+20 Київ
У США, звісно, проголосують за допомогу Україні трохи пізніше. Бо це не в інтересах США раптово програвати Україну, на підтримку якої вони в очах світу вклали стільки зусиль. Але і сліпого захоплення Україною теж не буде.
Уже не раз наголошував – після етапу ідеалізму й ейфорії в американсько-українських відносинах настав етап жорсткої прагматики. Підтвердження тому – остання зустріч Байдена й Зеленського, яка відбулася сухо й без фанфар.
Допомога Україні стала предметом дебатів у внутрішній американській політиці в розпал виборчої кампанії, і тепер партійні групи визначаються не за беззастережну підтримку України, а діляться на "за" і "проти".
Чому так сталося, що підтримка України, яка, здавалося б, мала б викликати однозначну двопартійну підтримку у країні, для якої боротьба за свободу – частина національної ідентичності, – окреме питання.
Тут винна і природа демократії, яка спонукає конкуруючих політиків завжди ділитися і сперечатися з будь-кого приводу, і, м'яко кажучи, не завжди вдала комунікація з боку Києва, і, на жаль, корупційні скандали.
Але головне питання тут не "чому", а "що далі"?
А далі потрібна, по-перше, якісніша зовнішня політика, без перебільшених очікувань і образ. До цієї політики з боку України має бути задіяно значно більше розмаїтих комунікаційних каналів – це мають бути і експертні та громадські середовища, і контакти по лінії парламенту, причому як із боку влади, так і опозиції.
До речі, у західних демократіях є нормальною практикою, коли провладна партія робить акцент на комунікації з провладними парламентарями інших країн, а опозиція – відповідно, з опозиційними. У результаті – виграє вся країна. Не треба під час війни боятися такої комунікації. Монополізація, як бачимо, значно небезпечніша.
Ну а по-друге, Україна, звісно, не має давати приводів для скандалів. Бо такі скандали зараз – не просто про корупцію чи "відсутність реформ", вони – про загрозу національній безпеці країни.
Джерело: Sergiy Taran / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
