0 Київ
Історія 11-та. Юрій Гуляєв. ("Від слави до забуття...").
Писати про Юру мені і легко, і складно... Особисто для мене він – одна з найтрагічніших постатей. Такої долі – від неймовірного успіху і загального обожнювання до трагедії в сім'ї та практично цілковитого забуття – ніхто не чекав...
Ми дружили міцно. Нас познайомив Костя Огнєвой, який виконав практично всі мої перші пісні, зокрема й "Кохану". Я тоді був зовсім юним, а Костя з Юрою – старшими.
Пам'ятаю, одного разу після запису він сказав: "А ходімо Юру відвідаємо. Мабуть, занудьгував він удома сам. Дружина із сином у санаторії якомусь. Скрасити йому вечір".
Вони обидва були солістами Київського оперного театру. А для мене це місце стало рідною домівкою. Досі згадую ті роки з величезним задоволенням... І ми пішли.
Не знаю, чому, але практично в усіх будинках, де я бував у ті часи, посиденьки влаштовували на балконі! Слава богу, він виходив у двір, а не на вулицю, інакше натовпу під ним було б не уникнути! Гуляєв – улюбленець публіки! Красень! Його оксамитовий баритон знали всі! Що вже про киян говорити! Його виконання "Як тебе не любити, Києве мій" назавжди залишилося неперевершеним!
У день нашого знайомства я ще трохи ніяковів, усе-таки різниця у віці 11 років давалася взнаки. Але що довше ми сиділи, то швидше зникала ця невидима межа.
Ми говорили про що завгодно, але не про творчість. До речі, це ще одна загадка – коли зустрічаються люди мистецтва, вони вважають за краще говорити на будь-які теми, тільки б не торкатися творчості.
Дуже скоро ми знайшли одну тему, яка була близька нам обом, – автомобілі! Я пам'ятаю себе за кермом мало не з дитинства – мене вчили водити батько, потім брат. Мені здавалося, що я все знаю й умію. Але я не знав про те, як керує машиною Юра! Коли я, гордий своїм багатим досвідом, почав розповідати про свої успіхи, Юра махнув рукою й відповів:
– Так. Стоп! Усе це нісенітниця! От сядемо в авто й поїдемо. Тоді й поговоримо.
І ми поїхали. Юра за кермом, я на пасажирському сидінні. Ми їхали порожньою вулицею, Юра став пригальмовувати і раптом сказав: "А ну давай, відчиняй вікно і дивися на брівку".
Я відчинив, висунув голову. Ми їхали впритул. Ну, сантиметрів 10–15. Навіть страшнувато якось було. І тоді Юра сказав:
– Скільки там? Сантиметрів 15? Ось так і треба їздити. Поки не навчишся "відчувати" габарити своєї машини, не говори, що вмієш їздити! 15 сантиметрів! І не більше!
І ми стали займатися. Я, у кого права років 10 лежали в кишені, і Юра – мій тренер та інструктор. Так ми зблизилися ще сильніше.
Зараз не заведено ходити в гості без запрошення. Треба попередити хоч за кілька днів, а тоді ми зідзвонювалися і говорили: "Чим ти зайнятий? Може, заскочиш? Потеревенимо".
Ми могли сидіти годинами. Золоті часи були.
А одного разу він раптом сказав: "Це все чудово! Але як ми примудрилися досі нічого не створити разом? По-моєму, час?"
І ми створили. Юра записав кілька романсів на вірші Юри Рибчинського. Це було неймовірно! Чудово! Він записав романси, їх зберігали в архіві Держтелерадіо, а потім там трапилася пожежа. Наші записи не вціліли...
Так ми й жили, а влітку роз'їжджалися на гастролі або на відпочинок. Відверто кажучи, я не дуже люблю "цивілізований" варіант – з усіма зручностями, мені цього й удома цілком вистачало. Я любив "дикі" місця, із мінімумом людей, із природою. Тому найчастіше я сідав за кермо і їхав "світ за очі". І моє передчуття рідко мене обманювало – я почувався в таких місцях набагато краще, ніж у натовпах і чергах за біляшами біля міських пляжів.
