-1 Київ
Спецпроект
Діти в концтаборах були однією з найбільш уразливих груп ув'язнених. Недостатньо сильні для важкої фізичної роботи, не мали навичок, які дали б можливість здобути вигідне місце в табірній ієрархії, набагато піддатливіші до стресів, ніж дорослі, а отже, і під більшим ризиком. У немовлят узагалі не було шансів на виживання – їх відправляли в газові камери разом із матерями. Серед ув'язнених гуляли моторошні навіть за табірними мірками розповіді, що немовлят живцем спалювали в печах.
Не мали шансів пережити ув'язнення єврейські та ромські діти. Деколи власні батьки відмовлялися від них, вдаючи, що не знайомі. Так вони сподівалися зберегти життя дитині. Але навіть цей спосіб не рятував: трагедія полягала в тому, що в концтаборі без допомоги дорослого діти в принципі не могли вижити.
Хворим або скаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій
Під час ліквідації концтабору Аушвіц 7 тис. дітей різних національностей залишили в бараку разом із найслабшими ув'язненими. Там їх і знайшли радянські солдати. Дорослі в’язні та конвоїри пішли ще 18–20 січня 1945 року, а радянські танки протаранили ворота концтабору за сім днів – 27 січня. Багато хто не дожив до волі кількох днів, а то й годин.
Ідентифікаційне фото підлітка з України Івана Хрешка. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау
Серед тих, хто пережив жахи ув’язнення, була Лариса Конашевич. Її привезли в Аушвіц у 1943 році з Горлівки. Дівчинку разом із тіткою схопили на вулиці під час облави на потенційних остарбайтерів. Незрозуміло, чому потяг із жертвами полювання на людей потрапив не до Німеччини, а в Аушвіц. Під час так званої селекції тітку і племінницю розділили – молоду жінку призначили в табірний бордель. Коли її вели, дитина з такою силою вчепилася в єдину рідну людину, що її ледве відірвали. Дівчинці вивихнули суглоби плеча. Від болю вона знепритомніла.
Хворим або покаліченим дітям в Аушвіці був шлях тільки в крематорій. Ларису кинули на купу мертвих тіл. Окрема група ув'язнених, так звана рольвагенкомандо, пізніше забирала тіла і відвозила до воріт забороненої зони, де зондеркомандо займалася виключно знищенням ув'язнених. Дорогою до "брами смерті" дівчинка прокинулася. Ув’язнені радянські військовополонені вирішили врятувати її та сховали серед купи одягу, а пізніше потайки перенесли до чоловічого барака, де жили самі.
Три товариші – Роман, Григорій і Яків – спільними зусиллями ховали й годували дитину. Серед ув'язнених знайшовся лікар – німець за походженням, який вправив бранці з України суглоби. Щоб вижити, Ларисі довелося навчитися довго лежати нерухомо і не кричати, хай що б відбувалося.
"Страшно було лежати серед хворих і тих, хто вмирав... Багато разів відчувала холодне тіло і трупний запах. Щури, жирні й нахабні, господарювали на балках, виїдали в померлих губи, носи, щоки. Мене навчили не кричати. Досі боюся померлих, а від вигляду щурів впадаю в стан шоку".
Зі спогадів Лариси Конашевич
Ларисі пощастило. Вона пережила ув’язнення і після війни випадково знайшла свою матір. Батько дівчинки загинув на фронті. Роман Продіус, який урятував їй життя, одружився з її матір’ю.
Ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження
Більша частина дітей стала жертвою медичних експериментів. Особливий інтерес нацисти виявляли до близнюків, на яких нібито вивчали тему спадковості та спадкових захворювань. Німецький дослідник Ернст Клеє після війни зібрав свідчення дітей, які пережили експерименти. Більшість із цих оповідань справляє враження добре продуманих знущань.
"Резервуаром" для наукових дослідів у Аушвіці був барак №16, розташований поруч із так званим ревіром – табірною лікарнею. Там зібрали сотні дітей різного віку і походження. Вони слугували донорами крові для поранених солдатів вермахту. Зрозуміло, ніхто не стежив за нормами відбирання крові, тому багато дітей загинуло від знекровлення і виснаження.
