$39.39 €41.96
menu closed
menu open
weather +13 Київ
Піт і мозолі: остарбайтери в концтаборах Третього рейху

Спецпроект

12:09, 1 жовтня 2019

Піт і мозолі: остарбайтери в концтаборах Третього рейху

Видання "ГОРДОН", Центр досліджень визвольного руху та Український інститут національної пам'яті продовжують серію спецпроєктів, присвячених українцям, які пройшли через нацистські концентраційні табори. В основі публікацій – матеріали виставки "Тріумф людини", яка у травні – серпні 2018 року працювала біля Головного поштамту в Києві. Науковці Центру дослідження визвольного руху у співпраці з партнерами зібрали унікальні матеріали про людей, які пройшли важкі випробування, але не втратили людської гідності. У попередніх публікаціях було подано історію створення концентраційних таборів, відомості про табірний побут і порядки, розповідь про жінок-невільниць, про священиків, які опинилися за колючим дротом, про переслідування євреїв, а також про те, які випробування випали на долю українських націоналістів, військовополонених та неповнолітніх дітей. У цій частині циклу – оповідь про долі людей, яких вивезли з України на примусові роботи в Німеччину, а потім доправили в концтабори.

Масове вивезення примусових робітників (остарбайтерів) із СРСР розпочалося в січні 1942 року. Спочатку це було справою добровільною. Проте німецькій економіці бракувало робочих рук, і вже з весни окупанти ввели обов'язкову трудову повинність для жителів підкорених земель. Потік ущерть набитих дармовою робочою силою ешелонів потягнувся до Німеччини.

До 80% остарбайтерів – переважно молодь чи й узагалі неповнолітні – були родом з України. Усього за роки війни в Німеччину вивезли від 1,7 до 2,4 млн жителів республіки.

Остарбайтери виявилися найприниженішою спільнотою серед усіх примусово вивезених. Їм давали найважчу і найбруднішу роботу. Вони були змушені жити чи у фермерів у селі, чи у трудових таборах при заводі в максимальній ізоляції від німецького суспільства та своїх земляків. "Східні робітники" отримували мінімальний раціон харчування, а оплата була символічною. Для ідентифікації люди були змушені носити нашивку OST на своєму одязі.

ФотоУкраїнці на примусових сільськогосподарських роботах у Німеччині. 1943–1944 роки. Фото: ww2.memory.gov.ua

Нацистські закони передбачали суворе покарання для остарбайтерів. Навіть за незначний проступок працівника могли оштрафувати, побити або посадити у виправно-трудовий табір. Серйозніші злочини" (втеча, крадіжка, саботаж) карали ув'язненням у концентраційному таборі.

Депортовані часто не бажали працювати на ворога, не витримували жахливих умов проживання або принижень із боку "господарів". Вони чинили опір або ж утікали. Такі відчайдушні спроби припиняли, а українці-заробітчани опинялися в концентраційних таборах Третього рейху.


Олександр Бичок


16-річного студента ремісничого училища, киянина Олександра Бичка окупанти затримали на вулиці у травні 1942 року й депортували для примусової праці у Німеччину.

Фото:Олександр Бичок. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні

Деякий час хлопець працював на млині у фермера в Саксонії. Потім разом з іншими остарбайтерами втік. Його затримали співробітники гестапо й доправили в концтабір Бухенвальд.

Бичок працював у столярній майстерні заводу ДАЛ, команді "СС-господарство" і на заводі "Густлов-верке". Весь час перебування в ув'язненні він активно брав участь у табірному підпіллі, а потім і в повстанні 11 квітня 1945 року, коли ув'язнені взяли територію табору під свій контроль.

Після приходу американських військ Бичок самостійно вирушив у Київ. Він дістався додому лише до липня 1945 року. Потім поїхав відновлювати шахти Донбасу. На початку 1950-х років повернувся до рідного Києва, де живе досі.

УдостоверениеПосвідчення колишнього в'язня Бухенвальда, видане Олександрові Бичку. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні

Володимир Галяпа

Володимир Галяпа – вихованець дитячого будинку. Неповнолітнім добровільно пішов на фронт. Служив санітаром 667-го стрілецького полку 218-ї стрілецької дивізії 18-ї армії на Південному фронті. У Запоріжжі в жовтні 1941-го потрапив у полон, але втік у Київ. У травні 1942 року його зловили нацисти під час облави на Єврейському базарі. Тоді всіх затриманих доправили на примусові роботи.

фотоВолодимир Галяпа. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні

18-річний Галяпа три тижні пропрацював у робочому таборі при заводі "Едмунд і Ко" у Лейпцигу й утік. Але вже наступного дня його заарештували й етапували в концтабір Бухенвальд.

Там Галяпа працював бляхарем у слюсарній майстерні заводу військового спорядження ДАЛ. Потім його перевели у транспортний блок.

Галяпа був активним діячем опору. Після повстання в'язнів і звільнення 11 квітня 1945 року він кілька місяців працював у радянському госпіталі на території Бухенвальда й тільки наприкінці 1945 року повернувся в Київ.

Із 1995 року й до самої смерті у 2007 році Володимир Галяпа очолював апеляційну комісію Українського національного фонду "Взаєморозуміння і примирення" при Кабінеті Міністрів України.

ФотоПосвідчення колишнього в'язня Бухенвальда. Українця Володимира Галяпу записали "росіянином", тому що він був громадянином СРСР. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні

Ігор Малицький


Війна застала Ігоря Малицького в Харкові, де він жив разом із матір'ю. Батька, командира Червоної армії, репресували ще в 1938 році – НКВС обвинуватив його в роботі на польську розвідку.

