Полонений сховав абрикосову кісточку й дістав 20 ударів палицею – так, що не міг сидіти. Як це пробачити?

Абрикосова кісточка. Двічі цього тижня разом із дівчатами з патронатної служби я їхала до тих, кого ми чекали так довго. До наших. Вони повернулися з полону в січні.

Я дивилася їм в очі, слухала те, що, здається, не можна витримати. Поруч – Гарік Корогодський, дівчата з патронатної служби, люди, які теж хочуть допомогти. І після зустрічі я запитала їх – і себе: що було б найстрашніше, якби там були ми?

Прочитайте ці історії. А потім чесно відповідайте собі на це питання.

1. Полон починається з побиття. Неважливо, хворий ти чи поранений. Б'ють руками, ногами, палицями. Ти не встигаєш зрозуміти, що відбувається, а вже лежиш на підлозі. Черепи розбиті, ребра зламані. Хлопці досі мучаться від постійного головного болю. Ми вже домовилися про обстеження для двох із них на цьому тижні.

2. Далі – кожен день. Шикування. І побиття. За нічого. Просто тому, що ти там. Три роки без пауз. Приниження, удари, крики. Пекло, з якого не можна вийти.

3. Собаки. Залякування собаками – окремий терор. Ми йшли з лікарні з одним хлопцем, якого звільнили ще в січні. Поряд пробігла дворняжка. Він стиснувся і прошепотів: "Я досі боюся собак". І ти розумієш: це страх не від тварини. Це від того, що тебе привчали боятися всього.

4. Камери. Металеві двері, крихітне віконце або взагалі без вікна. Може бути й 200 людей у кімнаті, де ніде сісти. Запах поту, страху, бруду. Туалет – просто всередині камери.

5. Душ? Раз на місяць. Холодна вода. На все – п'ять хвилин. Воші, клопи, які кусають ночами так, що шкіра стає суцільною раною. Один із хлопців тихо сказав: "Я інколи думав, що клопи з'їдять мене швидше, ніж вони доб'ють".

6. Їжа. Якщо це можна назвати їжею. Каша, риба. Хліб – як свято. Ніяких овочів, ніяких фруктів. Один із наших втратив 50 кг. Від 96 кг залишилося 46 кг. Дають їсти на дві хвилини. І їжа – окріп. Обпечений рот, голод і біль. Я питаю: "Навіщо так?" Відповідають: "Щоб ще і їжею принизити. Не встиг поїсти – ходиш голодним".

Я хотіла привезти солодке. Дівчата з "патронатки" сказали "ні". Вони не можуть їсти солодке. Їм потрібне дієтичне, легке. Вони їдять мало. Але хліб – до останньої крихти. Я згадую бабусю, яка після війни сварила мене за недоїдений хліб. Тепер я її розумію.

Й абрикосова кісточка.

Хлопець розповідає: у каші на сніданок один із них знайшов абрикосову кісточку. Сховав її  – думав потім з'їсти. Але їх постійно обшукують. Знайшли. "І що?" – питаю. "Дали 20 гарячих". Я не зрозуміла.

Він пояснює: "Це коли тобі дають по дупі гумовою палицею 20 разів так, що потім ти тиждень сидіти не можеш…" За що? За абрикосову кісточку.

І я питаю вас: як це пробачити? Як це забути?

Ніяк.

Дівчата з патронатної служби роблять нелюдську роботу. Вони чекають своїх звідти, підтримують інших. Вони підставляють плече кожному, хто повернувся. І я поруч із ними. Разом ми зможемо більше. Бо ніхто не заслуговує на те, щоб залишитися наодинці після пекла.

Просто уявіть: якби це був я? Якби це був мій син? Мій брат? Мій друг?

І дайте собі відповідь, що б було найстрашніше.

Джерело: Анна Пуртова / Facebook