували.
Потім Світлана почала збирати кошти на продукти. Спочатку орки не пускали нашу допомогу і забирали все. То були буряти. Я сказав би, вони були схожі на бомжів. Коли я побачив їх уперше, не повірив, що вони солдати. Єдине, що на це вказувало, – зброя та наявність колорадських стрічок, якими вони були обв'язані з ніг до голови. Після того як я бачив українських хлопців на блокпостах, дивлячись на росіян, думав, що потрапив кудись у чистилище. Вони були такі брудні, ніби у Ворзелі років зо два стояли і не милися, і дуже голодні.
Одного разу я віз собачий корм. Там були німецькі консерви. Буряти забрали цілий пакунок, а потім ще сказали, що дуже смачні консерви. У принципі, оскільки вони були голодні, я щоранку заїжджав у "Сільпо" та купував гарячий хліб. Цей хліб був моєю перепусткою. Вони чуманіли від нього, казали, що такого смачного ще не їли. Потім мене почали підозрювати, тому що я з'являвся часто.
– Окупанти вам не заважали розвозити гуманітарку?
– Були райони, куди не дозволяли їздити. Щоразу питали, куди я прямую. Я називав вулицю, а вони казали: "Звідти не можна евакуювати, поїдеш – розстріляємо і тебе, і тих, хто сяде з тобою в машину". Я так розумію, вони просто прикривалися мирними жителями, тримали людей як живий щит і навіть їжу туди передавати не дозволяли.
Їхав із повною машиною людей Варшавкою. По нас випустили чергу. У лобовому склі чотири отвори. Але жодна куля не зачепила людей
– Які моменти були найважчими?
– Бувало, мене в селищі зупиняли обшукували, бувало, над головою стріляли чи під ноги. Казали, що я працюю на СБУ чи на ЗСУ. Я вмикав дурня й питав, що це таке. Намагався в екстремальних ситуаціях викрутитися.
Але були дуже небезпечні моменти. Якось вони пустили чергу над машиною з БМД. Я стояв біля паркана. Ішла колона, попереду БМД, а за ними три КамАЗи з трупами. Росіяни були дуже злі. Тоді мені дуже дісталося, мене закопали ногами по спині, по нирках, по голові. Я розумів, що українці їх луплять як слід, а вони зганяють злість. Зараз я ставлюся до цього з гумором, але тоді було зовсім не до сміху.
Гудаускас: Ця історія вбила в мені людяне ставлення до росіян. Фото: Константин Кястутисович / Facebook
Був момент, коли я поїхав у Бучу по дівчинку з осколковим пораненням голови. Її обов'язково треба було доправити в Київ у лікарню. Я був наляканий як ніколи: дівчинка непритомна під киснем, я побоювався, що вона помре в мене в машині. Орки мене тримали на блокпості півтори години. Навіть не можу згадати, скільки разів вони наводили на поранену дитину зброю і казали: "Давай ми її вб'ємо, і тобі нікуди не треба буде їхати". Я їм увесь час торочив: "Якби це були ваші діти або ваші люди похилого віку, я б по них теж поїхав. Я виріс у Казахстані. У степу життя священне. Не можна в біді кидати людей. Я вважаю, що повинен допомагати". Закликав до їхньої віри в Бога, говорив, що вони мають можливість дозволити мені врятувати дитину. Спрацювало.
Ще раз потрапив під обстріл, коли їхав із повною машиною людей Варшавкою. По нас випустили чергу. У лобовому склі чотири отвори. Але жодна куля не зачепила людей. Просто диво. Я зрозумів, що на машини не можна вішати жодних наклейок і папірців зі словами "діти", "евакуація" та інше. Навпаки, вони стріляли по таких машинах.
15 березня я побачив, як убили вченого. Була друга половина дня. Навпроти його будинку росіяни зробили штаб. Прямо на БМД в'їхали на подвір'я, зламали ворота. Він вибіг надвір і кричав: "Хлопці, що ж ви коїте?" Той, хто сидів на БМД, вистрілив із пістолета. З табельної зброї, не з автомата. Вистрілив у абсолютно беззбройну людину. Тіло довго лежало на вулиці. Місцевий священник забрав його і похоронив. На той час собаки вже об'їли його обличчя – страшна була картина.
Багато разів я бачив, як просто так убивають людей, які йдуть вулицею. Я не знаю, чи була це розвага. Спочатку містяни намагалися ходити вулицями, обвішувалися білими ганчірками, – так у єврейських гетто вішали зірки. А потім перестали виходити з дворів, бо вбивали всіх. Біля блокпостів було особливо багато тіл. Вони розстрілювали всіх, хто намагався втекти з Ворзеля.
