Клуб читачів
ГОРДОН
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Зеленський: Якщо мене оберуть президентом, спочатку будуть поливати брудом, потім – поважати, а потім – плакати, коли піду

Якими двома словами можна охарактеризувати майже п'ять років президентства Петра Порошенка, за що Віктор Янукович пропонував $100 млн і чому разом із Дмитром Медведєвим дивився виступ "Кварталу 95" в халаті, через що стався конфлікт із главою Чечні Рамзаном Кадировим і керівником КВК Олександром Масляковим, хто з політиків і олігархів найбільш образливий, а хто, навпаки, з відмінним почуттям гумору, а також що потрібно зробити Україні як альтернативу будь-якому військовому союзу, щоб убезпечити себе в майбутньому. Про це і багато іншого в авторській програмі "В гостях у Дмитра Гордона" розповів актор, сценарист, продюсер, художній керівник "Студії "Квартал 95" і, згідно із соцопитуваннями, один із реальних претендентів на пост президента України Володимир Зеленський. Видання "ГОРДОН" ексклюзивно публікує текстову версію інтерв'ю.

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Володимир Зеленський: У принципі, усе в мене є. Дуже хочеться, щоб ще і навколо так було класно. Не можна бути щасливим серед людей, яким дуже погано. Не вийде. Не будеш
Володимир Зеленський: У принципі, усе в мене є. Дуже хочеться, щоб ще і навколо так було класно. Не можна бути щасливим серед людей, яким дуже погано. Не вийде. Не будеш
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
Засновник проекту
Батьки мені дали фундаментальну річ – хворобливе відчуття неправди, чому, власне, я так реагую на будь-яку брехню в інтернеті

– Володю, добрий день.

– Добрий!

– Навіть доброго ранку, мабуть.

– Цього глядач може і не знати: це наш секрет. (Усміхається).

– 11-та година дня – це рано для актора чи ні?

– Для актора?

– Для великого актора.

– Тоді давайте розділимо мене на частини – поки багато хто займається цим в інтернеті...

– ...препаруємо...

– ...так, препаруємо Зеленського. Для актора це дуже рано, знаючи хлопців із нашого колективу, хоча наші ще ранні пташки. Актори прокидаються – займаються собою, вони повинні мати свіжий вигляд, завжди тішити глядача...

У мене не виходить мати свіжий вигляд зранку і без гриму, тому що я все-таки продюсер. Для продюсера 11-та ранку – це дуже пізно. Тому що, припустімо, вчорашній день я можу моторошним назвати: він розпочався о 4.20. Це зміна "Слуги народу", фільму, і я о 4.20 його почав, а закінчив у палаці "Україна" о 23.00, після концерту. Ось приблизно таке життя.

– Жах. Ти не падаєш після таких днів?

– Падаю. Але є друзі, вони ловлять.


2018.12.17_rs92
"Наприкінці дня, буває, падаю, але є друзі, вони ловлять". Дмитро Гордон і Володимир Зеленський. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Зазвичай, коли препаруєш таку яскраву людину, дуже цікаво...

– ...жорстко звучить "препаруєш", почекайте, тьху-тьху (усміхається, тричі стукає по дереву)...

– ...хто твої батьки, чим вони займаються?

– Батьки – це великі, головні для мене люди, особливо до появи моєї сім'ї – дружини і дітей. Вони мені дали фундаментальну річ – виховання, хворобливе світовідчуття, хворобливе відчуття брехні та неправди, чому, власне, я так реагую на будь-яку брехню в інтернеті.

Мені всі наші кажуть: "Шо ти робиш? Це ж боти!" І їх дійсно дуже багато навколо мене – гарантоботів, ботів колишніх прем'єр-міністрів... Але я не можу не реагувати, коли щось чую, особливо якщо це стосується грошей. Я знаю, що мій батько зателефонує і скаже: "Чому ти промовчав, адже це неправда! Ти маєш сказати. Ти знаєш, як мені соромно йти вулицею, ти знаєш, як в університеті мене поважають..."

І я завжди думаю: не дай Боже, щоб щось таке вилізло, мені треба обов'язково відповісти. Тому я завжди болісно реагую на неправду. Це що стосується головної риси, яку мені дали мої батьки.

– А неправди все більше, а реакція все болючіша...

– Реакція з роками посилюється. Раніше від мене відпадало, як багнюка після дощу, а зараз... Як сказав, здається, Фрай, "я маю покинути Facebook, бо в цьому басейні стало занадто багато людей, які в нього пісяють".

Тато такий самий болісний максималіст, як і я, нічого від своїх учнів не приймає, навіть коробки цукерок не візьме

– Чим батьки займаються, хто вони за професією?

– Мій батько – професор, очолює кафедру кібернетики та обчислювальної техніки. Простою мовою, зрозумілою для людей, – математик. У якийсь момент шалено захопився комп'ютерною технікою, мене весь час втягував у цю справу, і я дійсно віддав цьому частину свого життя... Тоді це називалося програміст, сьогодні – IT-технології, програмування, веб-дизайн. Як згадаю ці мови: Basic, C++ тощо...

– ...так-так...

– ...дуже багато всього цього було в моєму житті: він, звичайно, хотів передати свої знання. У мого батька дійсно приголомшливі учні, багато хто з них живе і працює за кордоном, дуже йому вдячні, але батько такий самий болісний максималіст, як і я, нічого від них не приймає, навіть коробки цукерок не візьме.

Приїхав хлопець із Америки – у нього класна робота, на самому початку $5 тис. отримував, зараз уже напевно багата людина. Приніс йому якісь цукерки, коньяк – він його жене по інституту...

– ...погана спадковість...

– ...страшна! (Сміється). Але я за неї вдячний.



old00
Володимир Зеленський у дитинстві. Фото: з особистого архіву


– А мама?

– Мама все життя пропрацювала інженером. Ми багато років жили в Монголії: ну, я прожив чотири роки, а батько – 20 років. Тож тата свого я майже не бачив, він був одним із найкращих радянських фахівців, будував, згрубша, гірничо-збагачувальний комбінат...

– ...Ерденет...

– ...так, ідеться про те саме місто-гігант, у якому є гірничо-збагачувальний комбінат, і тато забороняє мені про це говорити, але там є навіть невелика стела – моєму батькові...

– ...як цікаво!..

– ...він виховав багатьох учених. Адже тоді як захищали кандидатські? З усього Радянського Союзу приїжджали і захищалися всі переважно в Москві, власне, і мій батько там захищався. Він навчив ціле покоління, вони стали кандидатами і докторами наук, керують там тепер із китайськими фахівцями.

– Ти там теж пожив, так, трошки?

– Я в Ерденеті жив чотири роки. Є плюси і мінуси, звичайно. Коли кажу про маму – найбільший мінус, звичайно, це здоров'я, яке втратили мої батьки остаточно.

– Степ...

– ...так, важкий клімат. Там було два магазини, якось улітку...

– ...на світанку...

– ...так і було! На світанку ми прокидалися – тато посилав мене в магазин. Магазини називалися "верхній" і "нижній", залежно від геолокації. Я вийшов – сонце, у шортиках, ключ на шиї, батьки на роботі. Іду – пішов сніжок. Такі кліматичні зміни призвели до серйозного погіршення здоров'я моєї матері. Вона зі мною пробула в Монголії чотири роки, і ми з нею на Ту-134 – досі пам'ятаю! – повернулися в Україну, на Батьківщину. Після цього вона інженером вже працювати не змогла. Але, у принципі, пропрацювала 40 років, 1600 грн пенсія – життя вдалося! (Сміється).


old01_01
Із мамою Риммою Володимирівною. Фото: zelenskiy_official / Instagram


– Під час навчання у Монголії ти щось по-монгольськи вивчив?

– Так! Шось було...

– ...мову пам'ятаєш?

– Ну, якось знаходив я з монголами спільну мову. Пам'ятаю, що "бахкуй" – це "немає". Ну, через "куй" запам'ятав. А там дійсно багато чого не було, тому...

– ...(одночасно) суцільний бахкуй...

– ...саме так. Мені батьки розповідали, як я приходжу додому і розповідаю, як десь на вулиці я побачив як їдять кавун. Ну, це неможливо! А Радянський Союз усе ж туди давав: гроші, вчених...

– ...кавуни...

– ...кавунів бракувало якраз – мама згадувала, як ми прийшли, вистояли довжелезну чергу і як я плакав, бо просто перед нами кавуни закінчилися, а нам кажуть: "Нічого, за місяць ще привезуть". Зате ми з батьком робили завжди баранину у фользі...

– ...оце було!

– ...і фольга, і баранина, і я навіть куштував кумис!

Чому я не любив Москви, хоч і прожив там шість років? Тому що можна постукати – дверей не відчинять. І не просто до сусіда – узагалі, у всьому

– Володю, Кривий Ріг твого дитинства – що це за місто?

– Бандитське місто, місто 90-х. Були якісь закони, щоправда. Я – хлопчик, який носить сережку у вусі, ми завжди були проти всього...

– ...дірочка залишилася?

– Дірочка – залишилася! (Сміється).

– А сережки немає – зняли.

– Ну, на уроках і на дискотеці (вже тоді почали виявлятися акторські здібності) ти вдаєш, що у тебе весь час свербить вухо. Був такий внутрішній настрій стиляг. Ми були фанатами рок-н-ролу, Beatles, Жанни Агузарової. Так, місто 90-х, але були закони якісь. Якщо ти йдеш із дівчинкою вулицею...

– ...не чіпатимуть.

– Так, не чіпатимуть пацани.

– Але місто похмурим було?

– (Киває). Місто було похмурим, я грав на фортепіано. Ці пальці, загалом, не мали цим займатися.

– Але руки пам'ятають.

– Пам'ятають. Але, як я кажу, я не пішов, а мене віддали. Спочатку мене віддали на класичну боротьбу, греко-римську, щоб я якось адаптувався до міста свого життя, а потім – на важку атлетику.


old02_weddig
Володимир Зеленський (у центрі) із татом Олександром Семеновичем, мамою Риммою Володимирівною, друзями і майбутніми колегами зі "Студії "Квартал 95". Фото: з особистого архіву Володимира Зеленського


– А тягне взагалі в Кривий Ріг, ностальгія є якась?

– Я дуже люблю Кривий Ріг.

– Ось так!

– Обожнюю просто. Я взагалі люблю затишні провінційні міста, бачу на концертах, як нас там чекають. Там люди відкриті, вони чекають тебе, не тому що ти якийсь там символ, а тому що вони відкритіші. Чому я не любив Москви, хоч і прожив там шість років, пропрацював? Тому що можна постукати – дверей не відчинять. І не просто до сусіда якогось – це взагалі, у всьому. Це про життя.

– А в Кривому Розі відчинять?

– Завжди! Нагодують і обігріють, як кажуть. (Усміхається). Кривий Ріг – це велика моя душа і велике серце. За все, що я в житті здобув, я вдячний Кривому Рогу. Я вдячний, що мене нікуди не вивезли мої батьки, залишилися в цьому місті, де поховано наших предків.

– Вони досі там, батьки?

– Усі там!

– І не хочуть переїжджати жити в Київ?

– Не хочуть. Слухайте, треба ходити на могили з квітами, треба жити і померти там, де ти народився, є якісь закони в цьому. У мене таке саме ставлення до України – просто моєї професії, сьогоднішньої, у Кривому Розі, на жаль, немає. Хоча хто його знає? Ген в Америці – у них там теж студії спочатку були в Нью-Йорках і Лос-Анджелесах...

– ...так...

– ...а потім у Чикаго, потім з'явилася Опра тощо. Може, коли-небудь у Кривому Розі буде найбільша кіностудія.

Деякі люди з Москви після 14-го року, побачивши мою життєву позицію, перестали зі мною розмовляти. А там були керівники каналів, якісь особисті та бізнес-відносини

– Я зараз згадав, як покійний Михайло Задорнов усіляко назву "Кривий Ріг" висміював: мовляв, ми з Криворожжя...

–..."криворожиці"? Ми цей жарт не забудемо! (Сміється).

– Знаєш, коли він помирав, він лежав у лікарні "Шаріте" в Берліні. У нього рак мозку був, йому зробили операцію. І ось я на тренуванні був, дивлюсь – у мене на мобільному сім дзвінків від нього...

– Ви дружили?

– Так. І він мені сказав тоді: "Я тут дивлюся одну за одною серії "Кварталу" – як мені сказати Зеленському, що він дуже талановитий, що я захоплююся ним?" Почути від Задорнова це практично нереально було, він рідко кому таке говорив. Я відповів: "Зараз зателефоную йому". Зателефонував тобі, і ти, по-моєму, його тоді набрав, подякував.

– Було таке.

– Це було так зворушливо, він уже помирав, ішов, усе.

– Я пам'ятаю той момент, він сказав таку фразу, перед смертю практично... Не знаю, чи можна це говорити...

– Можна, можна.

– "Я хочу вам подякувати. Ми з вами не знайомі, мені дав контакт Діма, але я хочу подякувати вам за "Слугу народу" – я вважаю, що ви вже, у принципі, усе зробили". Я, звичайно, був збентежений. Спочатку мені сестра його зателефонувала...

– ...вона з ним сиділа, так...

– ...і це дійсно було зворушливо. У мене кілька таких дзвінків було. Деякі люди з Москви після 14-го року, побачивши мою внутрішню, життєву позицію, перестали зі мною розмовляти. А там були керівники каналів, зрозуміло, що ми як продюсери мали якісь особисті та бізнес-відносини, але вони просто всі зникли. Тому дзвінок Задорнова мене приємно здивував.

І такий самий дзвінок був від Юлія Соломоновича Гусмана, який судив у КВК, коли я грав. І в КВК я ніколи не одержував від нього жодних захопливих приємностей. А тут він мені багато гарного сказав, навіть дуже багато.

Коли я вступив на юрфак, мій тато виїхав із країни, щоб ніхто не подумав, що він якось вплинув на мій вступ

– Володю, це правда, що в школі ти хотів стати дипломатом і навіть готувався до вступу у МДІМВ – жаданий для багатьох виш?

– Це була моя мрія, мене цікавили міжнародні переговори, мені все це дуже подобалося, я вчив англійську мову, закінчував англійську спецшколу.

– Тобто ти себе до чогось готував?

– Я не знаю, хто мене готував, до чого. Але є життєві обставини. І це, у принципі, продовжує тему, що мені дало рідне місто. Воно дало мені знайомство з майбутньою дружиною, народження моєї дочки. Ми зустрічалися вісім років, не поспішали.

– Де познайомилися?

– У школі. Ми вчилися в паралельних класах. Був випускний вечір, усі пацани придивлялися до дівчат: ну, це ж випускний, треба з кимось піти. По-перше, із кимось піти, по-друге, з дівчинкою, як я вже говорив, іти вулицею безпечніше (сміється).

– Не чіпатимуть.

– Помітив її на шкільній лінійці, спочатку симпатизував, потім закохався – глибоко, безповоротно, ми дуже багато років разом. І ось коли я хотів вчитися на дипломата, було всього два варіанти: МДІМВ, максимум, топ, і КІМВ, який з'явився в нашому просторі, я навіть не знаю, коли...



old01_wife
Володимир і Олена Зеленські в день весілля у 2003 році. Фото: з особистого архіву Володимира Зеленського


– ...але тут уже вчилися Порошенко із Саакашвілі, тому...

– ...нам туди не треба? (Сміється). Не в тому річ. Ми всі, англомовний клас, бачили свою перспективу в цьому просторі, й одна дівчинка з мого класу, у якої батьки були дуже серйозні, не хочу називати прізвище...

– ...настільки серйозні?

– Ні! (Сміється). Але для нас, тодішніх, так. Ти просто не розумієш, як ми жили в Кривому Розі. Якщо я почну розповідати, ти будеш...

– ...приємно здивований?

– Дуже! Так от, батьки цієї дівчинки нам сказали: "Там треба вирішувати питання". А вирішувати питання...

– ...не було за що.

– По-перше, навіть якби було за що, тато б повісив мене на першому же гілляці у дворі. Ніхто нічого не вирішував! Щоб ти зрозумів, коли я вступив на юрфак (це було нововведення в нашому місті, я навчався за спеціальністю "міжнародна економіка і право, правознавство"), перший іспит – англійська, а другий – теорія держави і права. Я прекрасно знав ці два предмети і, звичайно, не дуже хотів щось зайве вчити, пішов і пішов. То мій тато виїхав із країни!

Того року він не збирався їхати в Монголію, йому не треба було, але він зателефонував монголам, які його до цього вмовляли: "Ну приїдь, Сашо, попрацюй ще" і яким він відповідав: "Та вже здоров'я нема", погодився і спеціально виїхав із країни, щоб ніхто не подумав, що мій тато якось вплинув на мій вступ.

– Може, він просто хотів виїхати з країни?

– (Сміється). Ні, виїжджати з країни він ніколи не хотів. У нього було багато моментів, коли він міг, та й у мене теж – коли міг виїхати з країни.

У 16 років я виграв безкоштовне навчання в Ізраїлі, але батько сказав: "Тільки через мій труп"

– Ось про це я хотів тебе запитати. У 16 років ти здобув ґрант на безкоштовне навчання в Ізраїлі, але не поїхав...

– Так. Я виграв конкурс: ми здавали TOEFL – ну, англійці знають, що це таке, це такий спецекзамен з англійської мови. Він був у місті Дніпрі, а Дніпро тоді для мене вже було за кордоном, я вже здійснив бажане. І так, я виграв конкурс з однією дівчинкою.

– Красивою?

– Дуже симпатичною. Інна звали, Інка Ковальова. Ось вона поїхала в Ізраїль, і ще кілька хлопців з області, які виграли. Та всі поїхали! Нас ділили на групи, ми писали тест... Словом, усі, хто переміг, вирушили до Ізраїлю, окрім мене.

– А ти чому не поїхав?

– Батько сказав: "Через мій труп". Я пішов із дому, жив у друзів, у Сашка Пікалова (ми ж з багатьма з "Кварталу" з дитинства дружимо), кричав, погрожував йому, кидав у нього тапком (сміється), а він у мене, але він сказав: "Ні".

– Весело ви жили там?

– Весело і жорстко. Мій батько працював цілодобово! Тому що він завжди говорив: "У нас удома у дітей завжди буде м'ясо". І це не просто фраза.

