+14 Київ
Уночі 25 вересня тривога ревла немилосердно довго… А вранці першою думкою було: куди?
І я побачила пости одеських друзів і це фото морвокзалу з готелем… Колись бувала там, коли він був найпафоснішим у місті, на початку 2000-х, на якомусь міжнародному заході. Здивувалася, коли на вході зустріла їх Кіркорова, який винаймав у тому готелі цілий поверх для себе і чєляді.
Нині соплємєннікі-варвари Кіркорова вбили цей готель разом із багатьма іншими інфраструктурними обʼєктами Одеського порту. Бо якщо не можуть убити всю Україну, то неодмінно мають знищити її економіку, де вивіз зерна і загалом порт – украй важливі.
Але далі я побачила пост дівчинки, яка втратила коханого на війні, так і не вийшовши заміж… Хоч весільні листівки вже були підписані ними обома… Такі красиві слова, такі красиві молоді люди. І стільки справжнього горя...
Подумала: ми точно відбудуємо всю портову інфраструктуру. Значно краще, ніж було.
Але ми ніколи вже не повернемо тих красивих, сильних і мужніх людей, яких ми втратили через росіян. І це найстрашніші втрати, бо безповоротні.
Напевно, ми не можемо зупинити цю війну. Але мусимо зробити все можливе, аби втрачати на ній якнайменше людей…
Якнайбільше дронів, ППО і мін. Ми маємо зробити це максимально технологічною війною. Аби вижило більше нас – українців. І аби ми могли ефективніше вбивати їх – тих, хто творить це багаторічне пекло на нашій землі.
Джерело: Вікторія Сюмар / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
