+7 Київ
Частина третя: Перечитуючи Пушкіна.
"Там чудеса, там леший бродит" та інші потішні історії сьогоднішнього навколокремлівського лукомор'я
А ось перед нами поважний і статечний голова комітету Держдуми в закордонних справах Олексій Пушков – після Путіна та Лаврова третя людина в державі з тих, які зовнішньою політикою заправляють. Й ось які його філософсько-політичні одкровення і, так би мовити, високі державні думки: "Нам зовсім не треба ганятися за правами людини... Це не наші традиційні російські цінності", – переконано каже пан Пушков...
Напевно, у цю хвилину десь неподалік якийсь із нових або нещодавно відновлених пам'ятників Сталіну дуже навіть схвально кивнув своєю гранітною головою... Але, може, Пушков і справді має рацію, коли вже традиції у вітчизні так хріново склалися? Логіка в діях потрібна, а не якісь химерні права людини! Ось і розмірковує пан Пушков приблизно за такою логікою: чи варто, припустімо, якому-небудь африканському племені, яке нехтує сучасною цивілізованістю, опікуватися тим, щоб умиватися та чистити зуби вранці, якщо це не їхні традиційні племінні цінності? Чи варто цьому племені прагнути жити в дружбі із сусідами, якщо такі етичні цінності у нього зроду не водилися?
До речі, щодо дружби із сусідами згадується ще один "перл" пана Пушкова, що відверто вказує на глибоку шизофренічну роздвоєність у свідомості московського політикуму. Ось вони щодня твердять, ніби Україна "продалася США" – і все, гаплик, тепер вона повністю залежна, ні кроку вліво, ні кроку вправо – розстріл! Але раптом виникає тема "виборів на Донбасі", які Кремль неодмінно бажає нав'язати Україні. Нав'язати саме зараз, поки на Донбасі стоять російські танки з "Буками" та "Градами". Нав'язати саме в таких умовах, щоб офіційно узаконити на керівних посадах усіх тих бандюків, за якими вже давно тюрма плаче. Ідеєю "федералізації України" це в них називається...
І тут, немов Петруша з табакерки, знову вискакує великий міжнародник пан Пушков. Й у відповідь на судження про те, що США й інші країни демократичного світу не стануть визнавати таких виборів, з апломбом заявляє: "Що? США не будуть визнавати таких виборів на Донбасі? Але вони не визнають і Криму у складі Росії. Вони визнають лише те, чого хоче Київ. Тупиковий шлях"...
Очманіти! Так хто ж насправді ким керує? Вашингтон Києвом чи Київ Вашингтоном? Що ви мелете, панове очманілі, сьогодні одне, а завтра – зовсім протилежне? Тупиковий ідіотизм! Як кажуть у таких випадках: ви, панове, або труси вдягніть, або хрестик зніміть...
Слава богу, насправді сьогодні Україна справді незалежна держава, вона сама визначає та буде визначати свій вибір! А в нинішніх демократичних реформах у всіх сферах життя нам допомагають не тільки США, які так страшенно розчарували Росію своїм Трампом, допомагає нам увесь цивілізований світ. Той самий, який карає економічними санкціями та моральним презирством нинішній кремлівський режим за його агресію проти України. До речі, там окрім США, Канади й усіх 28 країн Євросоюзу є ще й інші демократичні держави. У санкціях проти Росії беруть участь і водночас допомагають нам здійснювати реформи навіть традиційно нейтральна Швейцарія чи територіально віддалені від нас Канада, Японія, Австралія...
А от постійно шкодити нам намагається лише одна держава – Росія, керована путінським режимом. Така його помста за те, що Україна вирішила відстояти свій європейський вибір. І, напевно, помста за те, що, починаючи з 1991 року, Україна в жодних злочинах Російської імперії більше не бере участі та ніяким чином їх не підтримує. У радянські часи українських хлопців ще встигли прихопити на війну в Афганістані, але надалі українці вже не воювали ні проти Молдови, ні проти Грузії, не вбивали дітей Сирії в Алеппо, не підтримували Асада в його злодіяннях...
