+19 Київ
Коли Революція гідності перемогла і Янукович звалив до Росії, тоді я вперше дала розгорнуте інтерв'ю про роботу нашої ініціативи "Євромайдан SOS". Ми об'єднали кілька тисяч людей і працювали 24 години на добу, щоб надавати правову та іншу допомогу переслідуваним учасникам протесту по всій країні. Тоді через наші руки проходили сотні й сотні побитих, заарештованих, підданих катуванням, обвинувачених у сфабрикованих кримінальних справах.
Одне питання поставило мене у ступор. "Як ви бачили перемогу?" – запитала журналістка. Звичайно, мені хотілося дати якусь лаконічну й красиву відповідь, але її не було.
"Розумієте, – почала я, – ми спали по три-чотири години на добу. Кожен день ми гасили сотні пожеж. Ми не знали, як це все закінчиться. Ми просто чесно робили свою роботу".
Пізніше я знайшла ту ж саму думку в мемуарах українських дисидентів. Вони розуміли, що борються проти всієї тоталітарної машини. Совєти можуть їх із легкістю розчавити, навіть їхні імена можуть не зберегтися. Але вони мали гідність, і це змушувало їх боротися за свободу. Хоча з усього арсеналу засобів у них були тільки власне слово та власна позиція.
І от ми, багато років по тому, точно знаємо, що Україна відновила свою незалежність, і завдяки тому, що у свій час вони за це чесно боролися. І що власне слово та власна позиція – це не так і мало, зрештою.
Це я до того, що зараз досить складний період, але треба чесно робити свою роботу. Кожному й кожній на своєму місці. Бо історія переконливо свідчить, що всі наші зусилля мають сенс.
Якщо й існують істини, що претендують на універсальність, то серед них буде ось ця, яку сформулював Віктор Франкл після того, як вижив у нацистських концтаборах: "Першими ламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Після них – ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувався на своїх діях, без очікувань про те, що може чи не може статися".
Джерело: Oleksandra Matviichuk / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