– М'яса не було.

– Так, я знаю це від хлопців. Вадим Переверзєв, із яким ми теж в один час у школі вчилися (він на рік старший), потім на юридичному, а зараз він один із провідних авторів "Кварталу 95", говорив, що у них було м'ясо щосереди.



papa
"Мій батько – професор, очолює кафедру кібернетики та обчислювальної техніки. Простою мовою, зрозумілою для людей, – математик". Олександр Зеленський. Фото: з особистого архіву Володимира Зеленського


– А риба – по четвергах?

– Риби не було тоді! Карась і короп – усе, про іншу ніхто не знав. Ми хлопців завжди підгодовували, вони приходили до нас, щось їли. Мої тато, мама і бабуся вважали, що всі навколо мали бути нагодовані!

– Володю, як підібрався кістяк "Студії "Квартал 95" і як вдалося вибудувати із цими хлопцями багаторічні правильні стосунки?

– Що таке "правильні стосунки"?

– Коли люди стільки років разом і не пересварилися.

– Це родичі. Вони і сварилися (точніше, скандалили – це не сварки), і мирилися, й одне одному все сказали...

– ...не раз...

– ...і випивали. Ну, до бійок не доходило.

– Поки що.

– Але могли руку одне на одного підняти – це нормальні чоловічі розмови. Я дуже дорожу дружбою людей, із якими виріс. Я максимально все для них робив, тому що вони пройшли все: Крим, Рим і мідні труби, а потім іде Кривий Ріг.

– Узагалі дивно – такі довгі стосунки.

– Я за ці стосунки завжди боровся – я тобі чесно скажу. І я сподіваюся, що вони теж. Були періоди, коли багато хто із цих хлопців змінював курс...

– ...на комерційний?

– Так. Лєнка, наприклад, як тільки відкрився McDonald's, пішла туди працювати. Зарплата була 100 баксів – ти навіть не уявляєш, скільки це для Кривого Рогу! Я прибігав до неї, вона говорила: "Вово, я не можу, тут гроші платять", а я переконував: "Послухай, ми команда, ми маємо їхати в Москву на ігри Вищої ліги!" Я відпрошував її в начальника в McDonald's, ми просто там давали концерти, і через це потік людей був більшим. (Усміхається). Туди завжди стояла черга, бо люди знали, що може виступити "Квартал". Я йшов на все, загалом.


00_56
Фото: "Студія "Квартал 95" / Facebook


– І всі хлопці з Кривого Рогу?

– Дуже багато. Саня Пікалов, який у нас грає втікача Віктора Федоровича. Бачите: Федорович утік...

– ...а він залишився.

– А він є, так! (Сміється). Кілька головних авторів – криворіжці: Вадик, Рома Омаров, Юрій Крапов, із яким ми граємо парні номери. Олена Кравець. Музикант наш улюблений, нині покійний: розбився на машині. Ми щороку приїжджаємо і на могилі його в Кривому Розі зустрічаємося...

– ...дивовижно!..

– ...так. Зробили йому гарний пам'ятник, він курив червоні Marlboro – з нас багато хто вже не курить, покидали, тільки коли нервуємо, можемо, але на могилі – це святе. І наливаємо, як він завжди казав: "Дайте мені смердючої дешевої горілки". Він був старший за всіх нас, але його немає вже шість років, і вже ми від нього старші. Й обов'язково чарочка...

– ...смердючої дешевої...

– ...так. Усі ми випиваємо, викурюємо Marlboro... Він заснув за кермом. Таке життя, на жаль.

Через що стався конфлікт із Масляковим? Мені надійшла пропозиція залишитися редактором у КВК, а хлопців із "Кварталу" розпустити. Що таке розпустити? Це що, раби? Я сказав ні

– Через що в тебе у 2003 році стався конфлікт із Масляковим, який керував КВК?

– О-о-о, з тієї самої причини – через командність. Я завжди поважав КВК, тому що він дуже сильний нам дав...

– ...поштовх...

– ...і великий шанс на краще майбутнє. Нікого не можна забувати. Як батькам та Кривому Рогу, так я вдячний і КВК: пацану з провінційного міста вирватися дуже складно, а команді...

– ...неймовірно!

– Команді з України неможливо було взагалі, а команді з Кривого Рогу...

– ...неможливо зокрема.

– Це була просто велика удача. Коли ми грали у Вищій лізі в Москві, ми були єдиною командою з України. І стали чемпіонами, усіх перемогли! А вже "Кварталом", щоправда, програли. Усі казали: "Та що це таке: збірна Москви грає проти криворіжців? Не може такого бути, щоб вони у москвичів виграли!" Я довго грав у КВК – приблизно 10 сезонів.

– Ух!

– Приблизно 10 років, так. Коли ще не було "Кварталу", я був автором у команді "Запоріжжя – Кривий Ріг – транзит". Звичайно ж, була величезна кількість ліг на пострадянському просторі. І коли всі розуміли, що "Квартал" як "кавекашна" команда закінчує своє життя, мені надійшла пропозиція, дуже проста: залишитися редактором у "Клубі веселих і кмітливих", а хлопців розпустити.

Ну, для мене це взагалі болюче питання: що таке розпустити друзів? Це що, раби? Рабство скасували, мені так здається. Я сказав, що ні, я тільки з хлопцями. І конфлікт ґрунтувався на тому, що таке "разом із хлопцями", треба щось робити!


masljakov
З Олександром Масляковим. Фото: stuki-druki.com


Ми приїхали до Києва, зробили перший "Вечірній квартал" – мені телефонували, щось там говорили, закривали Жовтневий палац, не давали туди потрапити. Але я не впевнений, що це сам Масляков робив, чесно кажучи. У мене немає доказів. Утім ми провели першу зйомку, а це означало: все, ти вийшов із КВК у самостійне життя. І на мене наклали анафему – мені так казали.

– І її не знято?

– Так? Я не знаю. Багато років потому, році у 2010-му, ми зустрілися із Масляковим, він сказав: "Я знаю, ти шанована людина в Україні, радий за тебе, що в тебе такі успіхи". Я відповів: "Дякую і вам, Олександре Васильовичу".

– Дивна історія: скромний хлопчик із гарної інтелігентної сім'ї...

– ...став таким нескромним і негарним (сміється).

– ...із Кривого Рогу. Скажи, будь ласка, чи було в тебе відчуття, що ти можеш зробити такий запаморочливий злет? Щось тебе вело по житті чи все відбувалося само собою?

– Тільки вчинки. Я взагалі вважаю, що сьогодні потрібно жити так, щоб не було соромно завтра. Мене так вчили, і я так роблю завжди, у 99% випадків. Іноді виходить по-іншому, не хочу сказати, що через когось: усе, що ми маємо, все одно в підсумку через нас. Тому не знаю, що мене вело, але завжди допомагали люди. Завжди поруч з'являлася людина, яка, навіть коли я сумнівався, говорила: "Та давай, та все нормально буде".

– А часто сумнівався?

– У принципі, ні. Я такий хлопець, що якщо вплутався у битву, як правило, із неї не виходжу. Можу програти, але вийти посеред неї... Ні. Білий прапор – не наш прапор! (Сміється).

Мені здається, Путін на моїх виступах не сміявся

– Ти неодноразово виступав перед президентами різних країн.

– Так!

– Скажи, будь ласка, перед якими саме?

– Перед усіма.

– Українськими?

– Колишнього Радянського Союзу. Це були як окремі виступи, так і саміт. Я пам'ятаю Кримський саміт. Про Крим ми тепер можемо лише згадувати.

– Поки що...

– ...поки що, так. Там були всі президенти України, президенти Росії – у різний час різні.

– І Єльцина ти застав?

– Ні, ось його не застав.

– Путіна і Медведєва?

– Так. А ще були президенти Азербайджану, Вірменії, Грузії.

– Казахстану, напевно, для якого Кривий Ріг – не порожній звук...

– ...так-так, Молдови – Воронін, здається...

– ...комуніст.

– Був президент Польщі Кваснєвський, та багато хто.

– Як вони поводилися, коли ви виступали перед ними?

– У який момент: на початку, у середині? (Сміється). Тому що на початку всі дуже суворі, усі їх чекають, спеціальні люди щось куштують, потім вони сідають і куштують... Кілька культурних тостів, а потім це пиятика. Але нормальна, пристойна. Ніхто не бився!

– Що дивно.

– Що дивно, так.


kontsert00_01
Фото: Фелікс Розенштейн / Gordonua.com


– Із Путіним особисто ти знайомий?

– Ні. Ну, так, бачив.

– Ти спостерігав за його реакцією на своїх виступах?

– Мені здається, він не сміявся. Я пам'ятаю, знаєш, чию реакцію? Ось це я точно пам'ятаю, бо до нас підійшли. Коли був Медведєв, президент, і був Янукович...

– ...уже смішно.

– (Сміється) Але, втім, історія є історія. Запросили нас на захід, сказали: "Будуть президенти". Ну, будуть – добре. До речі, ми виступали за гонорар. Багато зірок, я знаю, у таких випадках працює безкоштовно.

– За їжу...

– ...може, це згодом і за їжу, не знаю, але зазвичай за звання. У мене був кумедний випадок, пов'язаний зі званнями, я розповім, але спочатку цей закінчу. Загалом, сказали нам: "Для президентів". Міша – був такий міністр культури, не пам'ятаю прізвища...

– ...Кулиняк...

– ...так, скрипаль...

– ...на даху...

– ...не знаю, де він зараз...

– ...я ж кажу: скрипаль на даху...

– зрозуміло... (усміхається). Отже, він нам сказав, що будемо виступати перед президентами. Привезли нас у якийсь черговий ліс: зазвичай це в лісі чомусь відбувається.

– Прив'язали до дерев.

– Ні, не дочекаєтесь! (Усміхається). Була сцена, виступала якась наша група...

– ..."Авіатор"?

– Ні-ні, якісь лабухи. Що таке лабухи, ти ж розумієш: ті, які просто вміють грати іноземну музику і шансон, назвемо це так. І була Повалій. А чому я пам'ятаю, що вона була, я зараз поясню.

Чекаємо ми, звісно, не півгодини, а півтори години – повертаються Янукович і Медведєв у халатах. І в халатах сідають за стіл!

Отож виступаємо ми – сидить двоє людей. Янукович і Медведєв. Я цьому Міші кажу: "Мішо, шо ти нас підставив? Ми думали, тут повно народу, виряджені, усе таке..." Він: "Вово, не бачиш? Сидить двоє президентів!" – "Ну гаразд. Скільки працюємо?" – "Півгодини". Півгодини – чудово, пошабашили і додому.

Відпрацювали, і наприкінці виступу я кажу: "Виступає, тра-та-та, народна артистка, усіма улюблена Таїсія Повалій, зустрічайте!" І знаю, що збираю шмотки – і швидше додому, у сім'ю. А ці двоє красенів встають і йдуть! Тобто виходить Повалій, грає цей вступ (дочекайся фіналу – ти все зрозумієш!) "та-та-та-та-та-та", вона тільки починає співати, а вони встали і пішли...

Ми вже переодяглися, зібралися – заходить цей міністр: "Слухай, у них там термінова розмова, потрібно буде ще один блок показати". Я кажу: "Мішо, ти знущаєшся?"

– На один домовлялися.

– Ну то ми ж серйозні хлопці. Він мені: "Ну, це ж президенти, мало лі шо..." Я: "Так шо, "мало лі шо", май совість!" Ну, гаразд, він переконав нас, що треба почекати. Друга частина Марлезонського балету. Чекаємо ми, звісно, не півгодини, а півтори години – вони повертаються удвох у халатах (регоче). І в халатах сідають за стіл! Я дивлюся на Мішу, він мені: "Усе нормально, працюємо". Ми показуємо другий шматочок – гострі політичні жарти, різні.

– Вони знімають халати...

– ...якби! Тоді б нам довелося платити. Наприкінці я знову оголошую: "Народна артистка України Таїсія Повалій!".

– Ось тут вони точно знімають халати...

– ...ні, ось тут вони точно встали – і знову пішли. Їх не було ще півгодини, потім повернулися. Міша цей каже: "Загалом, така ситуація, Вов, вони вас кличуть, хочуть подякувати". Підходимо ми – Медведєв каже: "Хлопці, Володимире, звісно, жарти дуже гострі, мені дуже сподобалися. Але в нас так не треба!" (Сміється). Це я запам'ятав. А Повалій так і не заспівала: вийшла – пішла, вийшла – пішла...

ВІДЕО
Пародія студії "Квартал 95" на те, як у 2010-му в Києві президент України Янукович із президентом РФ Медведєвим покладали вінок до пам'ятника Невідомому солдату. Відео: Pavlo Goncharenko / YouTube

Ну, а мені обов'язково треба було щось ляпнути – як казала моя бабуся, "ти спокійно не можеш, тобі обов'язково потрібно щось ляпнути". Я Медведєву кажу: "А от у нас у колективі є Валерій Жидков, ви знаєте, що він громадянин Росії? У нього російський паспорт". Медведєв так на Валеру подивився і каже: "Так? Ну, добре, що ви тут". (Регоче).

Тут Віктор Федорович бере слово: "Дякую, хлопці, мені завжди подобався ваш гумор". Потім повертається до Повалій і каже: "Але ваші пісні, Таєчко, сьогодні були приголомшливі!" (Сміється).

– Коли ти сказав, що вони в халатах прийшли, я згадав анекдот, як двоє грузинів зустрілися, один іншого запитує: "Гогі, ти де вчора був?" – "Із Гіві в шахи грали". – "І хто кого?" – "Ніхто нікого, я ж кажу: у шахи грали". Але ти ж ще щось хотів розповісти...

– ...так, другу історію. Хоча це не друга – їх мільйон, цих історій. Стосовно "хто за шо працює", за які, отже, бариші. Пельш, Собчак і я. Ну, Пельш як представник прибалтійської інтелігенції...

– ...онук члена Політбюро, між іншим, Яновича Пельша.

– Ну от, невипадково, отже. Що я там тоді робив, не зрозумію, бо в Собчачки теж політичне коріння.

– Так-так.

– Але ми втрьох – ведучі великого заходу, де всі-всі-всі, саміту у Криму. Тому що в халатах – це було під Києвом. А тут – просто всі артисти, не хочу зараз перераховувати, тому що буквально всі наші, хто народні, там були. Ну і ми, замірки з "Кварталу 95", бо звань у нас немає. І це сумне, моторошне навіть, було видовище, коли після виступів артисти дякують і просять якщо не звання, то "шматочок землі у Криму".

Пельш вирішив це якось у жарт наприкінці перевести, але не забув і про свій шматочок землі нагадати, Собчак каже: "Ой, а я згодна з Валдісом, що у Крим добре приїжджати кудись, не просто так, а до себе". Ну а я примудрився сказати: "Спасибі, усе є, нічого не треба, працюємо за гроші". Я завжди вважав, що артист, неважливо, перед ким він виступає, має працювати за свій гонорар, який заслужено він отримує. Це важливіше від звань і подарунків.

Кучма мені сказав: "Я хочу тобі дещо сказати щодо цього жарту". Я запитав: "Шо, Леоніде Даниловичу?" Він: "У мене труси кращі"

– Тобі часто доводиться виступати і перед президентом, і перед олігархами. Хто з них найяскравіший і найкреативніший був під час твоїх виступів? Хто запам'ятався так, що не може забутися?

– Ми говоримо саме про виступи, не про їхнє політичне життя – це суспільство нехай оцінює. Кравчук Леонід Макарович, шановний, завжди відкривав будь-які заходи

– ...перший...

– ...перший президент, це зрозуміло. У нього дуже гарна українська мова...

– ...він узагалі красень...

– ...так! І мені подобалося, коли він говорив: "Дуже багато людей, багато тостів, я вас усіх прошу: буквально п'ять хвилин". І починав свій тост хвилин на 15. (Сміється). Але це завжди було красиво. Багато хто взагалі соромиться говорити, багато хто жартує.

– А в кого найкраще почуття гумору з них?

– Гарне почуття гумору – у Кучми... Ми про політиків чи про всіх?

– Про політиків, олігархів.

– Ну, якщо і про олігархів, то найкраще – у Коломойського. Коломойський жартує добре, Кучма теж. У нас із ним нормальні стосунки. Щоправда, він уже встиг піти з посади до того часу, коли ми почали жорстко жартувати про політику. (Усміхається). А мені одного разу щодо наших жартів сказав: "Знаєш, у тебе був один жарт про мене...".

А в мене дійсно було – я грав Кучму і говорив: "Сьогодні ми розрахувалися з росіянами за газ". Й одразу виходив із-за трибуни і залишався в піджаку і в самих трусах. (Сміється). Так от, він мені сказав: "Я хочу тобі дещо сказати щодо цього жарту". Я запитав: "Шо, Леоніде Даниловичу?" Він: "У мене труси кращі". (Регоче).

– Ой, клас!

– Ну, мені, звісно, довелося знову ляпнути: "А я був не у своїх", але, загалом, нормально. А так... Із ким я ще спілкувався? Президенти запрошували, так.

– Але я неодноразово чув: у тебе в такому колі бувають жарти на межі або навіть за межею фолу. Хто із президентів чи олігархів ображався – просто на заході?

– Ну, я думаю, що ображалося багато.

– Нишком?

– Так. Але їм вистачало сил не висловлювати. Я знаю, Віталій Кличко ображається.

– Так? Чому?

– Він вразливий хлопець. Уважає, що це не зовсім гумор... Хоча я йому говорив: "Ви великий боксер, ми вас поважаємо, але ми жартуємо про політику. Подивіться, що у світі відбувається, це ж навіть не жарти!"

– Звісно!

– Що в Америці робили з Клінтоном, з Обамою, про Трампа я взагалі мовчу! Але він дає по собі їздити вздовж і впоперек. Це свобода!

– А який найжорсткіший жарт був про Віталіка, на який він образився?

– Я не знаю, їх стільки було (усміхається). Я не знаю, де той рівень, коли він ображається, але він якось і Лисому говорив, ми на заході перетиналися: "Ох, ти це..." Я сказав: "Та ви хоч від нього відчепіться, він не пише! Женя ні до чого". Це життя, шо він наїжджає?