Того року доля занесла мене в Новий Світ – місце легендарне. Маєтки князя Голіцина, завод шампанських вин, фільм "Три плюс два", грот Шаляпіна, царська стежка... Я бував у Криму десятки разів, знав там мало не кожну стежку-доріжку, а ось до Нового Світу не доїжджав. І ось я, нарешті, здійснив свою мрію і дістався-таки цієї перлини ПБК. Кинувши машину в центрі селища, я вирушив до моря, плануючи на зворотному шляху відшукати житло. Я йшов, вдихав неповторний аромат новосвітськіх ялівців, смакуючи розкіш двотижневої відпустки, як раптом почув: "Овва! А ти що тут робиш?! Привіт!"
Я озирнувся і побачив Юру! Ми обнялися, зрадівши такій несподіваній зустрічі далеко від Києва, і побрели до моря вже вдвох.
– Ти де зупинився?
– Поки ніде, зараз обсохну трохи й піду шукати житло. Не знаєш, є тут щось не за три кілометри від моря? Хочеться ближче. Нехай навіть халабуда татарська, сарай якийсь, аби море бачити щоранку!
– Яка халабуда?! Який сарай! Про що ти?! Пішли. Буде тобі житло. Із краєвидом на море, звісно.
Ми сіли в мою машину, від'їхали зовсім недалеко й опинилися біля якоїсь високої будівлі. Чи то готель, чи то санаторій, не пам'ятаю вже...
– Приїхали. Ідемо. Тут ти й житимеш протягом двох тижнів.
– Юро... не хочу. Сарайчик хочу, – продовжував я, не любив ось такий відпочинок, який мені пропонували.
– Я все тобі поясню в номері.
Юра підійшов до чергової, щось сказав їй, поцілував руку, ми взяли мої речі й піднялися в номер.
Краса, що відкрилася перед моїми очима, перемогла всі сумніви – ось вона, знаменита бухта, ось гори по обидва боки. Милуйся! Номер був величезним, трикімнатним. Юра виділив мені одну з них. Ми вийшли на балкон, і він почав розповідати:
– Ігорю! Ти не уявляєш, як вчасно ти з'явився! Це просто диво якесь! Коротше. Я приїхав відпочити. Повалятися на пляжі, шампанського випити. А тут... Загалом, про те, що з'явився Гуляєв, стало відомо всьому Криму. І все. Спокій мені тільки сниться. Із самого ранку в мене під номером делегація з пляшками і пропозиціями! Поїхали туди, поїхали сюди... Я разів зо три з'їздив. Але я відпочити хочу. Ось і прошу тебе – візьми на себе роль мого директора на ці кілька тижнів. Вирішуй сам, куди ми поїдемо, а куди – ні. Добре? Бо я збожеволію. Вони мене алкоголіком зроблять зрештою!
І я погодився! Ні, я не став виганяти людей із порога, я делікатно пояснював – ми вам передзвонимо, щиро, мовляв, дякую, до зустрічі.
Звісно, гнаний цікавістю, я погодився на екскурсію на знаменитий завод шампанських вин, Юра був не проти. Еех, яким напоєм нас пригощали!
З'їздили ми й в інші знамениті місця Криму, нас скрізь приймали, як королів! Коротше, відпочинок явно пішов не за моїм планом... Але кількість делегацій, які бажали неодмінно поспілкуватися з Гуляєвим, я скоротив наполовину. Щонайменше!
Повернулися ми до Києва задоволені, засмаглі і гладкіші на кілька кілограмів.
Ми й далі працювали, іноді зустрічалися не у справі, а одного разу в моїй квартирі пролунав дзвінок: "Ігорю. Ти мені потрібен. Інакше я звихнуся! Можеш заїхати?"
Я не знав, що трапилося, але за пів години був у нього. Мене зустрів господар будинку в майці і треніках, на плечі висів баян. Юра був явно засмученим.
– Я застряг. Пишу нову пісню. Слова геніальні, заспів готовий. А ось із приспівом біда – нічого в голову не лізе. Допоможи. Тому що голова вже не варить. Ну нічого не можу із собою вдіяти.
Я сів за інструмент, Юра награв заспів, ми кілька разів уважно прочитали слова геніального Роберта Рождественського.
"Желаю вам всегдашней радости в судьбе! Желаю вам всего того, что вы желаете себе! Желаю вам одних счастливых дней в году. Прошу меня не узнавать, когда во сне я к вам приду..."
І я став шукати "перехід". Ми перебрали штук 20 варіантів. І раптом Юра крикнув:
– Стоп! Воно! Ось. Уфф... Можна я візьму цю ідею?
– Звісно, – усміхнувся я, – для чого ж я все це тобі показував?