Одна з моїх останніх евакуацій – літня жінка. На схилі літ вона із чоловіком переїхала у Ворзель зі Львова, бо там добрий клімат для серця чоловіка. Тільки через те, що вони говорили українською, їх привели в підвал. Там лежали вбиті люди. Чоловіка цієї жінки теж убили, а вона провела в підвалі з мерцями практично всю окупацію. Росіяни закидували туди димові шашки, бо вона – українка. Вона осліпла за цей час…
Гудаускас: Багато разів я бачив, як просто так убивають людей, які йдуть вулицею. Фото: Константин Кястутисович / Facebook
І ще була одна жахлива історія, після якої я дві доби не міг заснути. Я привіз гуманітарку. Росіяни не дозволяли людям виходити з дворів, тому я ходив вулицею, і де на парканах бачив білі ганчірки, розумів, що там хтось є, і просто перекидав через паркан пакет із їжею. Пакети були на задньому сидінні та в багажнику. Я одразу брав кілька і розносив їх. Повернувся, сів у машину, рушив із місця і зрозумів, що не один у салоні. Обернувся і побачив маленьке тіло і змордовані очі дівчинки, сповнені сліз: "Врятуйте мене, будь ласка".
У голові туман, не пам'ятаю, як я виїхав звідти. Ми їхали довгі три години (щоб ви розуміли, від Ворзеля до Києва було 100 постів), і вона всю дорогу розповідала, як провела останні десять днів у підвалі, де росіяни в неї на очах убили маму. Не просто вбили, а так підстрелили, що мама два дні спливала кров'ю. І весь цей час на очах жінки, яка вмирає, покидьки ґвалтували її 15-річну дочку. То були не чеченці, а росіяни. 20-річні пацани. І вони говорили, що так чинитимуть з усіма українськими жінками, щоб вони більше ніколи не народжували українських дітей.
Дівчинка періодично непритомніла. Вони обливали її холодною водою та продовжували ґвалтувати. Водночас вони постійно пили. Ворзель небідне місце – там у багатьох є винні льохи. Росіяни зірвалися і одного дня так напилися, що забули її прив'язати. Ось вона й вибралася з підвалу. Через паркан побачила мою машину, і поки я розносив пакети, залізла в салон. Я запитав, чому вона застрибнула до мене в машину, а вона відповіла: "Я просто відчула, що ви можете мене врятувати". Їй 15 років! Вона тендітна, маленька, щупленька, зовсім дитина. Нині у Європі на реабілітації.
Ця історія вбила в мені людяне ставлення до росіян. До цього я думав, що не всі вони однакові, є якісь нормальні. Але результат цієї війни для мене однозначний: нормальних росіян просто немає.
– Ви весь час діяли самотужки?
– Ні. Є волонтерка Оксана Черцова. Випадкова зустріч – вона вийшла по воду, побачила мою машину і побігла в кущі. Я зупинився і за нею. Вона думала, що я росіянин. Потім я пояснив, що привіз продукти, запитав, чи вона знає, як і кому допомогти, запропонував робити це разом. Вона викладачка в Інституті міжнародних відносин. Розумна, інтелігентна, знає багато мов, водночас хоробра, не боїться ворога. Не бачив до війни жінок, у яких усі ці якості поєднувалися б.
Волонтери (зліва направо) у першому ряду Оксана Черцова, Наталія Ходос, Костянтин Гадаускас, Світлана Поклад, олімпійський чемпіон із баскетболу Євген Долгов і його дружина Софія. Фото: Константин Кястутисович / Facebook
Коли я приїжджав у Ворзель, ми розвозили продукти і шукали людей, яких треба евакуювати. Нам часто діставалося. Нас зупиняли, оглядали, роздягали. Але вона жодного разу не сказала, що не допомагатиме мені. До останнього дня допомагала.
А в останні дні, коли зайшли псковські десантники... На той час буряти вже пішли на Ірпінь, і там усі здохли. Після них були красноярські – у мене навіть шеврон залишився, я знайшов. І ось останніми були найбільші паскуди – псковські десантники. Здорові, огрядні русаки. Ужерті такі. Ще не обвітрені, сонцем не обпалені – видно, свіженькі, десь сиділи.
На той момент у мене була помічниця Зоряна Корецька та друга машина. Дуже смілива дівчина і теж викладачка. Псковські її затримали, оглянули машину, а її догола роздягнули. Ми приїхали по Оксану. Зазвичай розвозили гуманітарку, а потім збирали людей, щоби вивозити. Нам щоразу давали час, у який ми мали вкластися. І ось росіяни під'їхали на бойовій техніці, оточили нас із Зоряною, звели курки й сказали, що в них наказ заарештувати Зоряну і забрати авто, на якому вона пересувається, бо є інформація, що вона працює на СБУ. У Зоряни вдома паралізована мама і більше нікого, крім доньки, немає. Вони їй казали, що ці казки вони багато разів чули, у нас теж удома мами, у нас наказ і ми його виконаємо хай там що.
Оксана у дворі мала людей, які прийшли брати продукти. І коли це почалося, вибігла Оксана й усі ці ворзеляни. Вони стали між нами та псковськими і сказали: "Ці люди рятують нас тут уже цілий місяць. Хочете їх забрати, вам доведеться нас убити". Я в житті ніколи не бачив такої мужності. Оксана просто підійшла до дула автомата старшого, вперлася грудьми і сказала: "Тобі доведеться вбити мене й усіх, ми цих людей не віддамо". Орки злякалися. Я теж злякався. Думав, нас там усіх покладуть. Але вони просто забрали машину Зоряни та поїхали. А я забив свою машину, люди один в одного сиділи на руках, і ми поїхали.