Що за конфлікт був із Кадировим? У нарізку потрапило відео, де плакав Кадиров. Мені зателефонували: мовляв, що ви думаєте, як відреагує мусульманський світ

– Чи часто доводиться просити вибачення в людей за свої жарти? Бували такі моменти?

– Я взагалі не вважаю, що за гумор потрібно просити вибачення. Якщо щось десь просочилося про сім'ю – я дуже дбайливо до цього ставлюся. Пам'ятаю, щось про Януковича було – про сина, і я був проти редакційної політики, проти того, щоб цей жарт був.

– Про старшого сина?

– Ні-ні, про молодшого, не пов'язано ні з бізнесом, ні з політикою...

– ...уже після його смерті?

– Та ні, ну ти що, невже ми взагалі без клепки в голові? Звісно, до. Після каденції Януковича це взагалі нікому не цікаво, а після загибелі сина про це абсолютно не можна говорити, нікому не побажаю. Ні, це було під час президентства Віктора Федоровича, випливла якась історія із сином, неприємна.

– Він напружився – Янукович?

– Ні, мені здається, його напружували жарти щодо його особи.

– Що за конфлікт був із Рамзаном Кадировим, після якого довелося просити вибачення у нього?

– Я поясню, Дімочко, як це сталося. У нашій програмі "ЧистоНьюз" був якийсь відеоролик – я його не бачив, не вів тоді цю програму, нею займалася інша авторська група.

Там навіть ішлося не про нього, була якась нарізка відео, і в цю нарізку потрапило відео, де плакав Рамзан Кадиров. Мені зателефонували щодо цього: мовляв, що ви думаєте, як відреагує мусульманський світ. Я відповів, що не знаю, у чому там суть, перегляну цю історію. Тому що тема релігії – дуже тонка тема...

– ...тонка межа.

– Так, і мені не хотілося б на ґрунті релігії когось ображати. І я сказав, що якщо наші хлопці образили когось із мусульманського світу, адже вони могли не подумати, не знати, то я за них хочу попросити вибачення.

Був момент, коли ми з Януковичем багато випили. Я рідко п'ю, але я своїми ногами пішов, на відміну від Віктора Федоровича

– Враховуючи твоє багаторічне спілкування на заходах, і не тільки з низкою серйозних персонажів, я попрошу тебе трошки їх охарактеризувати. Леонід Макарович Кравчук, перший президент незалежної України.

– Я вже сказав, що застав його, уже коли він був просто красномовний. Зазвичай, коли слухаю його по телевізору, каже він мудрі речі. Востаннє слухав, коли йшлося про воєнний стан і збиралися старійшини.

Так, звучить це досить мудро. Мені дуже важко судити, у який період він отримав країну: це був важкий період. Мені складно охарактеризувати його як президента: бути першим завжди непросто, це величезна відповідальність. Я думаю, що він хотів зробити щось якісне. Я сподіваюся, що кожен із наших президентів хотів зробити щось гарне для країни.

– Леонід Кучма.

– У житті – простий парубок, я б так сказав. Може випити. Може зіграти на гітарі. Може навіть заспівати: а хто ж йому відмовить? (Усміхається).

– Віктор Ющенко.

– Із ним я зовсім був не знайомий практично...

– ...поки не став його зображати?

– Так, поки грати його не став. Я пам'ятаю тільки один момент: адміністрація Віктора Андрійовича Ющенка після Помаранчевої революції, після перемоги, після того, як він став президентом, покликала в Маріїнський палац усіх журналістів, вирішивши показати, які ми тепер відкриті й вільні. І нас запросила виступити. Ти думаєш, чого його, палац, досі ремонтують відтоді? (Сміється).

Було кілька крісел, Віктор Андрійович сидів, журналісти стояли. Ми виступали, журналісти сміялися, а він був дуже серйозним. Потім йому його дружина щось говорила на вухо – і він починав сміятися (усміхається), ось це я пам'ятаю.

ВІДЕО
Відео: Квартал-95. Песни. / YouTube

– Віктор Янукович.

– Із Віктором Федоровичем Януковичем у мене було, скажімо так, кілька раундів розмови. Я, напевно, його знав більше, ніж інших президентів. Віктор Федорович намагався домовитися зі мною...

– ...по-доброму?..

– ...так. Ющенко просто ображався, і потім, вони в той період були захоплені дружбою з Юлією Володимирівною – я це так називаю. А Віктор Федорович був уже в ореолі хазяїна країни – у статусі, який він сам собі створив чи його оточення. І я навіть не думаю, а знаю: із багатьма журналістами і телеканалами він, скажімо так, домовлявся, щоб ми всі були дуже лояльними. Так я познайомився з "Межигір'ям"...

– ...раніше від усіх інших...

– ...набагато раніше! Скажімо так, я був у "Межигір'ї", коли там ще був Янукович. (Сміється). Коли господар був удома. Так, ми з ним зустрічалися...

– ...у халатах?

– (Пауза). Ти знаєш, у нас був момент, коли ми багато випили. Він вирішив мене споїти, щоб поговорити відверто. Я рідко п'ю, але...

– ...хто ж йому відмовить, він же пам'ятник...

– ...а він уже тоді був пам'ятником, так. Але, чесно кажучи, я своїми ногами пішов, на відміну від Віктора Федоровича.

– Міцний!

– Є трохи. Я ніколи цим не бравував, але він вирішив мені показати, де він живе, звісно, це було, м'яко кажучи, моторошно, бо цього всього було багато...

– Це вульгарність.

– Він показав мені тир – 100 метрів – і таке інше.

– По пеньках ти не пострибав?

– Ні, уже ні з ким було стрибати. (Сміється). Я тоді "Інтером" керував – цим, власне, була зумовлена вся історія. Я був топ-менеджером шести каналів на чолі з телеканалом "Інтер", генпродюсером. А я розділив інформполітику і все інше. У мене постійно були конфлікти з новинами. Вони мені говорили...

– ...мовляв, не втручайся...

– ...це не твоє питання, а я сперечався, тому що це складає імідж. До того ж люди одержують від вас одну інформацію, потім виходять інші продукти, але глядачі із цією інформацією далі живуть. Одне слово, я розумію, що з новинами в них була налагоджена історія, не налагоджена – із "Кварталом", тобто залишалася одна людина.

Віктор Федорович пропонував мені $100 мільйонів – і я не погодився. Я ж не хворий на голову

– Тобто Віктор Федорович пропонував тобі щось?

– Фінансові умови були, перехід на інші канали...

– А фінансові – які? Цифри великі були?

– Дуже великі.

– Ну, приблизно можемо назвати?

– Я не знаю, чи пристойно це...

– Так!

– 100 мільйонів.

– Доларів?

– (Киває).

– І ти не погодився?

– Ні, звісно. Я ж не хворий на голову. Та ми ж про батьків починали розмову.

– Я зараз про тата подумав.

– Звісно. Якщо покласти на терези цю суму і все, що в мене є, то переважує моє життя, моя репутація, сім'я.

– Це дуже цікаво! Ми зараз про халати згадали – Задорнов, який був дуже близьким до Єльцина певний час, розповідав, як вони з Борисом Миколайовичем плавали в халатах, а ззаду плив Коржаков. У тебе такі історії були?

– Ні (сміється), до такого не доходило. Я буду до кінця чесним із цією сумою. Є таке поняття, як бюджет каналу, це гроші, які йдуть на все-все-все виробництво. Мені було сказано: "Навіщо тобі бюджет каналу, який є, ти можеш отримати таку суму – і роби, що хочеш!" Ось так, напевно, точніше.

– Коли Віктор Федорович виїхав із країни, ти відчув якусь тугу за ним?

– (Сміється). Це, здається, Саня наш Пікалов відчув – злякався, що нікого йому грати тепер. Виявилося, є. Вистачає хлопців... Слухай, той вигляд, у якому він відбув, і той, у якому покинув країну, це вже не туга, і не туга зелена...

– ...це сум...

– ...ще й який.

Охарактеризувати Порошенка я можу тільки двома словами – "на жаль"

– Петро Олексійович Порошенко – поговорімо і про нього.

– Так, добре.

– Що він за людина і які у вас були цікаві зустрічі?

– У нас були особисті зустрічі з Петром Олексійовичем Порошенком.

– 100 мільйонів пропонував?

– (Сміється). Ні.

– Жадібний! От Віктор Федорович – щедра людина...

– ...на, Володю, і йди гуляй!

– А тут – "дай".

– Навіть не було "дай", я не знаю, що це. Кілька зустрічей, про які я не хочу говорити.

– Такі приємні?

– Вони ні про що. Для людей – ні про що, правда. Знаєш, із чим у мене прихід гаранта нинішнього асоціюється? От уяви, що ми чекаємо на якийсь фільм. І тобі всі починають говорити: "Слухай, він дуже гарний, обов'язково піди!" Або з книжкою така сама історія: "Повір мені, купи – і ти дістанеш задоволення!" Приходиш у кінотеатр, а там середній, дуже середній фільм. Дивишся – і в тебе розчарування.

– У тих, хто говорив...

– ...якби не говорили, не було б надій. Ну а чого ти чекав? Такого й чекав. Ось у мене було глибоке розчарування. Узагалі, мої батьки – ну, схід України – і до Помаранчевої революції, і після голосували за "синіх". Це їхній регіон, що тут сперечатися? Їхнє право вибору. Але тут уперше (чому я й говорив про гарний фільм і моє відчуття, загальне) вони голосували за Порошенка!


2018.12.17_rs45
"Знаєш, із чим у мене прихід Порошенка асоціюється? Тобі всі кажуть: "Фільм дуже гарний, обов'язково піди!" Приходиш у кінотеатр, а там середній, дуже середній фільм". Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Усі сподівалися. Я думав: ось він, символ декомунізації, зараз приберуть пам'ятник Леніну – і за п'ять років буде пам'ятник Порошенку.

– Дуже точне визначення, до речі.

– І охарактеризувати гаранта я можу тільки двома словами – "на жаль". Розчарування почало з'являтися, коли після перемоги мене покликав до себе президент і сказав: "Слухай, ми тут збираємо найкращих – на парламентські вибори. Ходімо з нами в партію, у депутати".

Несподівана пропозиція була, чесно. Кажу: "Петре Олексійовичу, але я ж не політик". А він: "Слухай, усі ж знають, що твоя мрія – побудувати в Україні Голлівуд, створити топове телебачення, як британське". Там дійсно воно чудове, абсолютно вільне, немає жодної цензури, маєш претензії до телека – іди в суд!

– "Я життя віддам за свободу слова" – пригадується мені...

– ...там дійсно здорове вільне суспільство, справжня свобода слова.

– Ти подивився на нього закоханими очима, коли він про це заговорив?

– Хе-хе! Він завжди дивиться закоханими очима, коли щось пропонує. "Ти ж про це мріяв, ти ж хотів!" Я відповів: "Якщо ви мені даєте такі повноваження, то я готовий це зробити". – "То пішли в партію!" – "Ось тут, – я кажу, – я пропоную просту умову. Ви мені даєте повноваження, я починаю це робити, тому що це довгий процес, кілька років, але коли я побачу, що в мене виходить, я підберу кадри якісні й сам прибіжу та попрошусь до вас у партію. Я зрозумію: так, це мій президент, якого я вибрав нарешті". Він сказав: "Ні, так не працює тема. Працює тема навпаки".

– І ти знову сказав "ні".

– І я пішов до себе. Ну, ти ж бачиш: Голлівуда не будують, отже, я відмовився. Ось така історія. Я розумію його – без претензій. Кожен займається своєю справою. Не готовий він, напевно, був.

– Розчарування Порошенком у тебе сьогодні зміцнилося чи ти вже про це не думаєш?

– У мене розчарування у всій владі, яка сьогодні, і в ньому зокрема. Він гарант, він керівник – отже, на нього наголос найбільший. Так завжди. Головний пишеться з абзацу, тому насамперед увага на нього. Я не хочу так жити, як я живу.

– Не подобається?

– Так, не подобається! І не подобається, що так житимуть мої діти. Мені не байдуже, як житимуть мої онуки, і тому мені не все одно. Узагалі. А що доброго? Не бачу.

Тимошенко запросила Сашка Пікалова на білий танець, вони танцювали близько... А потім він повернувся і каже: "Я буду за неї голосувати!"

– Поговорімо, нарешті, про дівчат. Юлія Тимошенко.

– Ой, про Тимошенко зараз розповім! Щоб охарактеризувати Юлію Володимирівну – історія про Сашка Пікалова.

Мені взагалі не подобається слово "проукраїнський", тому що ми всі – українці, а отже, проукраїнські. Але Саша – він дійсно такий, радикально налаштований пасажир на нашому літаку. Коли Яник утік, казав: "Та я дожену!", і таке інше.

Свого часу він дуже сильно розчарувався в біло-блакитних, бо раніше завжди був за них, а я натякав: "Сашко, не поспішай, там десь посередині правда". – "Вово, ми із цього регіону, зі сходу!" – "Саню, у нас країна, ми звідусіль, з усіх регіонів. Тобі раді скрізь: і в Донецьку, де в нас круті концерти були, і у Львові". Але він – "ні-ні", ну, сама собою людина радикальна.

– До Ляшка йому треба, якщо радикальний.

– Ха-ха-ха, ну, не такий він радикал, усе-таки.

– Там він зрозуміє, як Батьківщину любити...

– ...та-а-ак. Загалом, був у житті Сані період, коли він був антибютівським. А тут якийсь вечір, де ми виступали, і виступали артисти, представники нашої політичної еліти – словом, усі. І до чого дійшло – повільний танець. І Тимошенко його запросила.

– Білий танець був?

– Так, пані запрошують кавалерів. Але вона не знала, що він не зовсім за! (Усміхається). А він не знав, хто така вона. Пам'ятаєш, як танцювали раніше? На піонерській відстані. (Показує). Так от, від цієї дистанції за півхвилини не залишилося нічого! Вони танцювали близько.

– Так він став бютівцем просто в танці?

– Повернувся і каже: "Я буду за неї голосувати!" (Регоче). Ось так, в один клік! (Клацає пальцями). Я вважаю, це типова характеристика сильної чарівної людини, яка має вплив на таких людей.


000fr_2012
Олександр Пікалов у ролі Віктора Федоровича, розмовляє з портретом Юлії Володимирівни. Фото: Фелікс Розенштейн / Gordonua.com


– Юлія Володимирівна – твій фан?

– Вона мені зізналася, що дуже любить те, чим я займаюся.

– У танці зізнавалася?

– Ні, я ж із нею не танцював – це робив Саня. Через Саню просила передати! Але вона навіть вітає мене – із 1 квітня. Я не знаю, жартома чи всерйоз (усміхається), але вітає. Начебто добре до нас ставиться, а як насправді... Хотілося б вірити людям, але не можна.

– Поговорімо про олігархів.

– Давай.

– Рінат Леонідович Ахметов.

– Узагалі не знаю як людину.

– Ось так?

– Ось так, так. Віталися. От і вся, мабуть, характеристика: "Віталися". Я не вів із ним ні розмов, ні переговорів, у моєму житті нічого не було з ним пов'язано.

Ми домовилися з Коломойським: жодної редакційної політики. Це була моя головна умова, і якщо її не буде дотримано, ми канал покинемо

– Ігор Валерійович Коломойський. Із ним хоч щось було пов'язано?

– Так, звісно. Ну, у нас бізнес-відносини, ми телевізійні партнери. Раніше, як ти знаєш, у нас були відносини з "Інтером", тоді Хорошковський був хазяїном каналу. Можливо, ще хтось, але я як із власником із ним переговори вів.

Наступний етап нашого життя – це відносини з "1+1". Ти ж розумієш телевізійну структуру, а людям треба пояснювати. Коли кажуть, що хтось працює на Коломойського, потрібно розуміти...

– ...хто на кого працює.

– Це дуже важливий момент. У нас усі канали, ти чудово це знаєш, належать олігархам. Зараз додалася, здається, кількість таких медіа. Як було? "Інтер" – це, у різні моменти, Фірташ, Льовочкін, Хорошковський. Група "ТРК" – Ахметов, Newsone і 112, я так розумію, сьогодні Медведчуку належать.

– Так.

– "5 канал" і "Прямий" – це...

– ...Порошенко.

– 24-й – Садовий...

– ...й інше – Пінчук.

– А Коломойський – це група "1+1". Тобто ми всі, уся журналістика (ну, є незалежна журналістика, але це інше), фактично працюємо на ці п'ять-шість-сім прізвищ.

– Як ви познайомилися, до речі? Ти пам'ятаєш цей історичний момент?

– Здається, це була наша перша зустріч. Мені здається, було якесь свято – із тих, про які я говорив, що всі артисти виступали. Пам'ятаю, що говорив тост пан Пінчук, але було відчуття, що говорить пан Коломойський. (Сміється). Так, точно! Вони вітали Януковича. Пінчук починав: "Любий...", а Коломойський: "Який він тобі любий? Господи...". – "Віктор Федорович...". – "А ще ж он у нього, дивись, дружина стоїть...". Загалом, Ігор Валерійович скрізь свої репліки вставляв. Зрозуміло було, що людина така.

ВІДЕО
Володимир Зеленський у ролі Ігоря Валерійовича і Євген Кошовий у ролі Ріната Леонідовича. Відео: Студия Квартал 95 Online / YouTube

– Вставити може.

– Думаю, так. Він дуже давно нам співробітництво пропонував – через керівників "Плюсів". У сенсі, перейти на канал "1+1". Я – нізащо, бо керував телеканалом "Інтер". Я перейшов, коли вже зрозумів, що не зможу працювати на телеканалі "Інтер". Фізично не зможу.

– До такого навіть дійшло?

– Так, до таких відносин. Але я нікого не звинувачую: це була моя моральна людська позиція. Співробітники "Інтера" ні до чого – це загальна ситуація у країні, політична ситуація в новинах. Навіть ведучі новин, я думаю, ні до чого – загалом.

– Як власник каналу, Коломойський дає які-небудь вказівки, кого обсміяти, наприклад?

– Ні. Я думаю, що він дуже б хотів, але...

– Хотів би?

– Ну, думаю, що іноді так. Такий він чувак...

– ...іноді хоче.

– Телефонував кілька разів: "А чого ви жартували про всіх, а про ось того забули?" Капець! Я кажу: "А хто це?". Він сказав. Я кажу: "Та ніхто про це не знає, у суспільстві не обговорюють".

