+2 Київ
Чи критичне водопостачання із Дніпра для Криму?
Дуже популярне питання. Але, на мою думку, воно не має чіткої відповіді без розуміння цілей і завдань тих, хто ставить таке питання. Отже, трохи фактів і цифр.
У підручниках 1930-х років більша частина півострова значилася як "напівпустеля". 63% території Криму – це степи, такі особливості ландшафту диктують певну стратегію використання земель. Зокрема, у поєднанні з низьким рівнем опадів упровадження аграрного способу життя вимагає організацію зрошування.
Саме тому до 1963 року (будівництва Північно-Кримського каналу) землеробства у Криму практично не існувало. А до 1930-х років під час посухи люди вмирали цілими селами.
Будували Північно-Кримський канал мешканці Київщини, Херсонщини, Рівненщини, Донбасу, Запоріжжя. Таку інформацію я бачив в архівних документах, коли очолював республіканський комітет з питань водного господарства АР Крим.
Будівництво каналу кардинально змінило ситуацію. До прикладу, у 1986 році зрошувалося понад 80 тис. га сільгоспземель. Уже в 1990 році зрошувалося на півострові 400 тис. га. У тому числі 30 тис. га – рисові чеки (поля), а саме рис став великим споживачем води у Криму.
Розглянемо ситуацію на момент анексії Криму – що відбувалося із системою водопостачання, які були плани.
2013 року споживання води у Криму перевищувало 1 млрд м³. Близько 85% цієї води Крим отримував Північно-Кримським каналом. Інші 15% – із місцевих водойм і артезіанських свердловин.
Основні споживачі води: агросектор – 72%, комунальні потреби населення (1,5 млн кримчан) – 20%, промисловість – 8%.
"Питна вода", або, коректніше кажучи, комунальні потреби, півострова можливо забезпечити місцевою водою. Для цього необхідно вкладатися в будівництво магістральних водопроводів (для перекидання води в маловодні регіони) і відремонтувати комунальні мережі міст (адже там відбуваються втрати комунальної води від 40% до 70%).
Окупанти не дуже вкладаються в розвиток відповідних комунальних мереж, тому проблема з водопостачанням актуальна всі вісім років окупації.
Разом із тим без дніпровської води неможливо вирішити проблему агрокомплексу. Більшість півострова – це аграрні райони. Більшість працездатного населення було зайнято саме в сільському господарстві. Основний дохід Крим отримував саме від аграрного сектору, промисловості і транзиту. Але не від туризму (як це прийнято вважати).
Таким чином, якщо ми говоримо про розвиток Криму як аграрного, промислового регіону, з великою кількістю робочих місць і відтворювальною структурою економіки, тобто Криму, яким його бачить Україна і кримчани, то його існування без відновлення системного водопостачання із Дніпра є неможливим.
Після руйнування головної споруди Північно-Кримського каналу, яке остаточно відбулося з підривом окупантами Ново-Каховської ГЕС, питання відновлення може стояти лише в контексті побудови нового комплексу споруд.
Якщо ж ми говоримо про плани ворога, то підрив ГЕС є ще одним свідченням того, що Росію цікавить Крим виключно як військова база. Їх не турбує занепад агрокомплексу, промисловості, економічної спроможності кримських портів. Навіть курортний потенціал Криму є для них виключно додатковим соціальним чинником для мотивації переїзду у Крим генералітету й офіцерського складу.
Отже, внутрішніх запасів води, зокрема власних природних водосховищ і артезіанських свердловин, цілком вистачає окупанту для того, щоб відловлені під час мобілізації представники колонізованих народів Росії не померли від спраги під час охорони окупованого Криму від цивілізованого світу. І це їхня основна мета перебування на півострові.
Зважаючи на це, нам необхідно вже зараз готуватися до системної роботи з відновлення й розвитку української перлини.
У 2010 році я розробив державну програму "Вода Криму", яку у 2012 році було ухвалено Кабміном України. Розрахована вона була на 2013–2020 роки і передбачала майже $1 млрд фінансування, із яких половина з державного бюджету України (решта приватні й місцеві гроші). Така програма дала б змогу раціонально використовувати агропотенціал Криму і змінити економіку півострова з дотаційної на прогресивну та прибуткову. На жаль, програма лише почала реалізовуватися – і до нас прийшов ворог...
Аналогічна програма має стати частиною стратегії розвитку Криму після деокупації. Адже кримчани – і ті, хто змушений був покинути окуповану територію, і ті, що залишилися і змушені були виживати в мілітаризованому Криму, – мають чітко бачити, яким буде український Крим і як вони можуть внести свій вклад у його майбутнє.
Джерело: Александр Лиев / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
