+1 Київ
26 квітня 1986 року моя сім'я запам'ятала назавжди. Мій тато, Володимир Олександрович Курносов, усе своє життя працював у глибокій "оборонці" з формою секретності №1. Якщо хтось пам'ятає, то у СРСР було таке міністерство середнього машинобудування. Там розробляли атомний проект і працювали вчені, які ставали відомими лише після смерті. Ось у цьому міністерстві й працював мій тато.
У неділю йому зателефонували зранку. Він нам сказав, що сталася аварія і він терміново вилітає до Києва. У тодішніх радянських новинах про аварію почали говорити тільки в понеділок, 28 квітня, водночас про страшний масштаб катастрофи, звичайно, не повідомляли.
Володимир Курносов. Фото з особистого архіву Ольги Курносової
Тато часто їздив у відрядження по всьому Союзу, але про те, що цього разу йому загрожує смертельна небезпека, ми з мамою не здогадувалися. Масштаб катастрофи став зрозумілим, коли з'явилися перші фотографії зруйнованого четвертого блоку. Ну й чутки, звичайно...
Тато проектував Ленінградську атомну станцію, але у Чорнобильській були інші проектувальники та свої конструктивні особливості, хоча тип реакторів був той самий, що і на ЛАЕС – реактор великої потужності канальний. А на ЧАЕС він був приблизно за рік до аварії, на жаль, на його доповідну записку ніхто не звернув уваги... Тепер належало ліквідувати наслідки аварії.
Тато очолював групу проектувальників саркофага. Власне, те, що це буде саме саркофаг, ще треба було придумати. А доти треба було зрозуміти, що там усередині зруйнованого четвертого блоку. Щоб це побачити, тата в спеціальному батискафі на тросі вертоліт проносив над реактором.
У нього були секунди на те, щоб щось побачити через броньоване скло, тому що за такого рівня радіації смертельну дозу можна було дістати протягом хвилини. Під час проектування і будівництва застосовували багато піонерських рішень. Тато був на об'єкті практично весь час будівництва. Це один із головних об'єктів його життя. І він коштував йому життя.
Володимир Курносов. Фото з особистого архіву Ольги Курносової
Після повернення почали проявлятися наслідки. Спочатку плями на шкірі, потім почалися проблеми з печінкою, із серцем... Тато не оформив інвалідності й працював майже до останнього дня. Він мріяв проектувати постійне укриття, але не дожив.
У сьогоднішній Росії не люблять згадувати про катастрофи і загиблих, це не відповідає пропагандистській картині світу Кремля. Тому в Росії не згадують ні про жертв Чорнобильської катастрофи, ні про ліквідаторів, які рятували людські життя.
Я дуже вдячна Україні й українцям за те, що вони зберігають цю пам'ять!
Джерело: "ГОРДОН"