І потім, практично під час заходження на канал ми домовилися з Коломойським: жодної редакційної політики. Це була моя головна умова, і якщо її не буде дотримано, ми канал покинемо. Я не готовий обговорювати політичний гумор, чому про це, а не про те, тому всі ці базари – для птахів. "Давай про тьотю, давай про дядю" – це не наш варіант, звісно.

Було раз, коли він мені телефонував: "А чого ви мене так жорстко?" Я сказав: "Почекайте, Ігорю Валерійовичу. Смішно? Смішно. А коли смішно, претензій бути не може". (Усміхається).

– Він же не просто яскрава, але й дуже дотепна людина.

– Дуже!

– Одним з авторів "Кварталу 95" Ігор Валерійович міг би стати? Теоретично?

– Теоретично. Я думаю, якби він прийшов, він би розігнав наших авторів і розвалив колектив, тому що він – стендап-комік. Йому добре, коли він сам, він сам чудово мовить і добре жартує.

– І він би дорого просив, напевно.

– Загалом, наш колектив його б не потягнув.


2018.12.17_rs12
Із Дмитром Гордоном. "Леоніду Даниловичу 70 років, було велике свято, ми виступали. Один із наших у туалет захотів. Потрапити неможливо, аншлаг, купа охорони. І він пішов за дерево. Тільки зайшов – звідти людина зі зброєю: "Не треба!" Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Віктор Пінчук.

– Із Віктором Михайловичем Пінчуком усі наші знайомства тільки через Леоніда Даниловича Кучму. Було Леоніду Даниловичу 70 років, було велике свято, ми виступали, він організовував.

– Це у Криму було?

– У Криму, так.

– Намети поставили, красиво було, Елтон Джон прилетів...

– ...так, на роялі грав. Це Партеніт був – я згадав. Була історія, не буду говорити, із ким із наших хлопців. Він у туалет захотів, а там ці...

– ...кабінки.

– Так-так, і потрапити в них неможливо, вони закриті, тому що аншлаг, купа охорони. І він пішов кудись пісяти за дерево, я кажу: "Глибше заходь!" Він тільки зайшов – і звідти людина зі зброєю: "Не треба!" (Сміється).

Познайомилися ми з Віктором Михайловичем, коли я одержав пропозицію перейти в їхню групу телевізійну.

– Ти нарозхват!

– Ми робили багато якісного продукту, дуже рейтингового, тому були пропозиції.

– Дмитро Фірташ.

– Бачив його, коли працював на каналі "Інтер", на одному чи двох святах. Усе. Якось так.

ВІДЕО
Перша частина відео-інтерв'ю Володимира Зеленського Дмитрові Гордону. Відео: В гостях у Гордона / YouTube
Стосовно Росії у мене таке саме відчуття, як у Вахтанга Кікабідзе. Я не можу туди поїхати виступати, мені просто зле

– Ти був дуже популярним у Росії.

– Було таке.

– І кіно, і виступи – ну, мегазірка. І після того, як почалася війна, ти дотримуєшся проукраїнської...

– ...української позиції.

– У Росії припинилося все одразу? Виступи, концерти?

– Так. Як кажуть, за взаємною симпатією. Ну, по-перше, це неможливо. У мене доволі близькі стосунки з Вахтангом Кікабідзе.

– Ми дружимо з ним.

– Приголомшлива людина, усі його концерти в "Україні" проводить одна з наших компаній, тому що ми його просто обожнюємо! Я його фанат, для мене він гуру.

– Ви ж програму "Легенда" про нього робили.

– І про Людмилу Гурченко, останню її появу...

– ...так-так, я домовлявся.

– Я пам'ятаю, дякую тобі дуже! От щодо Росії в мене таке саме відчуття, як у Вахтанга Костянтиновича. Я не можу туди поїхати виступати, мені просто зле. Не важливо, хто що скаже, це моє внутрішнє. Багато артистів їздить і виступає – я їх не засуджую. Це їхнє бажання, це все на рівні моралі і внутрішнього відчуття. Усі живуть, як можуть. Але мені зле.


buba
Вахтанг Кікабідзе під час сольного концерту в Києві в березні 2015 року. Фото: Фелікс Розенштейн / Gordonua.com


– Звідти не чути сигналів: мовляв, сволота, зрадник?

– Та я все дістав у 14-му році! Коли ми говорили про Путіна, політику Кремля, про те, що вони захопили нашу землю, наш Крим, про Донецьк, про все, що вони влаштували нашій країні. Я ще примудрився все це сказати там, у Москві!

– Так?!

– Так! Я на Красній площі знімав репортажі для програми "ЧистоНьюз". Ті менти, які там ходили і слухали, були шоковані! Причому я знімав це протягом місяця, поки мене і нашу знімальну групу вже не стали мітлою звідти виганяти. Чотири-шість випусків я там устиг зробити!

– Фантастика!

– Там я посварився зі своїми друзями, з Олексієм Чадовим – офігенний у мене був друг, із яким я знімався. Він мені в кав′ярні в Москві розповідав, який Крим, а я з ним там лаявся, і був навіть момент, коли викликали міліцію (Сміється). От щоб ти зрозумів, що таке інформаційна війна: я в ресторані взяв мікрофон від караоке і почав говорити. "Ось дивіться. Ви всі мене знаєте. Наш Крим захоплюють ваші люди..." І всі, хто слухав, були на моєму боці!

– Перевербував?

– Так! Я взагалі вважаю, що це наш програш – інформаційна війна...

– 100%!

– Нормальні, адекватні російські артисти, вони б ізсередини їм це мовили. Ми самі багатьох відвернули, а багато хто, як Льоша, потрапив під вплив.

Раніше за годину продукту ми заробляли $150–200 тис. Після закриття бізнесу в Росії стало щонайбільше 30

– А багато хто тебе засмутив – колег, які виявилися просто дурнями?

– Перше – вийшли люди з плакатами. Коли ми передали перший мільйон нашим воїнам – на ліки тощо, коли почалася вся ця м'ясорубка і було незрозуміло, куди стукати, до кого звертатися. З'являлися якісь хлопці в масках: "Дай цим", а хто вони? Знайшли ми тих, хто з фронтом пов'язаний точно, передали гроші, десь про це сказали, розійшовся цей ролик. І не про гроші був ролик, а про те, як ми ставимося до тих, хто захопив владу в Донецьку.

Останній фільм із російськими колегами ми починали робити у 12-му році, а в ефір він мав вийти в 14-му (але те, як він вийшов, – це не вийшов). І от з'явилися люди в Москві, із плакатами, що я фашист-бандерівець, що я годую тих "виродків", які в Донецьку вбивають мирних людей. Гидка історія, жахливо надумана, та всяке інше.

Ми були однією з небагатьох компаній із філією в Росії – компанією з виробництва комерційного кіно і телесеріалів. Злетіла вона після успіху у 2008-му повнометражного фільму, у нас був офіс у Москві – до 2014-го. Багато разів акції цієї компанії намагалися придбати різні російські компанії, але ми як бізнесмени розмірковували, що ще рано, не час когось туди впускати. І вважали так: на кожну вкладену гривню або долар ми були найуспішнішою компанією з виробництва комерційного кіно СНД. Це дуже важливий момент.

– Звісно.

– Ми на рік випускали один-два повнометражні фільми, інвестори несли нам гроші, ми завжди їх повертали – і в підсумку закрили бізнес, який приносив реальні плоди.

– От я і хочу запитати: багато грошей втрачено в Росії внаслідок того, що ти повівся як порядна людина?

– Чесно кажучи, мені все одно, абсолютно!

– Зрозуміло...

– Якщо порівнювати обіги нашої компанії, то різниця приблизно така (можемо про кіно поговорити, бо я на всіх юридичних та економічних справах, із цим пов'язаних, глибоко розуміюся): у серіалі ми за годину продукту заробляли $150–200 тис. Після закриття бізнесу у Росії стало щонайбільше 30.

– Усе зрозуміло.

– Ось така різниця.


2018.12.17_rs81
"Останній фільм із російськими колегами ми починали робити у 12-му році, а в ефір він мав вийти в 14-му. І от з'явилися люди в Москві, із плакатами, що я фашист-бандерівець, що я годую тих "виродків", які в Донецьку вбивають мирних людей". Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Сьогодні в Росію зніматися, концерти давати тебе кличуть?

– Так.

– Так?!

– Ну, не знаю, із якої причини кличуть.

– Може, заманити хочуть?

– Ні, я не живу у відчутті постійної змови. Багато хто кличе за кордон виступати, і я вже там дізнаюся, хто це зібрався. Якщо якісь російські олігархи – відмовляюся. Особливо вони люблять у Маямі покликати.

– І в Монако, напевно...

– ...так. Але я нікуди не їжджу: не хочу. Не можу через себе переступити.

– Сьогодні, у грудні 2018-го року, ми можемо собі уявити, що настане час, коли ми будемо їздити в Москву, у Росію?

– Я навіть не знаю, скажу чесно. У мене така ситуація... У моєї дружини в Москві родичі – сестра двоюрідна. Стосунки були дуже близькі: ну, зрозуміло ж, що люди з Кривого Рогу, поїхали, там залишилися. Але вони – уже москвичі. І їхнє покоління – москвичі. Було в них у сім'ї якесь свято, весілля, здається. Вони кликали, але я, звісно ж, не поїхав.

Поїхав батько моєї дружини – і вони остаточно посварилися. Тому що будь-яка розмова видає неприємне ставлення людей одне до одного. Так це на рівні родичів! Близькі люди посварилися. Ніхто тепер туди не їздить, особливо не спілкується. Ну, телефонують іноді, вони ж усе одно родичі, але їм нема про що говорити. Немає спільних інтересів. Немає відчуття, що коли ми разом, ми щасливі. Треба забути все, що було до цього. Ось така історія в нас сьогодні. "Крим наш, але давайте дружити!"

– "Ми вас зґвалтували, але ж ми брати"...

– Так! І вони ні до чого, вони просто дивляться телевізор! Звісно, я сподіваюся, що коли-небудь ці телевізори почнуть мовлення вже в наш бік, зрештою. Або скажімо так: у бік справедливості. І все стане на свої місця. Я дуже на це сподіваюся.

Пропонували полетіти в Москву, провести якийсь великий захід за $250 тис. Я відмовився

– Ти виступав проти заборони на в'їзд в Україну російських артистів...

– Так.

– Чому?

– По-перше, ми не маємо уподібнюватися до Росії. Ми вищі! Навіть у цій війні: ми на своїй землі, до нас прийшли і захопили нашу землю, Крим – це наша земля. Але це не означає "тоді не в'їжджайте" – ми вищі!

По-друге, я глибоко розумію, що таке інформаційна війна і що таке інформаційна політика у країні.

– Її немає, правда?

– Абсолютно правильно! І це нам працює в мінус. Чому? Макар, Ахеджакова... А скільки ще таких, особливо в театрах, у Пітері, які ходять і кажуть: "Ну це жах, як ми можемо?" Це культурний прошарок, і ось вони – не українці, але проукраїнські. Почекайте, не треба відрізати своїх фанів! Ми у війні маємо шукати союзників! Тому я сказав, що вибірково – розумію. Хто з'явився на екрані і сказав якусь гидоту...

– ...чи постріляв трохи в наш бік...

– ...та це взагалі жах! Я говорив про людей із плакатами перед прем'єрою фільму – він же був одним із них.

– Так?..

– ...і щось там про мене говорив: мовляв, ну давай, приїдь... Хвора на голову людина, абсолютно.

– Дурень?

– Очевидно. Як можна стріляти в людей? Раз. Як ти, публічна людина, можеш стріляти в людей? Два! Ти ж жив тут, приїжджав на гастролі, це хто, українці тобі аплодували, коли ви тут із Костянтином Хабенським грали вистави? Невже вони плювали в тебе, купували помідори, щоб кидати? Ні, вони купували квитки, ти перед ними виступав. І що тепер? Це жах, інших слів немає. Я завжди хвилююся, коли таке бачу.

– Володю, який найбільший гонорар, від якого з різних причин ти відмовився?

– Найбільші гонорари почалися саме після всіх цих подій. Пропонували полетіти в Москву, провести якийсь великий захід.

– І скільки пропонували?

– Немає навіть сенсу про це говорити.

– Астрономічні суми?

– 250.

– Нічого собі!

– Так.

– І ти відмовився – від $250 тис.?

– Звісно! (Сміється). Ну, це взагалі!

– Тата згадав.

– І тата, і я все-таки вже дорослий, сам виховую дітей. Треба бути прикладом.

Переважно €20 тис. коштує виступ "Кварталу"

– Скільки зараз коштує корпоратив, який вестиме Володимир Зеленський?

– Чесно кажучи, я так не люблю ці теми. Мені не соромно сказати, я зараз усе скажу. Я хочу пояснити свою позицію. Я не розказую про заробітки, тому що мені дуже соромно.

– Але ти ж сам заробляєш, не крадеш із бюджету.

– Ні, Дімо, люди такі бідні. Я розумію, що я тут ні до чого...

– Нехай стануть такими – і все буде добре.

– От і я себе переконую. Так, я вважаю, що в держави нічого не вкрав, на держслужбі ніколи не працював, завжди справно платив податки... Але мені не хочеться їх дражнити, чи що. Їм і так важко. Переважно €20 тис. коштує виступ "Кварталу".

– Гонорари ділите порівну чи по-чесному?

– Ха-ха-ха! А хіба є різниця? Ні, ми ділимо по-чесному, і це не зовсім порівну.

– Добре сказав.

– Поясню. Тут потрібні точні цифри, тоді всі зрозуміють. У нас кілька компаній і багато різних артистів. Припустімо, компанія "Квартал 95" продає артистів "Вечірнього кварталу", нашу групу. За $20 тис. або €20 тис. Половину суми отримують актори. У них у всіх рівна частка...

– ...і якщо ти серед них...

– ...(киває) усі актори отримують рівну частку. Зараз поясню, де я заробляю більше, і стане зрозуміло.


2010fr061
Олександр Пікалов, Олена Кравець, Володимир Зеленський, Юрій Крапов. Фото: Фелікс Розенштейн / Gordonua.com


– Цікаво.

– Далі – автори, ми завжди платимо авторам, які писали ці скетчі.

– Їх багато, до речі?

– Їх дуже багато, і від кожного концерту їм капає потроху, вони всі акціонери наших концертів.

– Це десятки людей?

– Так.

– Овва!

– Й один з авторів – я. Я – головний автор студії "Квартал 95". Я отримую дві ставки – автора й актора. Тому я завжди отримую вдвічі більше, ніж будь-який актор студії "Квартал 95". Якщо, припустімо, ми втрьох ведемо захід, я отримую вдвічі більше, ніж кожен з акторів – такий у нас закон. Причому він навіть не мій, я тобі скажу, коли він з'явився. Закон цей затверджено командою КВК "95-й квартал", затверджено до 2000 року.

– І підписано президентом.

– Хе-хе, президенти змінюються, тож підписаний він дружбою. І працює донині. Коли ми грали у КВК, я був одним з авторів.

– І відсотків жодного разу не переглядали?

– Ну, відсотки переглядають щодо акторів. Якщо акторів п'ятеро, то 10 тис. ділять на п'ятьох, але їх може бути троє, двоє...

– "Квартал" – досі одна сім'я, так?

– Звісно.

– Фантастика!

Ніхто мене не чіпав і не бив, зі мною ще треба впоратися, Дімо!

– Якось журнал "Форбс" називав тебе найбагатшим шоуменом України...

– Пам'ятаю.

– Це відповідало дійсності?

– Думаю, що ні. Це відповідало дійсності з погляду податкової декларації.

– А приписували багато грошей?

– Вони писали, звісно ж, суми, які заробив колектив, а не я особисто. Проте треба віддати належне: це було ще за часів колишньої влади, вони звернулися до нас і сказали: "Ми хочемо Володю помістити на обкладинку". Податкового спочатку, здається, випуску, бо з усіх артистів України найбільше податків заплатив я. Як "Квартал 95", тому що ми дуже багато працювали і дійсно дуже багато заробляли. І звісно, я міг опублікувати такі податки, тому що мої великі заробітки – від продажу прав. Я є правовласником, це інше питання.

Ми можемо довго про це говорити, але наведу один із прикладів – це програма "Розсміши коміка", яку я придумав. Я отримую за авторські права із 21 країни.

– Клас! Плюс кіно.

– Плюс кіно, припустімо, "Слуга народу". Тут я не сам власник, нас кілька – власників прав, які "Слугу народу" придумали. Netflix, Америка... Дуже багато.

– Але слуга народу – ти сам.

– Слуга народу – я сам, а права на слугу є в багатьох (Усміхається).


sluga
У ролі Василя Петровича Голобородька в серіалі "Слуга народу". Фото: Слуга Народа / Facebook


– Ти багата людина сьогодні?

– Так, звісно. У мене все є.

– Ти допомагаєш батькам?

– Ой, це ж треба, щоб батько не чув... Так! (Сміється). Але не потрібно, щоб він про це знав. Хоча він у курсі, звісно, що я трішки допомагаю. Це дуже складно: вони не беруть у мене грошей, я якось через подарунки. Ми з татом на цьому ґрунті часто сваримося, зараз от не розмовляємо – укотре.

– О боже.

– Так, буває. Ось історія: він багато років їздив на Lanos, і я років п'ять тому купив йому Honda. Умовляв: "Послухай, ти мій тато, у тебе ювілей. У мене є гроші, я хочу подарувати тобі цю машину!" (Б'є руками по колінах). Та ну що ти йому поясниш?

– Тургенєв, "Батьки і діти".

– Жах! Я вважаю, що він не має рації. Тату, я з тобою не розмовляю зараз, але буду розмовляти. (Усміхається).

– Чи правда, що у 2014-му році на київській набережній тебе по-звірячому побили, після чого ти опинився в лікарні з численними гематомами?

– (Сміється) І численними пораненнями? Ні, звісно. Ніхто мене не чіпав і не бив, зі мною ще треба впоратися, Дімо!

– Знову-таки ходили чутки, що якийсь чоловік там опинився, пригрозив хуліганам, і ти цій людині потім подарував $50 тис. Усе брехня?

– Абсолютно!

– Добре. Ну хоч позашляховик твій, із надією запитую я, у 2014-му підпалили?