Наступного дня, коли я знову поїхав у Ворзель, снаряд влучив у бампер і лобове скло, мені зачепило руку. Так я загробив п'ять машин за цей місяць, поки вивозив людей. Мою машину неможливо відновити, а решта машин із таксопарку потребує великого ремонту.
Ми досі знаходимо людей, які ховаються в підвалах і через відсутність світла та зв'язку не знають, що орки пішли
– Після звільнення Київської області що відбувалося?
– Коли я їхав зі Бучі, узяв із собою лише одну річ – прапор України, з яким я ходив на Говерлу на 30-річчя незалежності. І 1 квітня цей прапор я подарував Ворзелю. Із самого ранку зателефонував усім волонтерам і сказав, що сьогодні ми їдемо у Ворзель піднімати прапор України. Орки вже йшли геть, але ще точилася стрілянина. Ми поїхали до Уваровського будинку і підняли прапор. А 2 квітня у Ворзель зайшли ЗСУ.
– Після звільнення вже нікого не треба вивозити, ви, напевно, залишилися без роботи?
– Щодня мені надходять повідомлення, де можуть бути люди в біді. Зазвичай місцева влада десь у центрі відкрила волонтерські пункти, а роботи вдома немає. Її ми робимо.
Зараз у нашому штабі 37 осіб різних спеціальностей, зокрема медики, своя логістика і склад гуманітарки. Допомогу постійно завозять, розподіляють, формують списки, щоби везти саме те, що людям потрібно.
Крім того, з Казахстану приїхав мій знайомий пластичний хірург, найближчим часом він робитиме пластику дітям, які дістали поранення обличчя. Отже, справ менше не стає.
Медкорпус виділив нам на Ворзель карету реанімобіля та бригаду. Щодня є виклики. Ми все ще знаходимо людей, які ховаються у підвалах і через відсутність світла та зв'язку не знають, що орки пішли.
У Ворзелі на базі пологового будинку волонтери організували пункт медичної допомоги місцевим жителям. Фото: Алевтина Ковальчук / Facebook
Ось від залізниці ми провели світло до ворзельського пологового будинку, завезли медикаменти, усіх лікарів, кого знали, запросили їх повернутися. Уявляєте, що в ньому під час окупації народилося 15 дітей. На території стояли "Гради" – орки використовували медустанову як живий щит. Співробітники весь цей час допомагали породіллям, пораненим, багатьом місцевим людям. Будівля міцна і вона вціліла. Їй понад 100 років, стіни по два метри завтовшки. Фактично волонтери наново запустили цей пологовий будинок.
Але раптом з'явилося "начальство" – ніхто не знав, де він був під час окупації. Антон Долгопол, який очолює медчастину Ірпінської об'єднаної територіальної громади, зібрав медиків і сказав, що недоцільно утримувати цей пологовий будинок і його розформують. Лікарі можуть їхати працювати хтось у Бучу, хтось в Ірпінь. Місцеві жителі також можуть отримувати допомогу в Бучі чи Ірпені. Річ у тім, що цей пологовий будинок належить адміністрації Ірпеня, розташований у Ворзелі, але територіально належить до Бучанської громади. У них давні тертя за це місце.
Вважаю, це зовсім неправильно, з огляду на транспортні труднощі, покидати людей у Ворзелі зовсім без медичної допомоги. Поїхав у Київ і почав усім телефонувати й писати – під час війни хіба можна закривати єдину медустанову в населеному пункті, де багато людей похилого віку, де населення постраждало від окупації? Там же все є. Якщо у вас немає можливості пологовий будинок утримувати, волонтери допомагатимуть ліки привозити, обладнання, тільки залиште лікарів – вони потрібні людям у Ворзелі.
Згодом риторика змінилася – поміняємо профіль пологового будинку, тут буде реабілітаційний центр. Але про що ви? Навіщо саме зараз закривати єдиний пологовий будинок в окрузі на кілька сіл? Зчинився суспільний резонанс. Особисто спілкувався із заступником губернатора, але рішення як такого немає. Єдине озвучене – закриття пологового будинку та аукціон. Там давно за цю землю в центрі Ворзеля йде війна. І ось зараз під час війни під галас вирішили дотиснути.
Лікарі хочуть там працювати, вони ж у Ворзелі живуть, в іншу лікарню переводитися, це ж треба вирішувати проблеми із житлом і транспортом.
– Костянтине, що думаєте далі робити?
– Поки що живу цим проєктом. Що потім, не знаю. Подивимося, як розвиватимуться події.
Моя думка така: Росія як держава більше не має існувати. 22 республіки, які перебувають у повній темряві, мають здобути свободу розвитку своєї нації, мов, культури. Росію потрібно позбавити будь-якої зброї. Те, що я побачив на власні очі, не залишає жодного аргументу на користь іншого сценарію.