Єдиним просвітом у цьому нескінченному жаху були нічні візити ув'язнених жінок. Вони крадькома пробиралися в барак, ділилися з дітьми збереженими шматками їжі, розповідали казки, наспівували колискові різними мовами.
Серед ув'язнених дітей барака №16 опинилась дворічна Ганна. Її ледь живу знайшли радянські солдати, які звільнили Аушвіц. Того дня дівчинка вперше побачила цукор на долоні одного із солдатів і потім довго думала, що цукор таким і має бути – темним і гірким від махорки. Потім було лікування в Києві та пошук батьків. Зрештою сироті знайшли сім’ю. Киянка Онисія Коваль стала для Ганнусі не тільки донором, але й мамою. Дівчинці ще довго ввижалося холодне мертве обличчя медсестри, яка в Аушвіці відбирала кров у дітей.
Ганна Коваль у лікарні показує свій табірний номер. Фото з особистого архіву Ганни Коваль
Особливо багато в Аушвіці було підлітків-остарбайтерів. Забрані з Центральної чи Східної України разом із дорослими родичами, вони намагалися втекти дорогою або тікали вже з місця роботи. Часто бувало, що єдиним стимулом для втечі ставала туга за матір’ю та родичами. Зазвичай їх виловлювали і висилали в найближчий концтабір. Добре, якщо це був місцевий трудовий табір, але більша частина потрапляла в Аушвіц. А там їх намагалися якнайшвидше позбутися, адже вони не давали жодної користі, були зайвими.
"Доглядач вийшов надвір і покликав дітей... "Роздягайтеся, хлопці, догола, – наказав доглядач, – а я зараз вернуся!" Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серце. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця сіпнулося, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця в кут кімнати і відпустив. М'яко стукнуло об землю тіло... "Наступний!" – сухо сказав лікар.
– Тадзю! – гукнув його Булат. – Не знаєш, чи ще вийдуть ті малі пацани? – Доглядач пильно глянув... і повільно сказав: "Вийдуть, але... димарем. Недавно дістали голку". "Голкою" на табірному жаргоні називали смертельну ін'єкцію фенолу в серцевий м'яз".
Із книги Данила Чайковського "Хочу жити!"
Імена загиблих в Аушвіці підлітків: Павло Хоменко, Микола Дунда, Наталія Діденко, Микола Гаматиця, Іван Грешко, Петро Ковальчук, Ганна Пономаренко, Василь Троцюк... Усім було від 12 до 15 років. Це лише мізерна частина тих, чиї життя концтабір обірвав на самому початку.
Ідентифікаційне фото загиблого в Аушвіці Миколи Дунди. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау
Ті, хто уникнув "голки", могли вижити тільки за допомогою дорослих ув'язнених.
"Найпоширенішим варіантом такої опіки була неофіційна "посада" так званого піпля при якомусь із табірних "промінентів", тобто представників ієрархії – блокових, штубових, писарів та іншої подібної публіки. Завданням такого "піпля" було стелити блоковому ліжко, почистити йому обуву (взуття), зварити щось їсти тощо. Розповідали, що блокові і капи часто використовували дітей для заспокоєння своїх статевих збочень". Фактично такі підлітки поступово перетворювалися на кримінальних злочинців, просто успадковуючи повадки своїх покровителів".
Із книги Петра Мірчука "У німецьких жорнах смерті"
Політв'язні (бійці підпілля різних країн, військовополонені, ув’язнені за різні "провини" перед "тисячолітнім рейхом") намагалися займатися підлітками, підгодовували їх, підтримували їхній дух, намагалися врятувати від деморалізувального впливу концтабору.
Надаючи підтримку дітям із Наддніпрянщини та Східної України, ув’язнені в Аушвіці члени ОУН(б) мали подвійну мету – з одного боку, урятувати кого можна (те, що рятували передусім "своїх" за походженням, було звичайним явищем у концтаборі), а з іншого боку, прищепити систему поглядів і цінностей, по суті, виховати собі символічну заміну. Незважаючи на всю ірраціональність такого підходу, це мало сенс із погляду тактики виживання – давало і дорослим націоналістам, і підліткам сенс існування, вартий того, щоб пережити ув'язнення в концтаборі.
Ув'язнені діти в Аушвіці. Фото з фондів Державного музею Аушвіц-Біркенау