– Підпалили. Це, звісно, так звучить: "Із надією запитую я..." Ти хоч не брав участі? (Сміється).

– Ні, зрозуміло!

– Та жартую. Було діло – біля палацу "Україна", здається, у них навіть є відеозапис. Хтось кинув пляшку із запалювальною сумішшю на дах автомобіля. Нас у машині не було.

– І хто це, досі невідомо?

– Ні, не знаю.

– Далі я процитую Антона Геращенка: "У 2015-му році МВС знешкодило сімох членів злочинного угруповання, яке готувало акти насильства щодо Володимира Зеленського та його сім'ї". Що це було?

– Я чув про це, був у поліції, мені казали хлопці-поліцейські: мовляв, є якась історія, пов'язана із замахом на тебе, і ми боїмося, що може постраждати і сім'я. Мені показували якісь дані листування, як вони зв'язуються одне з одним, який у них план... Я не знаю до кінця їхнього плану. Вони готували щось. У якій саме формі, мені невідомо, та й не думаю, що вони зізналися. Мені сказали, що їх знешкодили. Я не бачив цих людей і не чув – ні до, ні після цього.

– Ти злякався?

– Ну, я жива людина. Звісно. Я боюся втратити життя, і я, зрозуміло, боюся за свою сім'ю. Трохи більше за сім'ю, ніж за себе, та й то це на рівні інстинкту. Ми люди, ми хочемо жити, от і все.

– Охорона в тебе є?

– Так.

– Це багато людей?

– Достатньо. Мені довелося взяти охорону саме після тих подій.

У президенти? Так, можливо. Але я ніколи не погоджуся на умови, за яких втрачу честь і гідність

– Я перейду, напевно, до головного. Розмов про те, що ти йдеш у президенти, дуже багато, і їх стає дедалі більше.

– Так.

– Причому численні рейтинги складають – різні агентства та соціологічні служби.

– Ти віриш у ці рейтинги?

– Зараз скажу. У них ти вже другий, а в деяких – уже й перший.

– Про першого вперше чую.

– Чи вірю я в них? Так. Тому що я багато їжджу країною з творчими вечорами і проводжу голосування там, ми з глядачами граємося у гру...

– Я бачив, до речі.

– І ти практично скрізь перший. Ось тільки нещодавно в Києві був вечір – ти був другим після Анатолія Гриценка, із незначною перевагою він переміг.

– Нормально.

– Наскільки я розумію і як свідчать рейтинги, є троє людей, які можуть увійти у другий тур. Це ти, Юлія Тимошенко й Анатолій Гриценко.

– І чинний гарант може увійти.

– Гарант поки не входить до цієї трійки. Може, він рвоне ще.

– Ну, він людина чіпка.

– Раптом щось придумає ще, креативне.

– Ой, тільки не це!..

– ...окрім воєнного стану. Але я про тебе хочу поговорити. Це ж називається "без мене мене одружили": ти ж ніде не заявляв, що йдеш у президенти...

– Ніде.


2018.12.17_rs34
"Про те, щоб іти у президенти, я думаю. Дуже думаю. Схиляюся..." Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Але ти йдеш? Ти визначився?

– Я про це думаю. Дуже думаю. Схиляюся... (Усміхається). Рано про це говорити.

– Але схиляєшся?

– Я думаю, що можливо. Так, можливо. Я справді про це багато думаю і багато говорю із сім'єю: для мене їхня думка дуже важлива.

– Сім'я проти, так?

– Вони дуже за мене бояться, тому що глибоко розуміють, що я за людина. Вони знають, наскільки я гостро, украй радикально справедливий до всього. Я та людина, яка длубається в салаті "Олів'є"...

– ...шукаєш "Лікарську" ковбасу?

– Так. Дуже давно. І я буду до кінця стояти, розумієш? А вони дуже переймаються через це моє внутрішнє відчуття. У будь-якій ситуації, у якій я опиняюся, я думаю: а коли я вийду із цієї ситуації, що буде зі мною? Тому я щонайменше хочу вийти із цієї ситуації таким самим, яким увійшов, для мене це важливо. А особливо важливо – ставлення людей до мене.

Зрозуміло, що в мене є гроші, нерухомість, бізнес... Але головне – це хто ти. Я себе не хочу втратити. Я хочу, щоб мене поважали люди, бо це приємно. Це просто приємно – на фізичному рівні.

– І за гроші цього не купиш.

– Так. Це неможливо. Тому я ніколи не погоджуся на умови, за яких втрачу честь і гідність. Тому рідні і бояться. Вони мене запитують щодо партії "Слуга народу": "От ви створили партію, будеш ти набирати людей під парламентські вибори. Зрозуміло, що будеш їздити країною, із ними розмовляти, але це ж люди! Уяви собі, що ти завів туди людей, а вони виявилися... людьми. Не те щоб поганими, але ніщо людське їм не чуже. От що ти будеш із цим робити?"

Прибрати! Повністю, в один момент! (Клацає пальцями). Ти що, я ж поховаю цю партію, якщо не буде можливості поміняти одного, другого, третього... Я ніколи не буду займатися цим, ніколи!

– Це правда, що для твоєї передвиборчої президентської кампанії вже заготовили гасло "Я не жартую"?

– Брехня! І я не жартую. (Сміється).

Якщо мене оберуть, спочатку будуть поливати брудом, потім – навчаться поважати, а потім – будуть плакати, коли я піду

– Одні кажуть: "Дожили! Уже у президенти йде клоун". Інші опонують їм: "Ну, зате вдосталь поіржемо".

– Так...

– ...треті вважають: "Зате нове обличчя, і не найгірше". Після тричі судимого Віктора Федоровича, який двічі сидів, на мою думку, президентом у нас у принципі може бути будь-хто. Чим Зеленський гірший за тих, кого ми вже бачили? Логічно?

– Ні. Нелогічно.

– Чому?

– Поясню. Саме формулювання не подобається. Я – це я, мене не можна порівнювати із зеком чи якимось комерсом великим. Я й у спорті не готовий був до порівняння з третім місцем – порівнюйте з першим, будь ласка! Із якимись серйозними людьми, які зробили щось гарне. Не треба з тими, хто зробив усе, щоб знищити нашу країну. Я себе в цьому плані поки ніде не виявив і не був заплямований.

– Гаразд. Тоді скажи, погано це чи добре, що артист – я ніколи не назву тебе клоуном...

– ...нічого страшного, Чарлі Чаплін був найбільшим клоуном, генієм і боровся з фашизмом, між іншим...

– ...так. Але погано це чи добре, що артист іде в політику – у президенти? І, якщо ти станеш президентом, чим ти Україну і світ здивуєш?

– Погано чи добре – вирішую точно не я. І моя думка на людей точно ніяк не вплине. Люди мають вибирати, хто їм до вподоби, і нічого не боятися. Після всього, що в нас було і хто в нас був, боятися вже не треба. Головне – піти на вибори, щоб потім плюнути в обличчя людині, яку ти вибирав: маєш право.

А якщо ти не ходив і не вибирав, то розповідати, який я клоун і хто я такий, сидячи ось такою, вибач мені, дупою на дивані, замість того, щоб працювати. Тому що на такі пости ще час треба мати, і що більше постиш, я завжди кажу, то більша в тебе дупа!

– Це життя віддати треба.

– Так! І якщо це твоя професія, отже, тобі хтось платить за те, що ти мене ображаєш. Або ти нероба, який нічого себе не являє. І ніякий не патріот. Іди плати податки, патріоте! Ось це – так. Тому чи погано, чи добре, нехай вирішать люди, врешті-решт, самі.

Я думаю, що якби я пішов... Чи якщо я піду? А може, точніше: якщо мене оберуть, я буду такою людиною, яку спочатку будуть поливати брудом (це те, що відбувається, я вже це відчуваю), потім – навчаться поважати, а потім – будуть плакати, коли я піду. Тому що я вважаю, що президент має бути щонайбільше п'ять років, і я можу пояснити свою позицію.

– Я згоден із тобою.

– Ти маєш просто жити за совістю, бути нормальною справедливою людиною. Не лізь: люди самі, без тебе, піднімуться. Тільки не заважай. Може, це звучить пафосно: я перепрошую. Але будь-яка справа, у яку я заходив, саме так закінчувалася. Зокрема з каналом "Інтер": коли ми з хлопцями туди заходили, думка була одна, а коли прощалися, усі казали: "Ну як же так?!" Коли зайшли, зі мною ж ніхто не розмовляв: мовляв, прийшли якісь! Хто ви такі? Із шостої кнопки – перша кнопка, ось хто ми такі!

Чи зможу закінчити війну, ставши президентом? А які є шляхи? Мінські угоди – не працюють. Іти війною? Я особисто проти

– Як у людини, яка любить свою країну і хоче в ній жити, у тебе є бажання, щоб навпроти Бессарабки замість декомунізованого пам'ятника Леніну коли-небудь поставили пам'ятник тобі?

– Я точно не хотів би це бачити (сміється), не ходив би туди і не їздив: жах! Але щоб назвали маленьку вулицю, на якій я народився в місті Кривий Ріг, напевно, хотів би.

– Головна проблема на сьогодні для України – це війна. Чи зможеш ти її закінчити, ставши президентом? І якщо так, то як?

– А які є шляхи, які форми? Мінські угоди – не працюють. Правильно? Правильно. Іти війною? Я особисто проти: я не така людина. Може, я і жорсткий керівник у "Кварталі", але тут я вважаю, що вся ця тема, усі ці шматки землі – це все про людське життя. І людське життя я поставив би на перше місце: "Ось наша мета – збережемо людей". Тому будь-який варіант "ми туди підемо армією" я відкидаю одразу.

– Економіку треба будувати, правда?

– По-перше. А по-друге, доведеться говорити. Хочемо ми чи ні, треба через себе переступити. Я хоч із чортом лисим готовий домовитися, аби не померла жодна людина. Потрібно зробити перший крок – припинити стрілянину й розвивати свою країну.

– Ось щодо "домовитися з чортом лисим"...

– ...так?..

– ...ти уявляєш собі переговори у форматі "Путін – Зеленський"?

– Із росіянами? Уявляю. І не думаю, що там має бути сам лише Путін. Мені здається, група людей з України має зустрічатися з групою людей із Кремля. У Кремлі ж сидять ті, хто поставив цих, "ДНР-ЛНР". Якби ці вирішували, треба було б із ними говорити, а так – який сенс? Треба з тими, хто вирішує.

– Але з "чортом лисим" ти собі переговори уявляєш?

– Легко. Ну а чого?

– От як би ви сіли поговорити?

– А говорити насправді треба дуже просто: "Чого ви хочете?"

– "Шо треба?"

– Так, чого ви до нас прийшли? Напишіть пункти. І я б узяв ці пункти, прочитав, але ж мир, чесно кажучи, потрібний на наших умовах. Тому я сказав би: "А ось наші вимоги". І десь посередині б зійшлися.

– Тобто щось довелося б віддавати, поступатися?

– А дуже просто – треба тільки вирішити що. Я завжди собі кажу: "Не вирішуй сам, не корч із себе найрозумнішого. Завжди знайдеться той, хто розумніший, професійніший за тебе". І тоді собі сказав би: "Візьми цей список, виступи по телевізору..."

– Ти б зміг пояснити людям?

– 100%! Я сказав би: "Люди, я з ним говорив, ось його список..."

– Клас!

– ...а ось наш список. Ось на це вони готові піти. А далі, люди, я вважаю, що треба так. Однак, як і на виборах президента, вирішувати вам. Проведемо референдум. Не хочете – скажіть своє слово. Хочете – теж скажіть".

Мені можуть сказати: мовляв, поки ти через депутатів проведеш цей референдум... Але навіщо через депутатів? Усе ж просто. "Депутати, не даєте нам цієї можливості? Гуляйте! Проведемо онлайн, по телевізору. Нам потрібен результат – що думають люди". Люди по-різному проголосують, однозначно "за" або "проти" не буде, але буде якась історія. Затвердили список – і пішли жити.

Усі зараз обговорюють: мовляв, Зеленський не політик, що він може нам дати? Але, з іншого боку, це моя перевага. І я не боюся

– Ти зараз говориш такі правильні речі, я підписуюсь під кожним словом. Скажи, чому Петро Олексійович не робить цього?

– Не знаю. У мене немає відповіді. Я ж тобі сказав, що пішов на гарний фільм, а потрапив на середній – я так вважаю. Я думаю, що він дуже розумна людина, яка більшу частину часу витрачає на інші справи. І я вважаю, це дуже поважна його характеристика.

– А з Трампом свої переговори ти можеш собі уявити?

– Ну, ми ж з одного бізнесу! (Регоче).

– Буде легко?

– Слухай, мені завжди цікаво говорити із цікавим співрозмовником, і я вважаю, що будь-яка людина вважає так само: якщо поруч сидять не порожні слова, а нормальна людина – можна говорити.

– Звісно. У мене якось запитали: "Ну добре, піде Зеленський у президенти. А хто його команда, де він людей візьме?" Я відповів: "Здається, у нього вже є команда – "Квартал 95", усім знайдеться місце". Але якщо без жартів, у тебе є люди на головні посади?

– Загалом, ти ж знаєш, яка моя команда, так? У нас завжди була основна команда: "Не красти!". (Сміється). На головні посади, ось так, за клацанням... У мене є кілька співробітників, які займаються великими юридичними питаннями в нашій компанії, є люди, які фінансові питання вирішують, теж офігенні професіонали. Вони завжди поруч зі мною.

Звісно, я хотів би, щоб вони й надалі мені допомагали. Але я вважаю, що ми живемо в Україні, і яка проблема у Львові чи Харкові, знають люди, які звідти. Мені здається, що залучати людей в команду потрібно звідусіль, із кожного міста. Не можна, щоб були донецькі, потім вінницькі, а після них криворізькі прийшли.

– Тобто не прийдуть криворізькі?

– Ні, це маячня! Ти ж не побудуєш так сильної влади, не будеш чути людей. А так тебе людина запитає: "Ти знаєш, що у Львові на вулицях кажуть?" – "Ні". – "То я тобі скажу, я звідти вийшов". Має бути "інтернаціональна" команда, інакше ти не впораєшся. Але всі ці люди мають бути громадянами України – це важливий момент.


ljashko_01
Ляшко, Порошенко і Кличко у виконанні "Кварталу 95". Фото: Прес-служба "95 Кварталу"


Я вважаю, що в чинної влади була нормальна ідея: залучити західних технократів, незаплямованих реформаторів. Я не так глибоко в політиці, я їм не радник, вони великі уми, але мені здається, що ідея не спрацювала, бо не ті посади. Таким людям треба давати завжди другі-треті посади...

– ...або "радник"...

– ...правильно! Чому? Ну давай чесно: що про війну може сказати людина, якщо в її місто труни не приїжджають? Нічого. Вона має це глибоко відчути. Та сама історія з економікою. Я приїхав із Франції чи Штатів, попрацював тут, якісно цілком, тому що мені важлива репутація, але я поїхав. А цим усім тут жити.

Тому радники – так, це класно. Вони будуть тими самими запобіжниками. От вона стоїть, ця друга чи третя людина в міністерстві, дивиться – і трохи щось не так, вона завжди скаже. Її думку всі почують. Але, мабуть, не все так просто.

– Президентська кампанія передбачає участь у телевізійних дебатах, і тричі генеральний прокурор України Святослав Піскун сказав, що все б віддав, щоб побачити дебати Зеленського і Ляшка. Ти собі уявляєш ці дебати?

– Із Ляшком?

– Так.

– Ой, із Ляшком загалом так! (Сміється).

– І хто кого? Чи "ніхто нікого, у шахи грали"?

– Секунду! Будь ласка, обирайте пози! (Сміється).

– Хто кого в дебатах – я мав на увазі.

– А-а-а... Ой, аби ніхто навколо не постраждав, бо буває, що двоє сваряться, а страждає весь народ. Люди подивляться – і визначать. Я думаю, що позиція того, хто не був у політиці, і того, хто був... Усе залежить від того, із якого ракурсу дивитися. Усі ж зараз обговорюють: мовляв, Зеленський не політик, що він може нам дати? Але, з іншого боку, це моя перевага – у будь-якому спорті. Я не був, не перебував. І я не боюся.

Я хочу, щоб українці трішечки запливли жирком. Щоб тема "відкласти на чорний день" відійшла від нас, а субкультура бідності просто зникла

– Скажи, а якщо будуть у тебе дебати з чинним президентом, вони закінчаться плачевно для Петра Олексійовича – на твою думку? Хоча він теж говорити може...

– ...він чудово говорить!

– Ви з ним, схоже, теж з одного бізнесу: актор він приголомшливий.

– Не знаю: у нашому бізнесі, телевізійному, я не побачив у нього великих заслуг. Я не впевнений, що в нас вийде діалог – у якихось дебатах. Думаю, що це буде його монолог, а потім буде моя відповідь, але ображати себе я нікому не дам, це однозначно.

– Як ти вважаєш, яка модель управління має бути в Україні? Тобі не здається, що президенти нашій країні взагалі не потрібні?

– Ну, є таке припущення, але я не дуже з ним згоден – поки в нас не чистий уряд. Був би чистим, я б сказав: "Звісно! Нехай керує прем'єр-міністр, він із тих, кого народ обрав. Він розбереться, він створив свою команду і він відповідальний за наступні чотири, п'ять, шість років...". Різні ж строки. У нас – п'ять років.

Однак занадто гнила у нас політична система, можна дістати повну політичну диктатуру, зосередивши владу в одних руках. Тому я вважаю, що ще не час, треба спершу почиститися, а потім уже переходити до цієї моделі. Я дійсно вважаю, що це демократія, однак на ділі всі ці площини мають свої політичні потреби, бажання  і починають скандалити.

У нас парламентсько-президентська республіка...

– ...так...

– ...але президенту чомусь належать повноваження, яких, за законом, у нього просто немає. Ну, мені так здається... Ми весь час доданки місцями міняємо: президентсько-парламентська, парламентсько-президентська. Але від цього нічого не зміниться, ти ж знаєш.

– Валерій Васильович Лобановський...

– ...приголомшлива людина!..

– ...не просто геніальний тренер, але й геніальний психолог...

– ...абсолютно!..

