+17 Київ
КАБ прилітає металевим джмелем, як циркулярна пилка, за долю секунди перерізає фон села: мірне рохкання свині в сусідньому сараї, цвірінькання пташиної дрібноти й легенький вітерець над незрілими городами. Вибух – і здригаються будинки, тварини й люди. Село замовкає і слухає, де болить. Село тепер щербате. На місці одної з хат тепер величезна яма, сусіднім скосило стіни до фундаменту. Наступні будинки, можливо, ще житимуть – їм повиносило частково стіни й дахи порозкидало шматтям по всій окрузі. Хоча навряд чи житимуть. Більшість тих, хто позалишався, – люди, котрим сили волі не вистачає переїхати подалі від війни. Чи знайдуть вони сили полагодити рани своїх осель?
А війна невпинно напирає, наближається то справа, то зліва, то зі сходу робить крок, то з півдня.
Учора був день Києва. Місто, про яке я писав вірші раніше, ніж про своїх коханих. Але сьогодні над моїм містом – небо Бахмута. Я точно це бачив пару тижнів тому: підняв скло мотоциклетного шолома на світлофорі на бульварі Лесі Українки й усе зрозумів. Я не зможу жити в цій літній ніжності Подолу, у п'янких спокусливих вечорах, у сонних червневих днях, котрі не витверезить жодна комендантська година. Я дитина ще того Подолу, котрий у своїх бурсах і колегіумах вливав у спудеїв не стільки мудрість, скільки непосидючість.
І йшли вони: хто разом із козаками в походи, а хто – мандрівними дяками чи шукачами нового знання. Іронія моєї з Києвом долі в тому, що, коли я остаточно закохався в це місто і Поділ, я ходив у Могилянку. Але Могилянка була для мене, школяра, ще не alma mater: ходив я туди на секцію якихось бойових мистецтв у спортивну залу на другому поверсі. Економічний бакалаврат був уже потім. І ще пізніше, за дивовижним збігом обставин, я зарився глибоко у ґрунт Подолу. І звідти фонтаном почали бити друзки стародавніх кораблів.
Я зрозумів тоді, що Київ був завжди портовим містом і його портом був Поділ. А чим є порт, аніж владним запрошенням до подорожі?
Джерело: Ihor Lutsenko / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
