+10 Київ
Ми зможемо.
Система вже руйнується. У Білорусі сьогодні йдуть політичні процеси, які трохи відрізняються від сталінських, часто немає навіть видимості законності. Очевидно, що система пішла в рознос і судомно намагається заткнути рот кожному і заштовхнути в тюрму всякого, не усвідомлюючи навіть, що будь-якому беззаконню настає кінець і за все доведеться відповісти.
У ці дні судять і Віктора Бабарика – кандидата у президенти Білорусі, який відіграв величезну роль у революційному підйомі білорусів 2020 року. Не можу сказати, що це мій кандидат, проте вважаю за потрібне саме зараз висловити захоплення мужністю цієї людини. Звичайно, можна було і на кілька десятиліть раніше зрозуміти, хто такий Лукашенко, але те, що Віктор Бабарико кинув виклик тирану і заявив про намір іти у президенти, – безумовно, сміливий вчинок, який заслуговує на повагу.
Я кілька разів розмовляла з Віктором Дмитровичем напередодні арешту. У чомусь, на мою думку, він був наївним, у чомусь занадто обережним, але мені здалося, що він думав про людей і щиро хотів змін.
Суд над Віктором Бабариком – однозначно політичний, і немає сенсу вникати в деталі фальшивого обвинувачення. Саме з цієї причини процес закритий і в зал засідань не пускають журналістів і людей, які хочуть підтримати його.
Але трагічність цієї ситуації не тільки в черговій розправі над кандидатом у президенти. Білорусів знову намагаються позбавити лідера, перспективного політика, який може очолити країну і привести її до нормального життя. Це все вже було: так убили 1999 року Геннадія Карпенка, Віктора Гончара і Юрія Захаренка, так розправлялися 2006 року з Олександром Козуліним і 2010 року – з Андрієм Санніковим і Миколою Статкевичем. У 2020 році за ґратами опинилися майже всі лідери.
Люди ризикнули всім своїм життям, добробутом своїх дружин і дітей, а чи все ми зробили для них?
Але ж між нами є зв'язок набагато сильніший, ніж здається на перший погляд. Здавалося б, я або ви – не Микола Статкевич, не Павло Северинець, не Євген Афнагель, не Сергій Тихановський, не Ігор Оліневич, не Микола Автухович і не Віктор Бабарико. Але наше життя невидимою ниткою з'єднане з їхніми життями. Їхня доля – майбутнє нашої країни.
Тому зараз так важливо не повторювати помилок і нерішучості минулого, а домагатися звільнення Віктора Бабарика та інших лідерів із в'язниць. Урятуємо їх – урятуємо себе.
Що для цього потрібно? Протести на їхній захист усередині країни й за кордоном. Немає іншого рецепта, крім тиску на знахабнілу владу.
Я звертаюся до білоруської діаспори. Результат поїздок і зустрічей із західними політиками Тихановської, народного антикризового управління та координаційної ради занадто малий, введені персональні санкції незначні. Отже, потрібні зусилля всіх білорусів за кордоном. Пікетуйте МЗС і парламенти своїх країн, вимагайте запровадження жорстких економічних і фінансових санкцій проти фашистського режиму Лукашенка, вислання послів диктатора з демократичних держав і негайного звільнення всіх заарештованих і засуджених за протести проти фальсифікації виборів у Білорусі.
Система вже руйнується, тікають на Захід колишні чиновники, які служили десятиліттями вірою і правдою, ідуть у відставку силовики. Якщо правда, що розформовано четверте управління КДБ (аналог п'ятого управління КДБ СРСР), отже, проти Лукашенка вже пішла частина спецслужб.
Диктатор, як показало його колгоспне, стилізоване під з'їзд КПРС збіговисько, остаточно втратив зв'язок із дійсністю. Досить буде серйозних санкцій або будь-якого великого спалаху невдоволення у столиці – страйку або масової акції протесту, щоб режим упав.
Головне – вірити в себе. Диктатура неминуче впаде.
Джерело: Ната Радина / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