– ...і я дуже багато речей від нього одержував, які мені стали в нагоді в житті. Кінець 80-х, закінчився матч, як завжди, дуже важливий: "Динамо" (Київ) – "Спартак". "Динамо" перемогло, ми стоїмо внизу, у мавританському дворику, підійшли московські журналісти, запитують: "Ну що, Валерію Васильовичу, у вас за гра? Бий – біжи, атлетизм, довгі передачі, прориви. У "Спартака" – стінка, краса футболу, естетика". На що Валерій Васильович відповів: "Результат на табло" – і показав пальцем.

– Правильно.

– От я про результат на табло запитаю. Михайло Саакашвілі, про чий результат на табло у Грузії ми можемо з легкістю зробити висновки...

– ...звісно, я там був...

– ...і я: і до, і після. Так от, він казав мені, що коли прийшов у Грузії до влади, капітал керівника грузинського "Телекому", зятя Шеварднадзе, становив $250 млн. А коли Саакашвілі йшов...

– Ще більшим став?

– Мільярд, оскільки відбулася капіталізація країни.

– От!

– Для тебе капіталізація нашої країни – це що?

– Насамперед, це люди. Є в мене такий вислів, я його дуже люблю: "Я хочу, щоб українці трішечки запливли жирком". Щоб тема "відкласти на чорний день" відійшла від нас, а ця субкультура бідності, яка утворилася, просто зникла.

Я дуже хочу, щоб ми навчилися в наших людей вкладати. Офігенна ж молодь поїхала з IT-путівками, я це так називаю.

– Мільйонами!..

– ...а це ж наші мізки! Давайте чесно: у нас що зараз, з'являться нафтодолари? Раптом виростуть величезні підприємства, за один день? Ні. Але люди в нас дуже розумні.

– Згоден.

– Усіма можливими способами потрібно зробити так, щоб наші заробітчани повернулися додому. Повернулися і почали працювати на свою країну. Що для цього потрібно? Підтримувати малий бізнес, середній бізнес – і буде те, що я назвав "заплисти жирком". Це і є капіталізація нашої країни. Звісно, хотілося б цю тему проговорити з товаришами з великого бізнесу. Дуже хотілося б.

Угоду з олігархами треба підписати відкрито, публічно, по телеку, перед їхніми ж камерами – і все буде нормально

– До речі, про розмову з товаришами з великого бізнесу. І президентам (як колишнім, так і нинішньому), і олігархам найбільшим я в очі казав про те, що реформи і боротьба з корупцією залежать від політичної волі першої особи.

– 100%!

– На мою думку, людина, яка стала президентом, має на другий день зібрати всіх олігархів...

– На перший!

– ...навіть на перший...

– ...якщо трохи вип'єш – у перший день...

– ...і сказати їм: "Хлопці, у вас уже з горла лізе...

– ...досить...

– ...мій план: залишаємо вам усе, що ви накрали. Ну, може, 5% знімемо – за легалізацію...

– ...усе залишити – теж недобре, навіть у гості приходять – приносять пляшку...

– ...ну, п'ять-сім знімемо, гаразд. І починаємо жити за правилами...

– Так!

– ...і я, і ви. А хто порушить правила – вибачте, я вас попереджав".

– У тюрму!

– І надовго.

– Так!

– І великі зарплати чиновникам, депутатам, міністрам – і погнали! Чи ти готовий до такої розмови з олігархами?

– На 100%! Я думаю, що в них немає іншого виходу.


2018.12.17_rs37
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– І багато з них каже: "Ми готові так жити, просто тим, хто зараз це пропонує, не віримо".

– І я думаю, що готові. І вважаю, що є ще два кроки, на які вони підуть. Їхні капітали в безпеці, нульова декларація – не тільки їм, у нас багато людей, які добре заробляють. $10 тисяч ховав у банку – заплати 300 баксів, і немає проблем. Правила мають бути для всіх однакові. Єдине – я не впевнений, що ці правила застосовні до чиновників.

– Але щоб найкращі йшли в чиновники, треба ж їм платити.

– Ні, я маю на увазі нульову декларацію.

– А! Зрозуміло.

– Це, звісно, можна дати людині, але щойно вона опублікує ці цифри, я думаю, народ його винесе, незважаючи на закон.

І щодо інформаційної політики. Я впевнений, що не можуть великі фінансові структури (не важливо, олігархи там чи не олігархи) впливати на політику країни. Не мають вони права мати своїх депутатів тощо. Про це теж треба домовлятися і зробити те, що я зробив на "Інтері", – відокремити редакційну політику від бізнесу. Грубо кажучи, олігархи не мають права впливати на політику новин. Так, це їхня приватна власність, і ніхто не має права відібрати в них телеканали і газети, але впливати на новини вони не повинні, бо коли воно ось тут лежить, усе одно руки сверблять.

От, мені здається, це три базові речі, про які можна з ними домовитися. Підписати папери, причому відкрито, публічно, по телеку...

– ...перед камерами...

– ...перед їхніми ж камерами – і все буде нормально. Це, до речі, до питання про капіталізацію. Вони ж фінансові гуру, вони мають розуміти, що...

– ...із трьох мільярдів буде 12...

– ...і заводи будуть коштувати дорожче, а зараз нічого не варті. Це ж дуже просто рахується. Їх три–п'ять відсотків, а можна й більше навантажити...

– ...сім–вісім...

– ...так-так, допоможуть країні – нічого страшного.

Не треба нікого ламати, як колись випалили українську мову із цієї території. Ми не повинні випалювати тих, хто розмовляє іншими мовами

– Яка мовна політика має бути в Україні?

– Ми живемо в Україні, і для мене питання мови завжди було питанням часу. Я вважаю, що не треба нікого ламати, як колись випалили українську мову із цієї території. Ми не повинні випалювати тих, хто розмовляє іншими мовами. Ми не маємо права, це просто неправильно.

– Вони ж українці, врешті-решт...

– ...по-друге, у нас у Конституції все написано, ми вже все про мову знаємо. У 10-й статті йдеться: державна мова – українська. Усі знають українську, на сході не знають – вивчать. Там на суржику розмовляють, але не будемо ж ми узаконювати суржик: недобре це. Ну й усе, є українська мова – державна мова. А розмовляйте, як хочете, я так уважаю.

– Чи вірянин ти, і якщо так, якої віри дотримуєшся?

– Це для мене, мабуть, найінтимніше запитання. Я розмовляю з Богом без посередників – це моє особисте, внутрішнє. Я не ходжу до психологів – для мене таке спілкування і є найкращий психолог. Я не готовий цим ні з ким ділитися. Я нікуди не ходжу: ні до церкви, ні до школи, ні до мечеті...

– ...ні в адвентисти сьомого дня...

– ...ні-ні, і не баптист я ніякий. Звісно, я скрізь був, і дружина моя хрестила дитину: це зрозуміло, ми всі тут живемо, ми всі люди. Але мені здається, що кожна людина ходить не так до церкви, як до чогось. Комусь потрібен батюшка, щоб просто поговорити, сповідатися...

– ...а ти сам собі батюшка...

– ...не зовсім. Я зараз такі речі буду говорити – просто таємниці розкрию. Коли моя донька була маленькою, я говорив із Богом, коли вона спала. Вона спала, я сидів поруч і говорив про свої проблеми. Зараз у мене маленький син. От проблема назріває, до речі: син виростає – треба ще когось, бо з Богом не поговориш! (Сміється).


003fr_apr2014
Концерт студії "Квартал 95" навесні 2014 року. Фото: Фелікс Розенштейн / Gordonua.com


– Що ти думаєш про томос? Томос – це не ім'я.

– Не Томас Соєр, я розумію. (Усміхається). А як ставлюся... Усе, що ми одержуємо свого в Україні, – уже добре. Не віддаємо – і чудово. Це ж прибуток?

– Звісно!

– А ми зараз не повинні нічим жертвувати. Дали нам – щиро дякуємо! Питання в тому, як це подають.

– Як ти ставишся до декомунізації, знесення пам'ятників і перейменування вулиць?

– Тільки заміна! Бо я вважаю, що декомунізація – це бартерна ситуація. От я зношу пам'ятник Леніну – і хочу поставити того, ким буде пишатися вся країна. І це – літературні діячі, уже точно не політики! Не треба нагнітати пристрасті в різних регіонах України. Поставте письменника, що вам заважає? Он Булгаков – українець? Українець. Або, якщо хочете зайвий раз утерти сусідові ніс, поставте Гоголя. Вони ж кажуть, що він росіянин, а ми знаємо, що українець.

А взагалі – ну, от ми прибрали всіх Леніних, так? Одного треба було залишити. Викликати найкращих майстрів, благо, їх в Україні достатньо, зробити з цього пам'ятника офігенну скульптуру, навколо – колючий дріт...

– ...клас!..

– ...як нагадування про тиранію: ми повинні ходити повз – і це пам'ятати. Мені кажуть: "Та ми хочемо стерти з пам'яті все-все-все, що в нас було!" Я відповідаю: "Секундочку. Коли ми німцям нагадуємо, що в них був фашизм і Гітлер, вони визнають це: "Так". Вони ж не кажуть: "Ми не знаємо такого, тоді взагалі була інша Німеччина, і взагалі, це все в Австрії починалося...".

– Так, вони визнають.

– Вони ж не відмахуються: мовляв, ми тепер нова, об'єднана Німеччина, і в нас в історії цього не було. Було! Нікуди ви від фашизму не подінетеся, хлопці, це ваш хрест. А Ленін – наш хрест, хоч він і не з України. Він поклав багато людей під землю, закопав. Ми повинні йти по цій землі й розуміти, що так не можна чинити, от і все.

Чи треба нам у ЄС і НАТО? Я ніколи не ходжу в гості, якщо мене не кличуть. Не хочу почуватися неповноцінним, людиною другого сорту

– Чи потрібно Україні вступати до ЄС і НАТО і чи чекають нас там насправді?

– От запитання... Можемо з другої частини почати? Моя думка: я ніколи не ходжу в гості, якщо мене не кличуть. Не хочу почуватися неповноцінним, людиною другого сорту. Звісно, круто туди вступити, і, якби це було можливо, то я б, як розумна людина... Хоча не буду ображати інших, вони ж теж недурні люди.

У мене запитання щодо НАТО. Що це? Війська, які будуть захищати нас від агресорів? Якщо будуть – добре, іди домовся тихо. Кому потрібні плакати? Я не розумію, ви дипломати чи хрін знає хто?

Треба буде – я домовлюся з НАТО. Хоча там такі умови... У нас війна на території – це вже заважає нам вступити до Альянсу.

– Як казав Жванецький, "приємно познайомитися і подружитися з Мохаммедом Алі, але жити під його керівництвом...

– ...не готовий".

– Так!

– Ні, я таке маю на увазі: до будь-якого союзу на умовах, за яких ми не втрачаємо незалежності нашої держави, – чудово! Але хай нам скажуть, де нас чекають. Може, ЄС стукає до нас: "Друзі, будь ласка, чого ви відмовляєтеся?" Ні. Не чути.

– Транші МВФ нам потрібні?

– А які там умови? Там же умови жорсткі. Вони переконують, що без траншів буде в нас дефолт і таке інше. Ну, взагалі, це економічне питання.

– Краще нехай олігархи 7–8% скинуться...

– ...ну, це було б так! А взагалі, Дімо, я так вважаю: дають транш – треба брати. Усе у скарбничку!

– А віддавати як?

– А віддавати – то потім (усміхається)...

– ...і не нам...

– ...ні, я маю на увазі, що можна ж переглянути умови. По-перше, там дуже жорсткі відсотки. Поглянь: ми ж не тому особливі, що нам дають під менші відсотки, ніж іншим, а тому, що нам дають під більші відсотки. А чому не можна порівняти і запитати: "А можна нам такі самі, хлопці? А чому? Хто з вами домовлявся – цей? Щас!". Давайте тоді з ним розмовляти – нехай він компенсує цю суму. Це нормально: не сідай у в′язницю, компенсуй різницю! І поясни, куди пішли бабки.

ВІДЕО
Друга частина відео-інтерв'ю Володимира Зеленського Дмитрові Гордону. Відео: В гостях у Гордона / YouTube

– Ти, напевно, об'їздив півсвіту.

– Ну, багато.

– І бачив, як люди живуть. Скажи, чи є країна, дивлячись на яку, ти сказав би: "Я хочу, щоб у нас було так само"?

– Дуже багато моментів у різних країнах, які я хотів би Україні прищепити. Припустімо, мені дуже подобається рівень життя у Швейцарії. І я схиблений на референдумах, це мій пунктик, бо мені це теж подобається. Може, через те, що я продюсер, я знаю, як достукатися до аудиторії: більше кажи – дізнаєшся про проблему.

– А ще там годинники, сир...

– ...(сміється)...

– ...і бабки в банках!

– У нас, до речі, теж смачний сир. Так, банківська система захищена, звісно, офігенна в них, але референдумна історія взагалі приголомшлива. У цей спосіб щотижня розв′язують питання: від незначних до глобальних. Це так зручно! Кожному надходить конвертик чи електронний лист – із запитанням.

Мало того, яка гнучка законодавча система! Я звернувся з таким-то питанням, його не ухвалили, але це не означає, що за місяць не можна звернутися ще раз. Кажи, пробуй – офігенно! Нам до них далеко, звісно. Вони навіть землю не всім продають – цікавляться: а ти хто такий? Ти що, швейцарець?

– Де бабки взяв?

– І це, повторюся, круто – що залишається все на батьківщині.

Я хочу, щоб в Україні були бабки в безпеці і всі світові компанії сюди вкладали. Це одна з альтернатив будь-якому військовому союзу

Мені подобається система безпеки ізраїльтян. Я б її взяв узагалі без роздумів, бо вважаю, що в цьому вони боги. Ти знаєш, до речі, чому терористи не підривають ізраїльські літаки?

– Ні.

– "Ми їх туди не пускаємо". Офігенна відповідь? Саме так! Ось тобі мій життєвий приклад: стою я в черзі в аеропорту, люди, багато народу. У якийсь момент дівчинка років 20–25 підходить і охоронцю показує: мовляв, цей і ось цей. Усе! Вони не накручені підозрами, вони конкретно шукають терористів! Це – офіцери. І це не означає, що Ізраїль – ментівська країна (вибачте, товариші поліцейські, що я так сказав). Це свідчить про те, що в аеропорту тиша. Тьху-тьху-тьху, звісно, усе буває, але це – питання безпеки. Жодного єврея вони не покинуть ніде.

– І якщо треба буде – помстяться.

– І це теж.

– Українська національна ідея від Володимира Зеленського – яка?

– До речі, от усі говорять щодо НАТО, але ми поки нікуди не вступаємо. У Канаді – повно українців. Ми можемо з канадцями підписати якусь угоду про військову підтримку? От мені цікаво просто.

– І Христя Фріланд на посаді.

– Так! Із поляками тими самими домовитися, адже скільки українців там працює? Хоча більше, звісно, підходить слово наймитує. Ідеш містом – самі наші, я там з усіма фотографуюся...

Хтось там проти нас – ну так є ж різні шляхи. Давайте з п'ятьма, сімома країнами укладемо якісь угоди: солдати, міняємося, приїжджають, допомагають, зброя тощо.

Ось ти кажеш, національна ідея. У принципі, це – офігенна дуже ліберальна вільна країна. Я хочу, щоб тут були бабки в безпеці, щоб усі світові компанії приїжджали сюди і вкладали. Загалом, це одна з альтернатив будь-якого військового союзу. Та загони сюди америкосів, китайців, дай їм ліцензію на видобування газу – подивимося, хто прийде сюди нас підривати!

– Хто швейцарців чіпає?

– Ніхто, бо там усі бабки світу! А в нас – купа землі, купа заводів недобитих, які в жахливому стані, віддаймо людям, нехай працюють! Хто нас захопить, якщо тут будуть представники арабського світу, Китаю, Америки? Нехай!

"Слуга народу" – це моє. Цей фільм не можна було створити просто тому, що я гарний актор і хтось мені це написав

– Нещодавно ми спілкувалися з Ігорем Валерійовичем Коломойським, і я запитав у нього: "А от фільми "Слуга народу" чудові...

– Спасибі!

– ...робили з прицілом на Володину президентську кампанію за вашою ініціативою?" Ігор Валерійович відповів: "Він це робив сам, я навіть близько там не був!" Тому я ставлю Володі запитання: кіно з прицілом на президентську кампанію знімали?

– Ні. Я, звісно, людина не дурна (сміється)...

– ...але не настільки далекоглядна.

– Так. Просто воно ж у кожному організмі, у кожному мозку болить, болить, накручується – й у щось виходить. У мене вилилося в цей проект.

– Але чи усвідомлюєш ти, що мільйони глядачів, які подивляться ці три великі фільми, ототожнюватимуть тебе з Василем Петровичем Голобородьком і голосуватимуть не так за тебе, як за нього?

– Ну, дивись, це і добре, і погано. Я все-таки не вчитель, не бідна людина, я телевізійний топ-менеджер. Тобто я жорсткіша людина, принаймні в роботі. Але й у фільмах показано процес переходу від дуже м'якої людини, зважаючи на обставин, до людини жорсткої. Я цей шлях від м'якості давно у своєму житті пройшов.

А що стосується морально-етичних норм – так, я все це теж відчув. Так, у голові інші слова можуть крутитися, але у принципі – це моє. Цей фільм не можна було створити просто тому, що я гарний актор і хтось мені це написав.

– Зрозуміло.

– Ми все це писали разом, продумували разом, а розмови про те, що мені хтось щось пише, знову ж, залишимо птахам. Не вірите – приходьте на мої авторські засідання, усіх запрошую.

ВІДЕО
Відео: Слуга народа / YouTube

– Третя частина вийде в березні?

– Або в лютому – як вийде з монтажем. Зараз у в'язниці знімали: моторошний холод, перенесли тиждень зйомок, тому не можу назвати точну дату.

– Я бачив трейлер – похорон чиновника високого рангу...

– ...ні, це не Петро Олексійович! (Сміється). Мене вже про це запитували.

– Але мені переслали це на телефон і сказали: "Ось похорони Порошенка".

– Ні-і-і, я не бажаю нікому смерті, Господи! (Сміється). Ці ролики – частково із сюжету, частково сни нашого героя. А ховає він старого політика, образ, у якому все...

– ...який впізнаваний образ, чорт забирай!

