-1 Київ
РПЦ буде чинити опір томосу навіть після його видання.
Московська патріархія буде чинити опір українській церковній незалежності навіть після видання томосу про автокефалію. Для РПЦ відхід України – це великий символічний удар. Адже, по суті, буде поставлено хрест на всій ідеї 1000-літнього "російського православ'я". Насправді виявиться, що РПЦ веде своє існування з 1589 року, коли після шантажу і в'язниці вселенський патріарх Єремія заснував у Москві патріаршество. Окрім того, важлива деталь – заснував, як ідеться в соборній грамоті, на прохання царя Бориса Годунова. Про це сором'язливо замовчують речники РПЦ і УПЦ МП, коли говорять, що, мовляв, політики не мають права ініціювати тему автокефалії.
Так от за Україну Московський патріархат буде боротися до кінця, і навіть після кінця... Кінця єдності Російської православної церкви. Свіжий приклад – за кілька днів після невдалих переговорів із вселенським патріархом глава РПЦ Кирило виступив із проповіддю. Він сказав, що неможливо розірвати духовну єдність Російської церкви, відокремити Україну та іншу маячню божевільного. Ну, і, звичайно, він підводить під це історичне обґрунтування. Воно настільки неадекватне історичним реаліям, наскільки зазіхання російської історіографії на Київську Русь. Патріарх без тіні сумніву стверджує про те, що в XV столітті від автокефальної Російської церкви відірвали "західноруські" єпархії.
Почнемо з того, що саме словосполучення "західноруські" не дуже коректне. Є територія Русі, Рутенії, а є територія, яку згодом об'єднало Московське князівство. По-друге, у середині XV століття саме Московські митрополити й іже з ними пішли в розкол, самовільно відокремившись від матері-церкви Константинопольського патріархату. А єпархії на території Русі (України, Білорусі, Литви та західної частини РФ) залишилися вірні своїй церкві-матері. У словах патріарха все перевернуто з ніг на голову. Зрада – вірність, а вірність – зрада. Усе за Орвеллом.
Ще одним із рупорів антиавтокефальної тематики є УПЦ МП. У митрополії дуже показово відреагували на провал візиту Кирила на Фанар. "Усе добре", "це ще нічого не значить", "нічого не ухвалили" тощо. В УПЦ МП займаються самозаспокоєнням. Спочатку говорили, що влада не має права ініціювати це питання. Коли було уточнено, що це умови Фанару, почали говорити, що українське питання в юрисдикції не Константинополя, а Москви. Коли з'ясувалося, що все-таки Константинополя, почали кричати, що тільки УПЦ може звертатися, бо всі інші розкольники. Коли Вселенський сказав, що вони прийняли заяву від української церковної влади, тоді почали лякати, що має бути консенсус усіх помісних церков. Тепер, після того як Константинополь затвердив за собою право надавати автокефалію самостійно, без погодження з іншими церквами, противники томосу кажуть, що він нічого не вирішить, а головне – це примирення.
Це дуже добре засвідчує, що в керівництві УПЦ МП не хочуть ні примирення, ні діалогу, ні незалежності. Бо якби хотіли – ішли б на компроміс і спілкування. А так – відсутність реальних аргументів "проти", а замість цього тотальна демагогія. Для верхівки митрополії вигідний статус-кво. Вони – монополісти "канонічності", храмів у них більше, нехай і з підступними табличками "Українська православна церква" і, не дай боже, ніякий не Московський патріархат (хоча в абсолютно протилежному вони переконували всіх навколо ще 2013 року). Та й грошей на українофобську та антиавтокефальну істерію для балакучих голів з УПЦ МП не шкодують.
Тут, звичайно, є ще й суто психологічний аспект. Протягом тривалого часу позиціонування себе "найпоїздатішими" у них сталася професійна деформація, унаслідок якої багато хто вже не може адекватно сприймати реальність. Це, до речі, було видно й у патріарха Кирила після переговорів на Фанарі. "Світ змінився", – тричі сказав він. Насправді людина змінюється разом із світом, але якщо постійно носити рожеві окуляри канонічності, то дійсно можна й не помітити, як людство перейшло з XIX у XXI століття.
Ще один фактор, яким намагаються маніпулювати противники автокефалії, – це нинішній статус УПЦ МП. Вони кажуть, нібито патріарх Алексій II 1990 року дав Україні томос про самостійність. І далі проводять лінію, що, мовляв, у нас усе є, але ми не змогли цим скористатися. Це справжня маніпуляція. Патріарх Алексій II дійсно видав документ, але це був не томос, а благословенна грамота. Так, у ній прописано самостійність, але в суто внутрішніх справах. А як актор на всеправославному рівні УПЦ – ніщо, тільки рядова єпархія Московського патріархату. Навіть більше, після архієрейського собору РПЦ у грудні 2017 року всі самостійні права УПЦ було нівельовано, тож апеляції до документа патріарха Алексія II абсурдні, оскільки з того моменту права УПЦ було зменшено.
Ну і, нарешті, наостанок. РПЦ і її сателіти будуть боротися з автокефалією ще довго, поки в них у свідомості не клацне. І після видання томосу це не припиниться. Нас ще чекають історичні "обґрунтування" необхідності духовної єдності України та Росії, проплачена псевдоправозахисна діяльність, крики про релігійні гоніння в Україні тощо. На жаль, це не припиниться відразу, але головне – ми на правильному шляху. Ну і не хвилюйтеся, усе буде томос.
Джерело: Dmytro Horyevoy / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