А ще, на відміну від російської реальності, не відновлювали українці пам'ятників Сталіну. Навпаки – знесли по всій країні монументи абсолютно всім ідолам кривавої тиранії. Тому що абсолютно неможливо ходити щодня між такими "пам'ятниками" та водночас залишатися гідними людьми. І безсумнівно, якби Україна була вільною на багато десятиліть раніше, не було би в нас голодоморів і гулагів, не було участі наших хлопців у ганебній афганській війні, не було багатьох інших страшних "спільних бід". Це розуміють у цивілізованому світі, а тому, наприклад, на сьогодні вже 24 держави резолюціями своїх парламентів визнали Голодомор в Україні геноцидом. Ось недавно в Португалії таку резолюцію ухвалили, а нині в Люксембурзі на обговорення парламенту це питання готують...
Історія багато чого вчить. Зокрема, учить вона і того, що природне прагнення народів до свободи можна лише затримати на певний час, але його неможливо зупинити. Адже які величезні військові, матеріальні, фінансові ресурси імперія витратила, щоб утримувати інші народи "у сфері свого впливу"! Яку величезну кількість людських життів – чужих і своїх – вона поклала на вівтар збереження рабства та злиднів у самої себе й у найближчих сусідніх народів! А жертви виявилися абсолютно марними. Усі ці народи все одно прийшли до того, до чого прагнули... Усі країни колишнього Варшавського блоку плюс три колишні радянські прибалтійські республіки давно вже в демократичному світі, члени ЄС і НАТО. Але Москва замість того, щоб усвідомити причини того, що сталося, і винести уроки собі ж на користь, тупо істерить їм услід, немов покинута дружина, нечистоплотна, дурна та сварлива...
Точно так само абсолютно марні жертви, яких зазнає сьогодні Росія у своїй агресії проти України. Ця авантюра лише підтвердила правильність нашого європейського вибору та суттєво збільшила кількість його переконаних прихильників. Згуртувала народ проти агресора. Змусила нас по-іншому побачити й осмислити деякі сторінки нашої історії. Майже в чотири рази збільшила в Україні кількість прихильників НАТО як єдино реальної на сьогодні структури, здатної забезпечити мир і міжнародну безпеку...
Причини війни, незважаючи на щоденну брехливу риторику Кремля про нібито "захист інтересів російськомовного населення", насправді лежать на поверхні й усім очевидні. Російська демократична інтелігенція правильно розуміє ці причини. Ось, наприклад, як про них сказав видатний представник демократичного крила Микола Травкін: "Путіну ця війна потрібна для того, щоб будь-якою ціною перешкодити Україні на шляху європейської інтеграції. Бо успіх вільної України показав би всім росіянам нікчемність і неповноцінність авторитарної та цілком корумпованої путінської системи влади"...
Борис Нємцов, не раз буваючи та публічно виступаючи в Україні, говорив: "Немає в Україні жодних утисків російської мови... Країна демократично розвивається... Євроінтегрована Україна дуже позитивно вплинула б і на Росію. Але для путінського режиму – це як для Кощія смерть на кінчику голки"... Ще один видатний представник демократичного крила, Віктор Мироненко, теж висловлює своє глибоке переконання, що якби Росія не перешкоджала так люто Україні на шляху європейської інтеграції, а навпаки – хоч би навіть просто морально підтримала Україну, це дуже позитивно позначилось би на подальшій долі двох народів. Чому ж не сталося? Тільки тому, уважає Мироненко, що цей варіант, який був би дуже вигідний народам, зовсім не вигідний нинішній цілком корумпованій системі російської влади.
Такими ж бачить причини війни й російськомовна інтелігенція України. Наприклад, популярна актриса київського Театру російської драми імені Лесі Українки Ада Роговцева, розмірковуючи про те, чому вибір України не на користь Митного союзу і викликав злісну реакцію і військову агресію путінського режиму, образно висловилася, але дуже ясно: "Ми вибрали євроінтеграцію, відмовившись вступати в лайно. А лайно виявилося мстивим"...
На війні як на війні... Серед агресорів завжди є мародери, тому що ці два прояви варварства нерозривні. За три роки війни на окупованих територіях Донбасу було демонтовано та вивезено до Росії 18 великих промислових підприємств. У середині жовтня 2016 року урядова "Российская газета" у фоторепортажі, примітно опублікованому на першій сторінці, захоплено розповідала про одне з украдених підприємств. Луганський електромашинобудівний завод було повністю демонтовано, вивезено до Каменська Ростовської області та відновлено там на фундаменті розваленого Кам'янського машинобудівного заводу. Водночас зазначала, що є й інші підприємства, "настільки ж успішно перевезені до Росії"... Але якщо навіть урядова "Российская газета" не гребує захоплено хвалитися масштабним мародерством своєї держави, то чи не свідчить це про ординську природу такої держави?
