Киянка Хорошунова у щоденнику 1944 року: Немає радості повернення у вільний Київ, про що так пристрасно мріялося G

28 квітня 1944 р., п'ятниця

Ми в Києві. Сьогодні на світанку ми з Нюсею повернулися в Київ. Чи потрібно говорити якісь слова? Не варто. Вони все одно не передадуть того, що відчуваєш. Я так рвалася до Києва у надії, що живі мої Таня, Леля, Шурка. Але щойно ми увійшли у двір нашого будинку на Андріївському узвозі, як мені сказали, що вони загинули. Мені нема на що більше сподіватися.

Нас чекали на Андріївському. Не маючи жодних звісток, вони припускали, що ми все-таки дісталися до Кам'янця. І тепер, після його звільнення, чекали нас із дня на день. У маленькому будиночку, що виходить вікнами на вулицю, живе тепер Любов Василівна, а нижче поверхом – Надія Василівна. Кімнату Любові Василівни разділено навпіл диктовою перегородкою, й одну половину, розміром у дев'ять метрів, призначено для мене. Тут ми і будемо разом із Нюсею.

Але немає радості повернення у вільний Київ, про що так пристрасно мріялося. Про те, що мою родину вбили ще в березні минулого року, тут, на Андріївському, знали вже тоді від двох мешканців будинку, які служили в гестапо. І знову потрібно зібрати всю мужність, щоб витримати цю звістку. Тому що весь час жевріла надія на те, що вони все-таки живі.

Загинули Воробйова і її сім'я. Загинули всі, кого забрало гестапо. Ніхто, ніхто не повернувся. Й убитий Альоша, син Надії Василівни та Миколи Йосиповича. Убитий у своєму першому бою під час визволення Брусилова, розташованого за 15 кілометрів від Києва. Альоша тільки пройшов зі своєю частиною повз Київ, і його вбили за два тижні після звільнення його рідного міста.

Будівля Міністерства закордонних справ у Києві. 1944 рік. Фото з книжки Дмитра Малакова "Київ 50-х"

Ми відразу дізналися про багато всього з того, що було. Наприкінці жовтня все населення міста було вигнано або вивезено. Гестапівці і поліцейські вишукували киян, силою заганяли їх в ешелони або просто гнали з міста. Надія Василівна і Любов Василівна втрималися в Києві до 4 листопада, переховуючись у різних місцях. Але все ж 4-го захопили і їх – і в закритих вагонах вивезли в напрямку Фастова. Коли ешелон ставав десь біля лісу, Надія Василівна і Любов Василівна, користуючись знанням німецької мови, попросили конвой випустити їх. І більше не повернулися в ешелон. Вони сховалися в лісі і бігли через нього кілька кілометрів до найближчого села. А там опинилися просто на фронті. Разом із жителями села пережили кілька днів боїв. Та лише 8 листопада пішки повернулися в Київ.

Микола Йосипович із сестрою ховалися в підвалі лікарні, у якій він перед тим перебував. Період його безпам'ятства пройшов. І відразу після визволення Києва притямність повернулася до нього. Але похоронна, яка надійшла наприкінці листопада, була занадто страшним ударом. Він зліг, відкрився туберкульозний процес. І хоча він ще живий, надії на його одужання немає. Надія Василівна мужньо переносить своє горе. Вони знають, що Альоша у Свердловську закінчив військову школу. Прокрокував із полком від Уралу до України. Так і не побачила Надія Василівна свого сина. А  в ньому ж було все її життя. Йому влітку минулого року виповнилося 19 років.

Так розпорядилася нелюдська, невблаганна війна. Чи є зараз сім'я, у якої війна не забрала б близьких? Здається, непозбутнім горем наповнена наша багатостраждальна земля. Будь вона проклята, війна, і фашизм, який її породив! Вона ще триває. Скільки життів ще забере вона! І на фронті тепер Галя. Про це тепер не можна забути ні на хвилину.

Сьогодні я закінчую писати свій щоденник, який вела майже три роки. Переді мною на столі записки, які я вела до 2 березня минулого року. Вони пролежали в землі з березня до листопада. А потім їх відкопали і зберегли мої друзі. Мені залишилося дописати небагато. Тільки про те, як ми поверталися до Києва. Це будуть останні сторінки записок. Нехай залишаться вони пам'яттю про все, що було в ці страшні роки. Пам'яттю про всіх загиблих.

Ми виїхали з Кам'янця у ніч на 24 квітня. Начальник госпіталю виконав прохання генерала про допомогу мені. Уже 18 квітня стало відомо, що до Києва вирушає санітарна летючка з найважчими пораненими. І відразу до супроводження летючки було зараховано Нюсю і мене.

Кияни розбирають завали на Хрещатику. Фото: kpi.ua

Збирали летючку кілька днів. Це мав бути перший поїзд, який ішов із Кам'янця після відновлення зруйнованих залізничних шляхів. Поїзд складався з теплушок та одного пасажирського вагона, у якому розміщувалися медперсонал і кухня. Поранених клали на матрацах просто на підлогу теплушок. Це все були найважчі — із черепними, кишковими та легеневими пораненнями. Вантажили летючку весь день і до вечора 24-го. І вночі відбули з Кам'янця. Рухалися повільно.

Найважче в цьому шляху було те, що часто налітали німецькі літаки, які обстрілювали або бомбили поїзд. Хоча на всіх вагонах зверху були великі червоні хрести. У ці моменти необхідно було, незважаючи на труднощі, перестрибувати з вагона у вагон, тому що під час наближення ворожих літаків поранені починали страшно кричати. Вони боялися, що їх кинули. У нас із Нюсею тепер замість палат були теплушки. І треба було хоч трохи полегшити становище поранених. Просто щастя, що жодна бомба або снаряд не влучили у летючку. Тільки огидно свистіли кулі і стукали по дахах вагонів, коли німецькі літаки обстрілювали поїзд із бриючого польоту.

Але ось пройшли ці майже чотири доби. І сьогодні на самому світанку поїзд прибув у Київ. Зараз зроблено під'їзні шляхи до самої Лук'янівської лікарні, де тепер госпіталь. Поїзд подали туди, просто до воріт лікарні. Начальник летючки відразу підписав нам відпускні документи і дозволив іти.

Ми вийшли в місто. Ось він — Київ. Він є. Він живий. Був ранній ранок, світлий, сонячний. Праворуч від нас — дорога на Бабин Яр. На ній порожньо. Ми повернули на Дорогожицьку. У цій частині міста майже немає слідів руйнувань. Будівля будинку партійної пропаганди КВО. Вона вціліла. На тлі блакитного неба світлим мереживом зеленіли дерева весняним листям. Неголосно воркуючи, поважно бродили по тротуарах голуби. Назустріч нам ішли радянські вільні люди.

Попередній запис у щоденнику від 17 квітня.

Про особу автора  мемуарів про окупацію Києва – Ірини Хорошунової – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів опубліковано у спецпроекті "Щоденник киянки".

Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.

За ідею редакція дякує історику і журналісту Олександрові Зінченку.