+4 Київ
Порохобот Володимир Путін.
Володимир Путін вирішив бути завжди. Після того, як Держдума "обнулила" йому президентські строки – він дістав право ще на дві каденції. Відтепер його горизонт – це 2036 рік.
Він переживе ще трьох президентів США. На 12 років пересидить Зеленського. Ті, хто народився в рік його першої інавгурації, встигнуть відсвяткувати 35-річчя. Ті, кому було 16 у момент його обрання, до кінця правління розміняють шостий десяток.
Українська оптика не пристосована до таких горизонтів. Із 2000 року в нашій країні змінилося п'ять президентів. Ми пишаємося своєю змінюваністю влади і звикли до змін. Але якщо в нашій країні і є якийсь острівець стабільності – то це наші загрози.
Ще шість років тому ми могли думати, що їх перелік вичерпується внутрішніми проблемами. Архаїчною системою управління та олігархічною економікою. Корупцією і правовим нігілізмом. Відсутністю системи правосуддя та правоохоронної системи.
Але у 2014 році до цього списку додалася загроза зовнішня. Володимир Путін розпочав цю війну – і тепер він планує пробути на чолі Росії ще 16 років. А це означає лише те, що підходи Кремля до Києва залишаться незмінними. І контури цих підходів російський президент не втомлюється окреслювати у своїх останніх інтерв'ю.
Вони досить прості. Українці жили на кордонах Російської імперії, а українців вигадали австрійські спецслужби. УПЦ МП – незалежна українська церква, а Крим, Причорномор'я і Донбас не мають стосунку до України. Українська мова – результат "спольщення" російської, а за "охолодженням відносин" між Москвою і Києвом стоїть Захід.
Та людина, яка розпочала війну проти України, анексувала один її регіон і окупувала інший – чомусь не цурається розмов про ідентичність. Її позиція проста і стабільна. Українців не існує, бо вони росіяни. Уся їхня відмінність від росіян – це мова й віра. І ще армія, яка дає можливість тримати контур безпеки. Якщо прибрати "штучні відмінності", то всім стане зрозуміло, що ми – "один народ". Але поки російський президент вважає "армію, мову, віру" перешкодою на шляху об'єднання – в Україні готові ці позиції оголосити другорядними і списати в утиль.
У нашій країні багато хто звик сприймати томос як передвиборчий прийом Порошенка. Мову – як план консерваторів. Армію – як потрібне, але не першорядне питання. Але російський президент з усіх цих речей чомусь сміятися не готовий. Навіть більше – саме їх він вважає завадоюі перешкодою.
Можливо, річ лише в тому, що Володимир Путін дозволяє собі говорити те, що думає?
Зрештою, главу Кремля нічого не стримує. Опозиції в Росії немає, парламенту теж, а тому російський президент може дозволити собі грати в довгу. Його думки залишаться тими самими, його опис реальності – незмінним. Українці можуть стомитися від однієї реальності й почати на виборах шукати іншу, але людина, яка шість років тому вирішила влаштувати вторгнення, змінюватися не має наміру.
До того ж Україна сама полегшує завдання. Кожне передання влади в нашій країні стає "кризовим". Кожні президентські вибори відбуваються під гаслами перебудови країни. Кожен новий претендент обіцяє зібрати державне "лего". Такий собі необільшовизм, який пропонує руйнувати зачатки відбудованого лише тому, що виборцю хочеться скласти з літер ОПЖА слово "вічність".
Ми звикли ототожнювати ідеї та спікерів. Сперечаємося не про сказане, а про спікера. Авторство стало первиннішим за смисли, і ми радісно спрощуємо навколишнє життя вірою або зневірою. Як у Стругацьких – якщо вже віримо, то до зімлілості і найвідданішого щенячого виску. Якщо ні, то із задоволенням харкаємо жовчю на всі ідеали – брехливі і справжні. Але в тому і штука, що деякі стіни виявляються опорними. І якщо нам не до душі архітектор – це зовсім не дає нам права їх зносити.
І якщо вас із Володимиром Путіним дратують в Україні одні й ті самі речі, то проблема явно не у Володимира Путіна.
Джерело: "Крим.Реалії"
Опубліковано з особистого дозволу автора