Отже, 18 великих підприємств на окупованій частині Донецького регіону демонтовано та викрадено нашими колишніми "старшими братами". Яка ж доля десятків тисяч людей, які на цих підприємствах працювали? Як їм жити? Адже іншої роботи немає... Багатьох цих нещасних тут і на російські гроші рекрутували в банди військових найманців. Вони тепер на чужій крові заробляють собі на прожиток... Як дивно актуальні ще й сьогодні, через два століття, роздуми найближчого пушкінського друга Чаадаєва про споконвічну природу імперії: "...і нічого крім злочинів, нічого крім злодіянь". Розумію російську демократичну інтелігенцію, яка сьогодні переживає почуття сорому та ганьби за свою країну. Розумію душевні терзання таких дуже совісних російських людей, як, наприклад, Ігор Іртеньєв, чию простромлену болем статтю "Як ми будемо жити після того, що натворили в Україні?!" я сьогодні прочитав...
Ця підступна агресія нічого не принесла та не принесе Росії, окрім презирства, подальшої міжнародної ізоляції, економічних і соціальних тягот, які за останні три роки впали на плечі російського народу. І ще впадуть, якщо агресія не припиниться...
Пригадується ще один недавній сюжет на телеканалі "Россия-1"... Між іншим зазначу, що всі московські телеканали разом узяті – це ніби величезна кунсткамера, внутрішній зміст якої досить об'ємно відображає ментальність нинішнього навколокремлівського політикуму. Нагадуючи водночас усе те, про що написано в двох знаменитих романах Джорджа Орвелла та не менш знаменитому романі П'єра Буля. Але я зараз згадаю назву лише одного з цих трьох творів – "1984" Орвелла. А назви двох інших я, з причини моєї вродженої глибокої толерантності, називати не буду, згадуйте самі...
Так ось, у студію телеканала "Россия-1" запросили керівника інформаційного бюро НАТО в Москві Роберта Пшеля. Людина, яка зі студентських років вивчала Росію та чудово володіє російською мовою. У студії він єдиний, хто представляв погляди західної демократії. Усі інші учасники дискусії – його опоненти: Жириновський, Руцькой, Третьяков і ще кілька видатних представників навколокремлівського політикуму. Здавалось би: як має бути в порядних людей? Раз уже запросили настільки шанованого гостя – дайте йому можливість висловитися! Тим паче, що він один, а вас багато. Але... цілу годину гість чекає своєї черги вставити слово, поки безпардонно тріпоче протилежна сторона. Нарешті дістає можливість... Проте встиг він вимовити лише дві свої перші фрази: "Панове! Більшість людей у світі дивляться на події в Україні зовсім інакше, ніж ті, які виступали в цій залі... Цілу годину я вислуховував про українців та Україну, що "це не люди", "це шкідлива країна"...
Ще не встиг Роберт Пшель завершити другу фразу, як тут же на нього обвалилася лавина криків і воплів... "Та як ви смієте?! Нас слухають жінки! Нас слухають діти!" – дико верещав Руцькой, зриваючись на фальцет. Телеведучий підскочив до гостя та далі перебивав його на кожному слові... Роберт Пшель, явно не привчений до такої форми "дискусії", збентежено дивився на все, що відбувається, але намагався відповідати звичною йому дипломатичною мовою. "Я уявляю світ, де прийнято вести дискусії інакше..." – м'яко натякав цей інтелігентний душечка на необхідність дотримуватись елементарних правил пристойності. Не виходило... Його "високі опоненти" і далі люто верещали...
Роберт Пшель дивився розгублено на цей шабаш путінкантропів, що розгулялися. "Та це ж просто сеанс агресії!" – вирвалось нарешті в цієї людини "з іншого світу"... "Русофоб! Русофоб! Та він же явний русофоб!" – далі верещали позеленілі від злості "учасники дискусії"... А на каналі НТБ з точно такими ж вересками, та ще й із застосуванням сили, виштовхували зі студії запрошеного на дискусію польського журналіста...
Далі буде...
Джерело: "ГОРДОН"