– Ха-ха-ха! Це інша річ. Слухай, може, це вони під наші образи підлаштовуються, а не ми під них?

Я абсолютно незалежна людина. Не хочу нікого образити, але не народився ще той, хто керуватиме мною

– Мені доводилося чути, що Володимир Зеленський – не самостійна фігура, а пішак Коломойського.

– І мені теж.

– І куди той свого пішака посуне, там він і стоятиме. Скажи, будь ласка, чи залежний ти від Ігоря Валерійовича та чи означає це, що в разі твоєї перемоги на президентських виборах Україною керуватиме Коломойський?

– Ти в нього не запитував про це?

– Запитував.

– Оце добре. Давай я теж відповім. Дімо, я абсолютно незалежна людина. Не хочу нікого образити, але не народився ще той, хто мною керуватиме. Я керований тільки двома підлітками – це мої діти. Ігор Валерійович – мій бізнес-партнер, і з ним комфортно, до речі, вести бізнес-відносини...

– ...і шо?..

– ...вони завжди нам шото винні, але ми вже звикли жити в цьому світі. (Сміється).

– Борги віддають слабкі, Володю.

– Це він так уважає? Але мені він такого не говорив.

– Ні, він сказав, що це не його фраза.

– Він каже мені не так – він каже: "Щас важко...". Але суть у тому, що телебачення кілька ударів пережило: після 2008 року, після 14-го... Компаніям винні за попередній період, а зараз прихід рекламний інший, я розумію їхні труднощі. Вони купували за однією ціною, платити доводиться іншу, адже долар по вісім був, а тепер – майже 30. Звісно, це капець! Починаємо боротися, знаходимо щось десь посередині. Це маса переговорів і таке інше, але нічого з цим не зробиш.

А що стосується управління... Ну як він може мною керувати? Рабства в нас немає, угоди я кров'ю не підписував.

– Землі не їв?

– Слухай, ну це взагалі! Я зовсім не щодо тих справ. І, до речі, нам винні гроші й інші канали.

– Один твій друг, мій добрий знайомий, сказав мені: "Ти знаєш, Зеленський така людина, що якщо, припустімо, у другий тур вийде він і Юлія Володимирівна, і хтось від неї прийде і скаже: "Володю, ось тобі мільярд – відмовся", він не відмовиться".

– (Здивовано). Не відмовиться?!

– У сенсі, не відмовиться продовжувати боротьбу.

– А-а-а! Ти мене налякав.

– Отже, будеш вірним собі й від мільярда відмовишся?

– Звісно. Від грошей – так.

– Від будь-якої суми?

– 100%! Питання про бабки взагалі не обговорюється, ніколи!

– І будеш боротися до кінця?

– Треба!

Навіть ставши президентом, не відмовлюся вийти на сцену. Якщо є пропозиція – звісно!

– В інтерв'ю "Бульвару Гордона" ти сказав: "У побуті я абсолютно безпорадний, непристосований і неуважний. Це від тата, він 10 років писав наукову роботу, у підсумку забув рукопис у трамваї, і він поїхав у невідомому напрямку. Я забуваю дні народження, втрачаю папки, гроші, мобільні телефони...". Ти якось над цим працюєш узагалі?

– Ні. Моя дружина, моє оточення – усі до цього звикли, усі про це знають. У нас кілька офісів, у мене і там, і вдома щось лежить: годинник, якийсь одяг.

– Якщо станеш президентом, не будеш втрачати таємні документи? Раптом у Путіна папку залишиш якусь...

– (Сміється). Дімо, я дуже зосереджений на роботі. А якщо роботи немає, утворюється вільний тиждень і ми їдемо у відпустку, у кого зберігаються гроші, документи, страховки, квитанції на повернення багажу? Тільки в мене!

Якщо я зосереджений на якійсь справі, я на ній дуже зосереджений. Я цілком контролюю нашу відпустку: встаємо о такій-то, потім екскурсія, потім ще щось. Це піонер-табір. Зараз я роздвоююся, тому що з'явився якийсь політичний бік мого життя, до того ж є "Квартал", серіали. Я дуже багато роблю справ. Мені доводиться починати день уночі через те, що я сам собі цей геморой викопав, але така вже я людина, нікого не звинувачую. Я боюся підвести, не прийти, не дай боже, програти рейтинги.

– Страшне діло!..

– ...так. Я прокидаюся – дивлюся рейтинги, потім новини, потім знову рейтинги... Засинаю з новинами. Щоправда, сумно так засинати.

– Які новини, такий і сон.

– У нас, на жаль, уже кілька років так.

– Якщо тебе оберуть президентом, студія "Квартал 95" припинить своє існування?

– Звісно ж, вона працюватиме.

– Хто її очолить? Кошовий прем'єр-міністром стане – на кого залишати студію?

– (Сміється). Ні, Жека – не прем'єр-міністр. Ну, слухай, актори в нас гарні, Олена і Женя – центральні особи, автори як писали, так і пишуть. Зрозуміло, що другого такого чувака з батогом, як я, немає, але команда ж велика.

Щоб тобі було зрозуміло, шо відбувається, Дімичу: у нас є анімаційний напрям, у якому працює 115 осіб. В окремому офісі, зі своїм керівництвом тощо. Зрозуміло, що я концептуальний керівник, але я тільки концепти заверджую або ми вигадуємо ідею – і все, я більше не втручаюся. Це тільки один відділ, а їх багато. Сам би я ніколи стільки всього не зробив, звісно, уже вибудувано структуру.

У концертному відділі 300 осіб – це тільки ті, хто на зарплаті. А ми залучаємо до двох тисяч людей на проекти, от скільки людей працює в цій компанії. Тому моя присутність там уже ніби й не життєво важлива.

– Добре. Уявімо ситуацію: ти президент, студія "Квартал 95" працює і так само успішна. Тобі кажуть: "Володю, є пропозиція вийти на сцену...

– Із задоволенням!

– ...у новорічних концертах у палаці "Україна". І ти що, серйозно вийдеш на сцену?

– Якщо є пропозиція – звісно!

– Приголомшливо!

– Усе буде нормально.

– Скільки годин на день ти працюєш і скільки спиш?

– Сплю шість годин.

– І тобі вистачає?

– Ні. Фізично втомлююся, мене іноді це доганяє. Закінчується зазвичай застудою якоюсь.

– Імунна система дає збій?

– Схоже.

На концерті в Берліні я сказав, що Крим – наша земля. Хтось із залу вигукнув: "Яка там ваша країна?" – і підняв російський прапор, щось гидке про Україну сказав. Ну, я в зал – і почав йому бити пику

– Така робота – на знос?

– Напевно. Але я не прагну довше прожити – це не моя мета. От яскравіше від усіх – так!

– У дитинстві ти займався легкою атлетикою і навіть мав перший розряд...

– ...другий дорослий розряд. За першим вагу піднімав, але, коли був чемпіонат, підняв за другим. Як кажуть штангісти, схопив нуль.

– Але ти й сьогодні справляєш враження накачаного хлопця.

– Ну, я тренуюся.

– Із тренером?

– Переважно сам.

– Скільки разів на тиждень?

– Щонайменше три.



trenirovki
Фото: zelenskiy_official / Instagram


– Мені розповідали, що не так давно ти був на гастролях у Німеччині, хтось вигукнув із залу щось образливе – і ти побіг до нього битися. Що це за історія?

– Я б ніколи не розпускав рук. Це взагалі не шлях – для будь-якої людини. Але є якісь моменти, коли витирають ноги, і не тільки об тебе. Ти – представник своєї країни і колективу.

Німеччина – це країна, де все пронизано російськими телеканалами. В Америці не так, хоча в Лос-Анджелесі та Маямі це теж є. В Ізраїлі менше. Словом, найглибша історія – у Німеччині. Ми це чудово знаємо, бо різні люди неодноразово намагалися зірвати наші концерти за кордоном. Навіть в Ізраїлі!

У Канаді цього немає, у Польщі теж, а тут проросійські сайти з усіх рук по нас фігачили. І от у Німеччині був гострий момент – у Берліні. У нас два аншлаги в залі на 2900 глядачів. Зазвичай тисячники, а тут досить великий, і повно народу.

Був якийсь наш жарт – здається, пісня "Родина". Перед нею я сказав якісь слова про те, що це наша земля. Уже не пам'ятаю, що саме говорив, оскільки на ходу формулюю. Ми говорили про Крим, про все, і я сказав, що фінальну пісню ми заспіваєм про те, що нас турбує. І хтось із залу вигукнув: "Яка там ваша країна?" І підняв, здається, навіть російський прапор.

Зрозуміло, що це була провокація, і я спершу відреагував по-людськи: мовляв, що ви робите, ви ж прийшли на концерт, придбали квитки. Ви ж знали, хто ми, що в цьому концерті хвалебної оди Кремлю не буде. Так, у нас багато жартів на тему політики. Вони гострі й на тему України. Але товариш не заспокоївся, продовжував, щось гидке про Україну сказав.

– І?

– Ну, я в зал – і став йому бити пику.

– Вдалося?

– Так! Люди його винесли. Хоча там були росіяни, казахи, білоруси... Але і провокаторів було багато! Я, до речі, бити не одразу почав, я сказав: "Вийдіть, будь ласка". Він: "Я придбав квиток!". – "Я вам гарантую: адміністратор поверне вам гроші". – "Я не сам". – "Добре. Поверне всьому вашому ряду". – "Та що ти мені розповідаєш?" Тоді я сказав: "Отже, я підійду і виведу тебе". І пішов у зал. У підсумку самі глядачі тих хлопців просто взяли й винесли. Ну, треба відстоювати свої права, захищати, як можемо.

– Кілька років тому тебе визнали найкрасивішим чоловіком України.

– Це велика помилка! (Сміється). У моєму житті було кілька помилок, і це одна з них.

– Яке це було – прокинутися і дізнатися, що ти найкрасивіший?

– Ну, я точно того дня не виспався, тому прокинувся як завжди. Це дружина знає: я ходжу по колу. Перші півгодини не можу зрозуміти, де я, за розповідями дружини, не можу навіть зрозуміти, де душ, а потім приходжу до тями. Найкрасивішим чоловіком я став, бо я дуже популярний, зокрема серед жінок, і жінки за мене проголосували. Приємно було.

Найважливіші рішення ухвалюю із дружиною

– Дружину Олену ти називаєш найближчим другом.

– Так і є.

– Вона сильно на тебе впливає?

– Вона вважає, що ні, але насправді – так. Я дуже їй довіряю.

– Ти не ухвалюєш жодного рішення, не порадившись із дружиною?

– Я ухвалюю багато рішень, не порадившись.

– А найважливіші?

– Із нею.

– Якщо станеш президентом, ти так само будеш із нею радитися?

– Однозначно.



wife_01
Із дружиною Оленою. Фото: zelenskiy_official / Instagram


– Вона ім'я на Раїсу Максимівну не поміняє?

– (Сміється). Ні, ти що? Вона дуже боїться цього мого походу і його результату, чесно кажучи.

– Ви стільки років разом – кохання вдалося зберегти?

– Так!

– Відчуття того, що ви одне ціле, досі є?

– Людина найбільше любить себе, тому таке порівняння: для мене без неї – як без рук залишитися. Коли дружини поруч немає, почуваюся інвалідом. Це не означає, що ти в чомусь неповноцінний: я вже боюся, як би мене в чомусь не звинуватили, як це часто буває, за необережно сказане слово.

Я просто хочу сказати, що люблю її так само, як себе самого. А коли твоя кохана жінка дарує тобі дітей, ти розумієш, що, блін, ти любиш дітей навіть більше, ніж себе, це катастрофа! От у моїй свідомості сталися такі зміни. Сім'я – це унікальна історія. Я ні на що не готовий, щоб їх втратити.

– Скажи, а чому Олена рідко з'являється на публіці і забороняє, як кажуть, тобі публікувати її знімки?

– Вона не хоче. І не забороняє – просто про це просить. Як і я їй нічого не можу заборонити, тому що в будь-яких стосунках головне – рівноправність. Якщо ми одне одному щось заборонимо, це буде означати, що ми не вільні люди. Ми разом, але ми вільні – це теж важливо. Дружина не хоче нікого пускати до нас у сім'ю, і я не хочу. Єдине, де я один засновник, без своїх партнерів, – це моя сім'я. І я хочу це зберегти.

Якщо не буде поцілунку, не треба знімати романтичну комедію, вона вийде дуже поганою. Я наперед кажу про це чоловікам актрис і дружинам акторів

– Коли ти брав участь у "Танцях із зірками" з Оленою Шоптенко, дружина не ревнувала?

– Ревнувала.

– Так?

– А спробувала б вона не ревнувати! Що б це означало? Що кохання минуло?

– І сцени влаштовувала?

– Ми були набагато молодшими. (Посміхається). Були скандали. Невеликі.

– Але ти її заспокоював?

– Ну так.

– Запевняв, що це неправда?

– Та все це нісенітниця!

– У 2012-му році на зйомках фільму "8 перших побачень" тобі приписували роман з Оксаною Акіньшиною.

– О-о-о, зрозуміло.

– Було?

– Ти знаєш, з Оксаною у нас чудові стосунки, а з її чоловіком...

– ...старим Акіньшиним...

– ...із яким вона розлучилася вже, здається, були взагалі офігенні! Він грузин, гарний хлопець. Вона завжди з ним приходила, я навіть подумав: "Який же це роман, що вона весь час зі своїм ходить?" І потім, Оксана тоді щойно народила. Я уявляю, яка я в такому разі тварина: при чоловікові, із жінкою, що годує... Це взагалі!

– Продовжимо грузинську тему. На зйомках картини "8 найкращих побачень" ти цілувався з Вірою Брежнєвою.

– Так.

– Із боку Кості Меладзе питань щодо цього не було?

– Ні. Я його не запитував. Чи ти маєш на увазі, чи не питав він: "Ну як, тобі сподобалося?". (Сміється).

– Саме так.

– Ні, із Костянтином Меладзе в мене теж нормальні стосунки. Ну, це кіно, послухай! Романтична комедія. А в романтичних комедіях ми аси...

– ...хто ким тільки не захоплювався, так?

– Ні-ні-ні, я хочу сказати, що там не можна не цілуватися. Якщо не буде поцілунку, не треба знімати романтичну комедію, вона вийде дуже поганою. Я наперед кажу про це чоловікам, які відпускають зніматися в таких фільмах своїх дружин, і дружинам, які відпускають на зйомки чоловіків.

Турбувало мене те, що з'являлися в дочки ці нотки: "Хочу поїхати в іншу країну". – "А що, там краще, ніж тут?". – "Тату, там спокійно..."

– Твоїй дочці Олександрі 14 із половиною років, синові Кирилу шість.

– Буде шість – у січні.

– Чим вони захоплюються і які в них здібності?

– Ну, ми в них шукаємо, насамперед, здібності нормальних, вихованих людей. І боремося за них, тому що оточення є оточення. Зараз пішли школи повного дня, де вони проводять більше часу, плюс до всього, школи, де діти навчаються непрості, а непрості – це...

– ...ще гірші, ніж прості...

– ...тому що якась замашка приклеїться – і ти вже сідаєш і починаєш Саші пояснювати. Але вона, слава Богу, адекватна дівчинка. Із найстрашнішого – те, що вона знає наш обліковий запис і завантажує якісь додатки без дозволу. А так усе гаразд, хочеться, щоб виросла порядною людиною. Турбувало мене те, що з'являлися в дочки ці нотки: "Хочу поїхати в іншу країну". Я запитував: "А чому?" – "Тому що всі хочуть". – "А що, там краще, ніж тут?" – "Тату, там спокійно".

Знаєш, як різонуло ось це неспокійне слово "спокійно"?

– Угу...

– Ось це те, із чим ми як батьки поки не можемо впоратися. І якщо в нашій країні буде неспокійно, я й не буду із цим справлятися.

Я – так, залишуся. Я люблю цю країну, і вона любить, але їхнє покоління по-іншому до цього ставиться. Зараз у нас є шанс щось поміняти, щоб наші діти не хотіли кудись їхати. І потім, я особисто пахати до 100 років не хочу. Я б хотів, щоб у старості наші діти нас поважали і ми спокійно відпочивали. Де ця риболовля, де полювання? Я нікуди не ходжу й ніколи не був – ганьба!

– Я чув, що ти був присутнім на других пологах дружини.

– На перших. Ой, ні, на перші я просто приїхав смішно – це окрема історія.

– Тобто і під час зачаття був присутнім, і під час пологів.

– Слава Богу! (Сміється). Брав участь у процесі. Мене обдурив цей лікар на прізвище Маслов – я йому зараз зроблю рекламу...

– ...це другі пологи вже?

– Так. Так от, лікар мене обдурив. Запропонував: "Володимире, будете присутні?" Я відповів: "Не буду! Мені в житті й так вистачає подробиць". А він: "Ну ви ж знаєте, це унікальний досвід". Я стояв на своєму: "Не хо-чу!"

Тоді лікар сказав: "Добре. Он передбанник такий – посидьте там. Щоб, щойно народилася дитина, одразу ж ви зайшли". Я погодився: "Звісно!". Наділи на мене бахіли, усю цю нісенітницю. Він виходить: "Володю, ходімо". Я: "Так-так-так!". І заводять мене, а там пологи! Отже, я став співучасником, про що не шкодую.

– Ти зомлів чи це казки?

– Казки! Хоча в якийсь момент лікар, помітивши колір мого обличчя, сказав: "Краще сядь!". (Регоче). Кажуть, у всіх різна реакція, але я настільки вдячний цьому лікарю за те, що так сталося! Я просто переосмислив образ жінки, серйозно.

– Виявилося, вона теж людина.

– Виявилося, вона більше людина, ніж чоловік. І з усім чоловічим егоїзмом і любов′ю дійсно до дітей ти розумієш, наскільки дитина ближча до матері. І ти з цим нічого не зробиш, бо вона дає їй життя. А цей момент (клацає пальцями), якщо ти його не бачиш... Це як люди описують війну: якщо ти не знаєш, що це таке, можеш бути талановитим письменником, але, на жаль, не зовсім об'єктивним. Я жінок ще більше заповажав.

– Дивлюся твої виступи із залу чи по телевізору і думаю: як можна запам'ятати стільки абсолютно різного тексту? Є методики із запам'ятовування?