Мати Ігоря переховувала від окупантів знайомих євреїв. У січні 1942 року нелегальний притулок викрили окупанти й сім'я вирішила втікати, не чекаючи облави. 16-річний Ігор із матір'ю йшли 21 день пішки в село Велика Андрусівка Кіровоградської області. Звідти 3 червня 1942 року хлопця вивезли на примусові роботи.

На території Австрії він утік із поїзда, але в окупованій Чехії його з товаришем заарештували й доправили в концтабір Терезієнштадт.

"...Есесівець розлютився, схопив літнього чоловіка – єврея – і поволік до нужника. Зав'язавши мотузку на шиї нещасного, він скинув його в яму. І то опускав, то піднімав, насолоджуючись жахливою смертю. Мені здавалося, що немає нічого страшнішого, це пекло. І я помилявся".

Зі спогадів Ігоря Малицького

19 травня 1944 року Малицького етапували в концтабір Аушвіц. Він працював у командо (так називали групу в'язнів, відряджених на певну роботу) на вугільному складі – розвантажував вагони. За два тижні у карантинному блоці з 400 людей, які прибули разом із ним, залишилося тільки 200.

"На тих харчах, що давали в таборах, з тією роботою, яку вимагали, вижити було неможливо. Уранці – подоба кави з жолудів. І на роботу! В обід – баланда. Шкарлупка за шкарлупкою ганяються. В одному блоці цю баланду взимку виливали на сніг і змушували чекати, коли вона замерзне, щоб потім шматками брати. І ввечері – 200 грамів хліба, якщо це можна було назвати хлібом, і 5 грамів маргарину, або 5 грамів кінської ковбаси, або пів чайної ложки мармеладу. Можна вижити? Ні".

Зі спогадів Ігоря Малицького

6 липня того самого року Малицького перевели в концтабір Маутгаузен. Військовий лікар другого рангу Олександр Іосілевич, теж харків'янин, урятував хлопця від непосильної праці в каменоломні й улаштував його на роботу в санітарну частину ("ревір").

УчетнаяОблікова картка Ігоря Малицького – в'язня концтабору Маутгаузен. Фото: 20-й блок. Полювання на зайців / Facebook

У грудні 1944 року Малицького перевели у філію Маутгаузена – Лінц III. Там він працював на металургійному заводі "Герман Герінг", а згодом – у команді для пошуку і знешкодження авіабомб, що не розірвалися.

У цей час Малицький був зв'язковим у підпільній організації ув'язнених. 5 травня 1945 року ув'язнених Лінца III есесівці погнали в бік штолень у горах. На марші ув'язнені напали на охоронців і забрали зброю. Уже вільні, вони не втекли, а повернулися в табір, вигнали охорону й визволили інших бранців.

Після приходу армії США група Малицького рушила на схід, де 6 травня зустрілася з радянськими розвідниками. До 1950 року Ігор Малицький служив у Радянській армії на території Австрії та Німеччини. Потім здобув спеціальність інженера, захистив дисертацію і навчав студентів. За роки наукової роботи написав понад 100 наукових праць, 80 навчальних посібників, здобув 15 авторських свідоцтв і патентів у галузі машинобудування.

94-річний професор Малицький і сьогодні займається активною громадською діяльністю, постійно зустрічається з молоддю, бере участь у пам'ятних заходах. У 2017 році йому надали звання почесного громадянина Харкова.

МалицкийІгор Малицький у Державному музеї Аушвіц-Біркенау у 2015 році. Фото: uipa.edu.ua


Іван Маймур


До війни Іван Маймур разом зі своєю матір'ю жив у селі Благовіщенка Криничанського району Дніпропетровської області. Його батька розстріляв НКВС.

ИванІван Маймур. Фото з приватного архіву Євгена Завгороднього

У травні 1942 року хлопця забрали на примусові роботи в Німеччину. За місяць він утік із військового заводу у Штутгарті й пішки подався додому.

Проте повернутися в Україну Маймуру тоді не вдалося. Його схопили на кордоні з Польщею і за деякий час переправили в концтабір. Так 6 серпня 1942 року він опинився в Дахау.

"Стіна позаду, стіни з двох боків, попереду залізні двері – дуже тісне приміщення. У ньому можна було лише стояти, а тобі на голову капала крапля води. Від цього можна було збожеволіти".

Зі спогадів Івана Маймура про перебування в табірному карцері

Маймура звільнила американська армія. Після трьох років перебування в концтаборі 20-річний хлопець важив усього 45 кг. Але й після звільнення його життя не стала простішим – Іван ще рік провів у радянському фільтраційному таборі на Соловках.

Тільки в 1946 році він вирушив відновлювати металургійний завод у Дніпродзержинську (нині Кам'янське). На цьому заводі він пропрацював до виходу на пенсію. Через підірване в концтаборі і на шкідливому виробництві здоров'я Маймур часто хворів. Помер у 1987 році.

РабочаяРобоча команда концтабору Ноєнгамме. Джерело: waralbum.ru

Автори проєкту:

Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху

Володимир Бирчак, керівник наукових програм Центру досліджень визвольного руху

Олеся Ісаюк, Phd, наукова співробітниця Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького"

Команда:

Зоя Бойченко, Володимир В'ятрович, Петро Клим, Андрій Когут, Леонід Криницький, Ганна Олійник, Олена Шарговська, Вікторія Яременко, Назар Ясиневич, Ярина Ясиневич.

Консультанти:

Марія Вуйцицька, Світлана Гуркіна, Юрій Данилець, Євген Завгородній, Віталій Нахманович, Тетяна Пастушенко, Михайло Тяглий.

Організатори:

Український інститут національної пам'яті

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Галузевий державний архів Служби безпеки України

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького".

Поділитися