Ми ще посиділи, поговорили, а, може, і відзначили цю справу, не пам'ятаю вже. А за кілька місяців я почув приголомшливу пісню у виконанні Юри. У тому самому приспіві він практично нічого й не поміняв, як потім пояснив, не хотів псувати мелодію. Так мимоволі я став "хрещеним батьком" приспіву пісні "Желаю вам".
Я не знаю, хто міг би так ніжно і так зворушливо її виконати. Тільки Юра з його глибоким і справжнім голосом. Це не голос був, це був оксамит! Такого глибокого баритона я відтоді й не чув, мабуть... М'який, глибокий, об'ємний...
Це була одна з наших останніх зустрічей. Незабаром Юра поїхав у Москву, у трупу Большого театру. Я бував у Москві, але ми не бачилися. А ось на концерти до Києва він іноді приїжджав. Одного разу ми зіткнулися за лаштунками.
– Юро! Господи! Який я радий тебе бачити! Привіт!
Але він стояв, як укопаний, дивився кудись удалину, навіть не вдалину, а ніби крізь мене, чи що... і не впізнавав. Я не розумів, що відбувається і як на це реагувати...
– Я Поклад. Ігор. Ти мене не впізнаєш?!
– Впізнаю, звісно... – повільно й тихо простягнув він.
Але мені здалося, що не впізнав, що силкувався згадати. Обнявшись, ми стали згадувати наші пригоди, наші поїздки автомобілем, я помітив, що він став відтавати й усміхатися! Згадав!
Дивне почуття оселилося відтоді в моїй душі. Де той Юра, який зводив із розуму натовпи прихильниць?! Де ті бездонні блакитні очі і знаменита "гагарінська" усмішка?! Де той Юра? Що трапилося?!
Мені зараз дуже боляче про це писати, але, по-моєму, я здогадуюся, у чому річ... У житті творчої людини величезну роль відіграють близькі люди. Ми дружили багато років, але я жодного разу в житті не бачив його дружини. Єдине, що я знав – це те, що у нього серйозно хворий син. Єдина дружина і єдиний син. Вони були його сім'єю. І в цій сім'ї він був шалено самотнім. Нескінченно талановитий і нескінченно самотній.
Його "домом" став гараж. Там він проводив багато часу. А де гараж, там друзі-сусіди. А де друзі, там... самі розумієте, що.
Загалом, у Юри почалися серйозні проблеми в театрі, удома гнітила тиша і байдужість. Він став хворіти... Одне за іншим – інфаркт, пневмонія, астма. Із його голосом він міг працювати ще багато років! Але не прижився він у Большому. Там помилок, хай що їх спричинило, не пробачають. Це монстр! Большой – це окрема держава, нещадна і жорстока! Хто впав, той уже не піднімався... Не давали тому піднятися.
А я зараз згадую, як відмовляв його від цього неправильного кроку, як просив залишитися в Києві...
Єдиним порятунком була естрада. Він ще виступав на сцені, брав участь у знаменитих "Огоньках", але все рідше й рідше... Востаннє він з'явився на екранах центрального телебачення в День космонавтики того сумнозвісного 1986 року, взяв участь у телемості з космонавтами, які перебували на орбіті, а наприкінці квітня його не стало. За злою іронією долі він пішов тихо просто у своєму автомобілі, біля воріт гаража... Інфаркт. Йому було всього 56 років....
Ось згадав я його, а на душі так сумно. Адже він заслуговував на зовсім іншу долю. Він мав прожити довге і яскраве життя в оточенні дружини, сина й онуків. Він мав співати! Пісні писати! А він пішов.
Необласканий, недолюблений, недооцінений. І запитай сьогодні сотню людей на вулиці – чи пам'ятають вони такого співака Юрія Гуляєва, мало хто згадає... Хіба що моє покоління і наступне за моїм. Але ж такі таланти народжуються рідко. Шкода... Шалено шкода.
2020-й був би для нього ювілейним. Цікаво, чи згадають про це ті, для кого він співав багато років, чи згадають колеги чи друзі? Я пам'ятаю... Усе пам'ятаю, наче вчора було.
Юро. Я багато разів писав про те, що там, нагорі, уже зібралася така чудова компанія! Твій неповторний голос увіллється у величезний хор великих співаків. І зазвучить він із новою силою! Вічна тобі пам'ять, друже! Дякую за все!
Джерело: Незабутні - Незабываемые / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