– Так. По-перше, я багато із цього написав. Коли я пишу, я запам'ятовую. По-друге, не дарма мене батько в математику збирався відправляти – у мене добре розвинена логіка. Я тексти розумію. По-третє, виявилося, що в мене невеликий талант формулювати – чітко і влучно. Я й пишу, формулюючи.

У нас купа талановитих авторів, які придумують гумор, але розписують його на аркушах. А я формулюю лаконічно й абсолютно легко. І моя логіка так вибудовує слова, що вони стають смішними. Я логічно розумію, про що номер, тому мені легко запам'ятати. Я знаю, чому людина це каже після того і як це відбувається.

Мені буває дуже боляче – наприклад, коли ми поранених відвідуємо. Я майже завжди погоджуюся, але це жах, дуже важко

– Бувають ситуації абсолютно жахливі, як, пам'ятаю, на моїх очах було з Машею Распутіною.

– Гидка історія, я б сказав.

– У неї, мабуть, було щось не гаразд із головою...

– ...на той момент...

– ...і ти так знайшовся блискуче! Тобто схильність до експромтів теж є?

– До імпровізації – звісно.

– За твоїми плечима вже багато кіноролей. Яка найулюбленіша?

– Напевно, у "Слузі народу".

– Ці серії, пригоди Василя Петровича Голобородька, будуть продовжуватися?

– Ну, не знаю.

– Це може бути серіал?

– Ось ця третя частина і є мікросеріал, це не один фільм. Просто сама ідея фільму дуже містка, її не вийшло розписати на 24 епізоди. Не хотілося розмазувати, це ж не мелодрама. Вона дуже концентрована, ця частина. Три повні серії – це десь шість маленьких, ось такий зараз обсяг.

– Клас!

– І, звісно, ідеї для продовження, правду кажучи, є.

– Чи дивишся ти себе по телевізору і які емоції в цей час відчуваєш?

– Бридкі!

– Відразу?

– Мені неприємно, я не те зробив, не так кажу, цей голос захриплий – це ж страшно, неможливо! "Чому ти так заспівав? Ти ж можеш співати! У жодну ноту не потрапив". У мене маса претензій до себе, тому я рідко себе по телевізору дивлюся.

– Ти сміхотлива людина взагалі?

– Так! Я взагалі реготун.

– Балакун і реготун.

– Ні, я не так багато говорю в житті, але дуже добре жартую. У застіллях я...

– ...гарний...

– ...душа компанії. Усі люблять, коли я кажу тости. Але я дуже, звісно, гарний, коли інші відпочивають – дивляться кіно. Я такий реготун! Мені, щоб ти розумів, дружина закриває рот поп-корном: "Мені соромно, вгамуйся!". Коли дивимося якісь американські комедії і мені смішно, я просто катаюся підлогою!

– А заплакати ти в змозі?

– Так. Але не спеціально. Спеціально мені важко.

– Зрозуміло. Від чого?

– Багато зворушливого. Мені буває дуже боляче – наприклад, коли ми поранених відвідуємо. Я майже завжди погоджуюся, але це жах, дуже важко... Буває, що кажу: "Можна, я в це відділення піду – тут дуже тяжкі?" А потім мені важко зібратися, на концертах я забуваю якісь слова, хоча зазвичай я ролей не забуваю. Але в той період у моїй голові відбувається кілька розумових процесів: за що, чому він без ноги? Це якийсь жах!

Страшно, коли не стає близьких людей: у моєму житті це було кілька разів. Я плакав і не міг себе заспокоїти. Це те, на що ти не можеш вплинути. І всі ці розмови про те, що "він прожив гарне життя", – це не до мене. Шкода, що щось відібрали близьке.

– Кіно здатне викликати сльози?

– Так.

– Можеш згадати фільми, під час перегляду яких плакав?

– Іноді я плакав від сміху – були моменти. Про кіно можу говорити дуже довго, бо я такий фанат! Є фільми, які викликали в мене різні емоції. Сльози – це, напевно, "Одного разу в Америці". Ми від цього далекі, утім, це геніальне кіно.

– Звісно.

– Зрозуміло, "Хрещений батько" – теж улюблений фільм. Я плакав на "Людині дощу" з Гоффманом, від геніальної роботи Ніколсона у "Політ над гніздом зозулі". Для мене це гуру, монстри! Я хотів би створити схоже кіно, але для нього треба багато різних нюансів.

Я дуже багато читаю сценаріїв, став на книгах засинати. Тобто на читання книг у мене є час хіба що в туалеті й у відпустці

– Які кінофільми ти сьогодні дивишся, які книжки читаєш?

– Ну, фільми, у принципі, я дуже люблю переглядати.

– Наприклад?

– Ось ці, які назвав: адже це невипадково. Їх я переглядаю. Дуже люблю історичні фільми – щоб розслабитися, наприклад, найкраще "Гладіатор".

– А радянські комедії – Гайдая, Рязанова?

– Обожнюю! Мені, звісно, дуже подобаються горіновські, захаровські...

– ...глибоко, так...

– ...це мої улюблені: "Той самий Мюнхгаузен".

– ..."Будинок, який побудував Свіфт"...

– ..."Убити дракона", "Формула кохання" – чудові фільми! Багато сказав Шварц у своїх п'єсах – я їх читав. І, зісно, Горін зробив із них чудові кіносценарії, а Захаров довів до неможливого – на такі картини перетворив. Це був унікальний тандем – Горін і Захаров. І шкода, що він пропав через смерть першого. Така сама історія в Рязанова – унікальні фільми. Але "Вокзал для двох"! (Клацає пальцями). У мене багато улюблених картин – радянські комедії обожнюю!

– Книги?

– Із книгами сумніша ситуація. Я був фанатом американської літератури, мені подобався О'Генрі, я обожнюю цей гумор, справжній. Мені подобаються Джером К. Джером, Едгар По...

– ....новели...

– ...мені дуже подобався весь Конан-Дойль. Мені дружина радить: "Нікому не кажи", але мені до душі романтизм Джека Лондона, люблю з дітьми його почитати. Щоправда, дітям, здається, не дуже цікаво, я сам для себе перечитую – героїчні речі.

Звісно, дуже сподобався Ден Браун, перша книга. Далі вже трішки не те. А у школі я перечитав усього Чехова, Булгакова любив – приголомшлива література! Гоголя читав – він мені важко давався, але я змушував себе, тому що це улюблений письменник моєї дружини. Гоголь і Лев Миколайович Толстой.

Буває, дивимося "Кримінальне чтиво" (це один із моїх улюблених тарантіновських фільмів) і я захоплююся: "Подивися, який монтаж!" А вона мені: "Вово, перечитай Толстого, "Війну і мир". Усі твої повороти сюжету, усе це – звідти..."

– Яка розумна, одначе!

– Так! А зараз у мене пристрасть до детективів – мені дуже подобається Акунін. От є книги, від яких просто дістаєш задоволення.

– Він зараз це подивиться – і йому приємно буде.

– Так? Я з ним не знайомий, але дуже поважаю. Усе перечитав, потім придбав аудіокниги собі в машину – є якийсь артист із грузинським прізвищем, який геніально це озвучив, тож, якщо побачите на диску грузинське прізвище – купуйте. І потім я знову став ці книги читати: вони класні, приголомшливі!

Але коли в мене з'явилися в роботі сценарії (я дуже багато читаю сценаріїв), я став на книгах засинати. Тобто на читання книг у мене є час хіба що в туалеті (сміється) й у відпустці – туди кілька книжечок везу.

– "Ви нашу газету читаєте?" – "Так. Скільки відірву, стільки й прочитаю".

– (Сміється). Схоже на те.

Є геніальність від розуму, а є від природи, тваринна. От у нашого Лисого – від природи!

– Завдяки професії та популярності тобі, напевно, вдалося познайомитися з найрозумнішими, найпросвітленішими людьми. Які зустрічі стали для тебе знаковими?

– Я не впевнений, що широка публіка знає цих людей.

– Утім.

– Складне запитання. Кожен по-своєму унікальний. Наприклад, Олексій Кирющенко – режисер "Слуги народу".

– "Чонкіна" він знімав?

– Так. Родом із Дніпра, закінчив "Щуку". Його великий дебют – "Моя прекрасна няня". Приголомшлива, найглибша, найталановитіша і наймудріша... дитина. Незалежно від віку. (Сміється). Але от із такою найрозумнішою головою!

Якщо далі говорити про "Слугу народу", то не можна не згадати такого чудового артиста, як Стас Боклан. От уже хто дійсно народний – іноді розумієш, за що дають. За те, що людина глибока, мудра й око чесне...

– ...так, очі гарні...

– Хто займається кіно: режисери, оператори – вони розуміють, наскільки це важливо, і цінують. Це рідкість, це йде від батьків. Ти так нічого не зіграєш: у погляді все видно.

Видатні люди, звісно ж, "Квартал" – для мене. Я просто дуже люблю розумних і простих у дошку людей. Хоча кажуть, що дурний гірший від злодія, але це не наша історія, я про простоту в стосунках.

– Тут краще за крадіжку.

– Набагато! (Посміхається). Тут її немає зовсім.

– У жанрі гумору і сатири є люди, перед якими ти схиляєшся?

– Не можу сказати, що схиляюся перед ними як перед людьми, оскільки я їх особисто не знав.

– Ні-ні, як перед професіоналами.

– Тоді це Чарлі Чаплін – тому що унікальний. Не в усіх вистачить сил додивитися його кіно, бо воно може видатися нудним сучасному глядачеві, інший темп, усе інше.

– Динаміка не та...

– ...але! Немає такого. І якісь геги, які зараз в американському кіно використовують, придумані Чарлі, тому що він через себе це пропустив. Унікальний Юрій Нікулін. Я вважаю його абсолютно геніальним! Є геніальність від розуму (грають чудово), а є від природи, тваринна. От у нашого Лисого – від природи!



koshevoy_01
Із другом і колегою Євгеном Кошовим на прізвисько Лисий. Фото: Фелікс Розенштейн / Gordonua.com


– Віцин, Крамаров – та сама історія...

– ...ось це група моїх улюблених артистів: Віцин, Крамаров і Луї де Фюнес. Можна додати ще Аткінсона, який містер Бін. Я вважаю, що це все...

– ...послідовники Євгена Кошового...

– ...(посміхається) так, добре зберігся Євген, насправді він старий. Є, звісно, мої улюблені актори, які геніальні як у гуморі, так і в драмі, бо гарний актор грає ситуацію. Поганий актор грає когось. А талановиті люди грають, повторюся, обставини.

От ми сидимо з Дмитром Гордоном, у нас інтерв'ю – це наші обставини, і ми в них існуємо. Відповідаємо їм, адже так? А якщо людина обмежена, не розуміє, що відбувається, отже, грає вона не талановито. Геніальні актори для мене – це типу Де Ніро, Смоктуновського, Ступки... Богдан Сильвестрович – це...

– ...вище від Смоктуновського, мені здається...

– ...великий артист!

– Та й людина, скажімо прямо. Було про що поговорити.

– Ми з ним перетиналися – офігенний! Крутий! От ми і знайшли відповідь на запитання про великих людей.

– Так. Ти знаєш, я спостерігаю за тобою зараз і дещо помітив. Є приголомшливий актор Геннадій Вікторович Хазанов. Можна по-різному до нього ставитися за його політичну позицію і висловлювання: ну, що поробиш, зіпсував собі некролог. Але річ не в цьому, актор він дуже сильний. І мені здається, у вас щось спільне є – у міміці, манері відповідати на запитання...

– ...можливо...

– ...свідомо чи підсвідомо ти брав у нього щось?

– Ні. Хоча це один з улюблених артистів моїх батьків, коли виходила ця програма з Івановим, "Вокруг смеха". Там був приголомшливий "Папуга", потім номер актора Лебедєва, коли він п'яницю грав...

– ..."Шукшинські розповіді", так!..

– ...от до списку, де Де Ніро, Ступка, варто Лебедєва додати...

– ...ну, він великий був – "БДТ"!

– І він був не комік – дуже сильний актор, який грав ситуацію. Але він грав її так точно, було так смішно...

– А Жванецький великий?

– Звісно. Однозначно. Ось він, до речі, ближче до Чапліна, бо самодостатній, не схожий... Явище.

Щойно Дмитро Гордон анексував мої чотири сантиметри! Зріст у мене 170

– Чи можеш ти добряче випити, яка в тебе норма і чи доводилося тобі дуже сильно, просто в драбадан, напиватися?

– Ну, так, щоб я нічого не пам'ятав, не було. Сильно було – замолоду. За студенства. Але це нормально.

– Кривий Ріг.

– Ну, там усі труїлися: брали горілку...

– ...палену...

– ...найдешевшу, смердючу, брали ситро, змішували, це називалося "викрутка". Випивали. Ну, нормальний був напій – за тими часами: "КВК", студентство.

– Але норма в тебе яка? Ось ти випиваєш – і це твоє? Щоб зле не було.

– Я п'ю вино. Так мало сплю, що не можу дозволити собі міцні напої – віскі або горілку. Але, у принципі, пляшку горілки випити можу.

– Страшна ти людина!

– Так? Будь ласка! Прошу любити й жалувати. (Посміхається).

– Більшості людей невисокого зросту властивий певний комплекс.

– Так.

– Як казав мій покійний друг, співак Юрій Богатіков, "ми, маленькі, у корінь пішли", але...

– ...ми це винесемо за дужки...

– ...і зауважимо, що він теж страждав. Скажи чесно, ти зі зростом 166 сантиметрів комплексуєш?

– По-перше...

– ...мій зріст не 166 сантиметрів?

– Так! Немає у мене жодних комплексів, але попрошу мої чотири сантиметри не забирати! Щойно Дмитро Гордон анексував мої чотири сантиметри! (Регоче). Зріст у мене 170.

– Добре, хоч зріст...

– ...поки тільки зріст, не вага. (Сміється). Але, за нинішніми мірками, усе одно маленький: зараз усі такі здоровані величезні!

Людина, яка представлятиме інтереси нашої країни, має дивитися своєму візаві в очі, чи то височенний прем'єр-міністр Канади, чи то Трамп, чи то Путін

– Тобі хотілося стати високим?

– Дуже хотілося! У мене був такий жарт: "Коли я був маленьким... А я завжди був маленьким". Але, знаєш, коли шкільна лінійка, а ти стоїш останнім – це, звісно, неприємно. Десь у 10-му класі змінилася ситуація, і я вже посередині стояв, але, звісно, мріяв бути високим, щоб усі дівчата у класі любили.

– Але тебе любили не за зріст.

– Так, мене просто любили. Напевно, тому що я завжди був відкритим. Ніколи не закривався. Мені були неприємні багато речей, я йшов, коли не хотів на ці теми говорити, але намагався бути відкритим.

– Сьогодні часто доводиться чути: "А кого б Путін хотів бачити у кріслі президента України?".

– А чого він має хотіти когось бачити?

– Ну, він же зацікавлений у тому, щоб до влади прийшла людина, із якою йому буде комфортно. І в мене нещодавно виникла думка, що він, напевно, хотів би бачити президентом України тебе.

– Мене?

– Тому що ти не набагато вищий.

– (Сміється). Зрозуміло!


2018.12.17_rs2_01
Дмитро Гордон і Володимир Зеленський. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Як ти думаєш, якщо ви з Путіним поруч встанете, він буде намагатися мати вигляд вищого за тебе?

– Я вважаю, що людина, яка буде представляти інтереси нашої країни, має дивитися своєму візаві в очі, чи то височенний прем'єр-міністр Канади, чи то Трамп, чи то Путін. І вже точно не можна, щоб на нас дивилися зверху вниз. Може, країна в нас не найбільша...

– ...але горда...

– ...але наша.

– У січні нинішнього року ти відсвяткував 40-річчя. Сумно не стало?

– Не знаю. Я відсвяткував, подивився на свою дружину... Вона мені: "Нічого не кажи, бо відчуваю, що щось ляпнеш". А в нас різниця 11 днів, і вона додала відразу: "Мені ще 39!" (Посміхається). Сумно, Дімо? Можливо. Якийсь надлом відбувається. Кажуть: ось, після 35-ти – криза середнього віку.

– Але кризи немає?

– Я не знаю. Не розумію...

– ...стільки роботи, що ніколи розуміти?

– Дійсно, нема коли впадати в депресії. Але іноді ошелешують якісь дурні думки. Буває, що тобі здається: треба зробити ось це, це, це... А потім раптом апатія. Є трошки. Але треба брати себе в руки і працювати.

– Ти щаслива людина, Вово?

– Дуже. Я живу так, як я хочу, і роблю те, що хочу. У мене є сім'я, достатньо коштів для життя, є гроші про всяк випадок, раптом щось: усі ми люди, та й сім'я велика. У принципі, усе в мене є. Дуже хочеться, щоб ще й навколо так було класно. А то так, ніби в тебе гарний будиночок, газончик із травичкою зеленою – і раптом бац, і там калюжа. Ну, не треба так. Можеш травички ще посадити – бери й роби. Треба, щоб і навколо було добре.

Не можна бути щасливим серед людей, яким дуже погано. Не вийде. Не будеш.

– Я хочу подякувати тобі за чудову розмову.

– Тобі спасибі!

– І поставити останнє запитання.

– Давай!

– Ти знаєш, якщо так станеться, що 31 березня ти вийдеш у другий тур, а потім виграєш... найстрашніше, що гризе кожного українця, і в мене це є, – це розчарування. От усі сволоти, усі набридли. Скажи, будь ласка, за тебе червоніти не доведеться?

– 100% ні! За мене червоніти можу тільки я. Ніколи не допущу, щоб хтось розчарувався в мені. Мені буде страшно і соромно, і взагалі, це перекреслить моє бажання жити далі і щось робити. Ну, мені так здається. Я такий хлопець.

– На цьому завершимо.

– Спасибі велике! (Тисне руку).

ВІДЕО
Третя частина відео-інтерв'ю Володимира Зеленського Дмитру Гордону. Відео: В гостях у Гордона / YouTube

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Шановні читачі! На нашому сайті заборонена нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства. Коментарі, що порушують ці правила, ми будемо видаляти, а їхнім авторам закривати доступ до обговорення. Редакція не вступає у листування з коментаторами щодо блокування, без серйозних причин доступ до коментування модератори не закривають.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook


 
 

Публікації

 
усі публікації